Із записів Сави.

Вчора голову сільради возив у “Світлий шлях”, ну, у Бевзюки — по-нашому. Село нещодавно перейменували. Я розмовляв із місцевими — так вони нам заздрять, що ми маємо історичну назву, а їх наче батьківщини позбавили.

Наш Голова приїхав досвід переймати.

— Дивись, Саво, — каже, — який вони в’їзд до села зробили. Хочу, щоби й у нас такий був — і щоби назва ще кращою була, ніж у них.

— Не бачу нічого особливого. В’їзд як в’їзд, — відповідаю. — Зварювальник, мабуть, п’яненький був, бо арка якась кривувата. І цей напис — “Світлий шлях” — наче назва секти.

— Темний ти. Це ж прогрес! Нова назва — наче нове життя. Скоро до нас комісія приїде з перейменування, я таке свято влаштую.

— Бачу, ті комісії призвичаїлися по селах їздити,– кажу,– з кожного свята харчі додому везуть. Бевзюківські, схоже, вже з’їли. Наша черга.

— Ти краще уперед дивись, на дорогу, а то ще вб’ємося, — схоже, образився Голова.

Я нашу розмову того ж вечора переказав Іларіонові.

Хто це, спитаєте? Та мій шваґер.

З іменем йому, чесно кажучи, не пощастило. Воно в нього як компрес із календули — наче звичайне, але чомусь смішно.

Ні, якби він грав на кларнеті й цитував Фройда — тоді ще куди не йшло. Але…

Коротше, я відволікся.

Іларіон осушив склянку самогонки — і раптом каже:

— Треба щось робити. Маємо захистити село від цієї пошесті.

— Та що ми можемо, — кажу.

— О-о, — відповів шваґер і налив собі ще самогона.

Промовчав трохи, потім питає:

— А де буде зібрання з цього приводу?

— Де-де? У клубі.

— О-о, — він наче про щось замислився. — Тоді в мене є пропозиція: давай клуб підірвемо. У мене трішки динаміту ще лишилось.

Іларіон на шахті працював підривником, хай йому грець. Я через його динаміт ледве кума не підірвав, коли вирішив ним рибу глушити… Ну, якщо чесно… було.., але він вижив. 

— Ти що! Мені того разу вистачило. До того ж, дружина туди два рази на тиждень бігає — співає в хорі, а я, поки її нема, хоча б спокійно можу телевізор подивитись. Ні, мені цей план не подобається.

— Тоді план такий, — продовжив шваґер, — влаштуємо аварію.

— Яку ще аварію?

— Спиляємо дерево. Воно впаде й перегородить дорогу — комісія не приїде вчасно.

— Де ти бачив такі дерева вздовж дороги?

— А якщо за поворотом трактор поставити?..

— Людей хочеш повбивати?

— Тоді не знаю.

Пляшка самогонки скінчилася.

Після другої мені прийшла ідея:

– А що, як під час зібрання загасити світло?

– Тоді свята неее буде, – зауважив Іларіон і, поклавши голову на стіл, заснув.

– Завтра так і зробимо.

Зранку ми вже були біля клубу. Із кущів бачили, як потроху збираються люди. Приїхала комісія. Голова сільради в’ється біля них — видно, що дуже хоче догодити міським чиновникам.

Але наша увага була прикута до завгоспа клубу — дядька Миколая. Його комірчина знаходилася поряд із головним входом до клубу. А саме в ній мав бути той рубільник, що вимикає усе світло в цьому «храмі мистецтв».

Дядько Миколай був знаним шанувальником оковитої. До завгоспів він і потрапив через ту свою ваду: якось, працюючи трактористом, втопив трактор у річці — от його і перевели на більш безпечне місце роботи.

– Ти пляшку не забув? – запитав я шваґра.

– Ні, – відповідає. – Тут… Я тільки трішки з неї відсьорбнув.

Нарешті в клубі всі зібралися. Останніми забігли до зали кум з дружиною і зачинили за собою двері.

Саме час, – вирішив я.

— Іларіоне, давай, вперед!

Шваґер покликав дядька Миколая, показуючи йому пляшку і махнув головою в бік парку, що за два кроки від клубу. Той усе зрозумів і — лишивши ключ у дверях комірчини, швиденько побіг за Іларіоном.

Добре, що так сталось, бо як відчинити ти двері без ключа, я ще не знав. Вирішив, що діяти буду за обставинами, а тут такий подарунок.

У комірчині було темно. Не вмикаючи світла, я освітив кімнату ліхтариком. Уздовж стін стояли скупчення швабр, віників, відра з ганчірками — мов єгипетські піраміди — складені одне на одне.

 Ящики з цвяхами й лампочками заважали рухатися.

Раптом відчуваю на собі погляд. Переді мною, серед прапорів і новорічних гірлянд, висить портрет Богдана Хмельницького, який суворо дивитьсяся просто на мене.

А під ним зі стіни стирчить страшний щиток із керамічними пробками й рубільник.

— Так ось ти де…

Мені здалося, що погляд Хмельницького став ще більш погрозливим.

— Охороняєш?.. Вибач, але я не можу Батьківщину загубити. Бо народився я в Балакунах, хрестився, одружився — теж у Балакунах. А як перейменують село, то вийде, що й мене ніколи не було.

Заплющ очі, будь ласка…

І я смикнув рубільника — ґррр-бах!

Світло згасло.

Через хвилину чую крики, тупотіння, наче щось страшне сталося.

Двері в комірчину хтось щосили рвонув.

Бачу — стоїть Іларіон, очі вирячив:

— Ти… ти що зробив?!

— Рубильника смикнув. А що сталося?

— Потім!.. Біжимо!

Коли прибігли до мене (а бігли довго), я вже був ледве живий.

— Іларіоне, розповідай, що там було? Чому ми так бігли?

— Не знаю, Саво, якого ти там рубильника знайшов, — але сидимо ми з дядьком на лавочці, розмовляємо по душах... і тут — двері клубу вилітають! Люди з виряченими очима вискакують і з криками біжать просто на нас, наче за ними женеться зграя диких кабанів. Микола обхопив мене руками.

— Ти чого? — питаю.

А він: — Удвох помирати легше.

— А-а… це, мабуть, Хмельницький.

— Який ще Хмельницький?! — здивовано глянув на мене шваґер.

— Ну, гетьман такий. Не чув? Він недобре на мене дивився, я помітив.

— Саво, ти добре себе почуваєш?.. — розгублено сказав Іларіон.

 — Я, мабуть, піду…