Корида

Степан лежав на дивані, розглядаючи чималу тріщину в стелі, яка хвилею доходила до кута і спускалась по стіні. Вона нагадувала йому стежинку, якою в дитинстві він бігав до лісу за суницями. Степан заплющив очі, намагаючись пригадати їхній смак.

Двері рипнули, і до хати з невеликим пакунком забігла схвильована Горпина.

— Степанко, подивись, що мені подарувала Одарка!

Вона пошурхотіла пакетом і вийняла шматок яскраво-червоної, легкої й блискучої тканини з великими помаранчевими квітами.

— Що це? — відсторонено мовив Степан.

— Як що? Тканина! — образилась Горпина. — Це буде сукня на мій день народження. Хочу на свій ювілей у шинку бути найкрасивішою.

— У шинку? — Степан пожвавішав.

— Звичайно. А де ще? Не сюди ж людей звати. Як побачать нашу хату, потім усе село глузуватиме: сукню гарну наділа, а ремонту вже сім років не було.

— Хата як хата, — буркнув Степан і замислився. — Постривай… Одарка з Грицьком зараз у відпустці, у тій, як її… Іспанії. Теж мені іспанці.

Він знову глянув на стелю.

— Вони вже повернулись, — сказала Горпина.

Вона стала перед дзеркалом, накинувши на себе тканину й намагаючись зрозуміти, чи пасує вона їй.

— Ти б зайшов до них, привітався.

— Мені робити більш нема що?

— Бачу, ти зараз дуже зайнятий, — кинула йому Горпина і полізла у шафу, де вона зберігала свою колекцію журналів мод, зібраних ще за життя її бабусі.

Степан встав, сунув ноги у шльопанці й підійшов до дверей.

— Ти куди? — поцікавилась дружина.

— На мене кум чекає біля крамниці.

— Хліба купи.

— Угу, — відповів він і, знявши авоську з гачка на стіні, поплентався до крамниці.

Біля крамниці людей не було, лише один Сава швендяв туди-сюди, вимірюючи кроками стежину. Побачивши Степана, він крикнув:

— Нарешті. Куме, я на тебе вже давненько чекаю.

— Справи були, — відповів Степан.

— Сьогодні що, свято якесь? — поцікавився Сава. — Все зачинено.

Степан із підозрою подивився на кума, озирнувся і підійшов до дверей крамниці. Там на невеликому аркуші паперу зеленим фломастером було написано «Зачинено».

— Дивно, — він почухав потилицю. — А може, тоді до шинка підемо?

— Там теж зачинено… Он, Грицько іде, може, він щось знає.

По дорозі, розмахуючи яскравою господарчою сумкою, йшов головний зоотехнік Гриць Галагура. Він побачив кумів, які немов заколотники стояли осторонь крамниці.

— Привіт, хлопці! — радісно звернувся він до них.

Його загоріле обличчя сяяло. Він підійшов до крамниці і, не зважаючи на напис на дверях, смикнув їх на себе.

— А чого це зачинено? — Гриць кулаком постукав у вітрину. — Гей! Є хто? Дівчата!

Ніхто не відповів.

— Давно стоїте? — звернувся він до Степана.

— Ні, — відповів Сава і подивився на сумку Гриця.

Той помітив його погляд.

— Що, подобається?

Гриць підняв руку так, щоб можна було роздивитись малюнок. На сумці були зображені бик і матадор із червоною мулетою. Сцена була напруженою і дуже яскравою.

— Я такий бій своїми очима бачив, — із гордістю сказав він.

— А бика дійсно вбивають? — поцікавився Сава.

Степан різко ліктем штовхнув кума, щоб той замовк, і стиснув губи, ледь помітно примруживши очі.

— А може, і в нас уже запровадили сієсту? Тому і крамницю зачинено, — з розумним виглядом промовив Гриць.

— А що це таке? — знову поцікавився Сава.

— Це в Іспанії така велика обідня перерва на кілька годин.

— Кілька годин?

Степан знову ліктем штовхнув Саву і буркнув:

— Пішли. Нам уже час.

Раптом клацнув замок у дверях крамниці, і вони відчинились.

— Нарешті, — зрадів Гриць.

— Ми перші, — заметушився Сава.

Через п'ять хвилин задоволені куми йшли по вулиці. Степан закинув на плече авоську з буханцем хліба, а Сава весь час тримав рукою пляшку горілки, яка стирчала з дірявої кишені його штанів.

Діставшись берега річки, вони зручно влаштувалися біля води. Сава звідкись дістав дві пом’яті пластянки і, поклавши їх на корягу, почав зубами відчиняти пляшку.

— Бу-бу-бу, бу-бу, — щось незрозуміле намагався він сказати.

— Та чого ти, сам винен, — відповів йому Степан.

— А Грицько? Теж мені… Приїхав… Ще із таким діловим виглядом: «Я такий бій своїми очима бачив»... Тьху!

— У мене досі бік болить від твоєї штовханини, — обурився Сава, розливаючи горілку.

— Ну, вибач, — Степан зазирнув у свою пластянку і пальцем вийняв із неї мошку.

— Будьмо.

Він випив горілку і занюхав квіткою.

— Ти бачив того намальованого бика? Якесь теля… От якби ж на той стадіон наш Гречик вибіг, — Степан посміхнувся, — ото б корида була. Той матадорчик тиждень свої штаньці сушив після того.

— За Гречика, — і він перехилив одним махом.

Сава захіхікав.

Коли випили всю горілку, Степан подивився на порожню пляшку зі сумом.

— Слухай, куме… Цікаво, а наш Гречик теж на червоне реагує, чи то все байки… Як гадаєш?.. І що це наче рикає?

Він повернувся до Сави, але того не побачив.

— А ти де? — Степан повільно встав і зазирнув під корягу.

— Ось ти, — пробурмотів він, побачивши Саву, який, згорнувшись калачиком, хропів у траві.

— Ти, куме, поки нікуди не йди, зачекай на мене… Я швидко.

Степан, хитаючись, пішов по стежині.

Горпини вдома не було. Він повісив авоську з хлібом на гачок на стіні, зайшов до вітальні. Посеред кімнати на столі серед журналів мод Степан побачив розкладену червону з помаранчевими квітами тканину.

— Підійде, — вголос сказав він і стягнув її зі стола.

— Саво, прокидайся, сонце вже сідає, — Степан трусив кума.

Нарешті той розплющив очі.

— Нам уже час іти.

— Куди? — не зрозумів Сава.

— Як куди? До Гречика.

— А навіщо нам Гречик?

— Як навіщо? — Степан вийняв червону тканину. — Дивись. Перевіримо його реакцію.