Савині бувальщини.

17 вересня.

Погода сьогодні гарна. Тепло. На сонечку навіть спекотно. Кущі чубушника пахнуть так, що аж у голові паморочиться. Ото сидів би цілий день надворі, суницю їв та потилицю чухав. А торік у цей день був сильний вітер, хмарами все небо затягло.

Чому я запам’ятав саме цей день? А хіба таке забудеш?

Зараз розповім.

Це трапилось на світанку. Я вже казав — погода була така, що прокидатися не те щоб не хотілось — взагалі не було ніяких сил. З ліжка ледве підвівся. А худоба ж чекає.

Ледве з просоння знайшов гумові чоботи, почав натягувати їх на ноги. Чую — хтось у ворота стукає.

— Хто там? — питаю. — Чого треба?

— Куме, це я! — упізнаю голос Степана.

— Що трапилось, куме? Чому зрання?

Відчиняю. Він стоїть на порозі, захекався, схоже, довго біг, нічого не може сказати.

— Що трапилось? — знову питаю.

— Кінець світу!

— Як це? — кажу.

— А ти подивись крізь шпарину на вулицю. Тільки обережно. Хоча ні — краще поліземо на дах твого сарая, звідти краще видно.

— Та там слизько, і он вітер який. Повбиваємось.

— Нічого, ми обережно.

Степан поліз по драбині. Ну, я за ним.

— Бачиш? — питає кум.

— Ні, — відповідаю.

— Придивись. Біля хати тітки Марії. Бачиш?

Спочатку я вирішив, що ще не прокинувся і це сон. Потім — що ні, бо дах сарая мокрий. А хіба у сні таке відчуєш?

Дивлюсь — біжать три курки. Взагалі без пір’я. Голі. Вітер їх підхоплює, намагається підняти в повітря. Від того картина ще страшніша.

А тут — нова поява.

Де та баба Юстина взялася, чого їй не спалося? Вийшла з двору. Побачила те дійство — як заволає, мов сирена!

Сусіди повибігали хто в чому був, нічого не розуміють.

А тут з іншого боку, на чолі з оголеним півнем, ще група таких самих курей виходить.

І почалося. Хтось стоїть — хреститься. Когось біля паркана серце прихопило.

Степан витягнув шию, мов гусак. Начебто щось побачив.

— Що там, куме?

— Схоже, зло прокинулось. Прийшов час великого Курячого Суду!

І тут, ніби в підтвердження, півень-ватажок отих монстрів як заспіває!

Баба Юстина як це почула — так і впала, наче мертва, біля свого паркана.

Одна з курок обернулась до нас… і наче моргнула. Мені здалося — якось по-людськи.

— Куме, я більше не п’ю...

— Я теж, — погодився Степан.

Раптом хтось біля мого сарая як крикне — не згадаю вже що. Але я з переляку не втримався і зірвався зі слизького даху. Добряче головою вдарився.

Отямився — бачу, а наді мною янгол стоїть, на грудях руки склав. Та ні — то був кум. Вирішив мене у лікарні провідати.

— Нарешті ти прийшов до тями.

— Що трапилось? — питаю.

— Ти довбешкою добряче вдарився. До речі, баба Юстина поряд із тобою, в сусідній палаті лежить. Теж усіх питає: «Що трапилось?»

— Це тобі, — Степан поставив на тумбочку банку з курячим бульйоном. — Зоотехнік передав із вибаченнями. Це ж він те шоу влаштував.

Виявилося, що Грицько потай від усіх вирішив вивести нову породу курей — без пір’я. Пообскубував їх, каже, хотів зробити стійкими до паразитів. Що цікаво — назву вже вигадав негідник: галагурки.

Вчора бігав по селу, кричав, що це нова порода, що отримає на них патент. Тримав окремо, а потім через необачність не зачинив клітини — так ті кури й порозбігалися по всьому селу.

— Як він міг… Вони ж від сорому повмирають, куме, — ледь не плачучи, прошепотів Степан.

— Хто? — питаю.

— Курки. Хіба ж можна таку ганьбу на село навести?

— Куме, це ж звичайні кури.

— Ні, не звичайні. Це… це мучениці!

— Може, й мучениці. А може — піонери прогресу. Побачиш: пройде рік — і всі таких триматимуть.

Кум засмутився.

— Я не знаю, як тепер у вічі індику дивитись…