«Мобілізація».

Сонце великим рожевим диском зійшло над Балакунами й крізь незачинені вікна зазирнуло до хат, наповнюючи їх теплим світлом. Золоті промінці торкнулися верхівок дерев. Ледь відчутний вітерець, граючись їхнім листям, ковзнув понад тинами, підхоплюючи теплий придорожній пил. Він завзято кружляв у веселому танці, підіймаючи вгору золотаві хмарки, що іскрилися в променях, немов розсипані монети.

Строкатий папірець, що з ночі лежав на узбіччі дороги, раптом теж злетів. Закружляв у повітрі, піднімаючись усе вище й вище, ніби намагаючись наздогнати перші пташині зграї. Обігнув старий розлогий ясен і м’яко опустився серед галасливого натовпу на майдані — просто біля старого черевика Степана.

«Навчаю танцю живота», — було написано на ньому великими червоними літерами.

— От же ж… Чого тільки не вигадають! — усміхнувся Степан.

Він ще раз глянув на папірець, ніби не зовсім повірив прочитаному. Та саме цієї миті вітерець знову підхопив його, закрутив у повітрі й поніс далі.

Степан того ранку йшов у своїх справах, коли побачив біля сільради чималий натовп. Не став довго роздумувати і вже за мить стояв серед людей, витягуючи шию, аби роздивитися, що там коїться.

Люди навколо гомоніли, щось жваво обговорювали, дехто навіть хвилювався.

— Хто вирішив — запишіться у секретарки! Автобуси вже чекають! — кричав голова сільради Пилипів Ілля Федорович. — Справа ця дуже серйозна, ситуація складна, нам дуже потрібна допомога!

Натовп знову загомонів. Голосніше за всіх кричав дід Іван:

— Не здамося! Всі на боротьбу!

Розштовхуючи людей, Степан дістався до старого.

— Діду, чого ви так кричите? Що, нарешті кінець світу? Чи знову на горілку в шинку ціни піднялися?

— А ти хто такий, юначе? Щось не пригадаю, — старий примружився, пильно вдивляючись у Степана. — Дивні в тебе питання… Ти часом не шпигун? Я вас, фриців, знаю! Нічого тобі не скажу. Не на того натрапив, сволото.

— Що ви, діду, я ж Степан! Сусіда не впізнаєте? Ми з кумом ще торік узимку вам воза зламали.

Дід Іван трохи помовчав, а потім наче згадав:

— Ти той бовдур, що з друзякою влаштував перегони на возах по льоду?

— Ну, звичайно, я! — зрадів Степан. — Нарешті ви мене пригадали! Ой, як добре ми тоді на возу погоняли! Хто ж знав, що лід на річці виявиться неміцним? Добре, хоч річка в нас неглибока. Пощастило. Діду, ви пробачте нам, що штахет вам зламали, але він дуже заважав, коли ми воза виштовхували.

— А чому саме мій віз вам так знадобився? — поцікавився старий.

— Так мій згорів ще влітку, роки зо два тому. Ніде було іншого взяти... Ви, діду, краще скажіть мені, що тут коїться? До чого нам готуватися? Що цього разу купувати?

Старий зняв капелюха й почухав потилицю.

— А хіба я знаю? Чую вже не дуже добре, але відчуваю — мова тут не про ціни. Ситуація складніша. Схоже, у нас оголошується суцільна мобілізація. Війна на нас суне. Чуєш, як гаром тхне?

Дід Іван втягнув носом повітря.

— Схоже, ворог десь поряд. Тож не стій даремно. Біжи збирай побратимів, а я піду записуватись до оборони.

Степан махнув головою й уже хотів бігти, але раптом зупинився.

— А з ким війна? Хто напав?

— Звідки ж я знаю? Може, знову германці.

— Діду, а правда кажуть, що є традиція така — перед боєм наливати по чарочці воякам?

— Так, було у нас таке на війні: наливали трішки спирту, щоб краще били поганця.

— Ой, як добре, виявляється, воювати!

Степан аж заплющив очі від задоволення.

— Треба куму розповісти. Тоді разом і підемо в солдати… Ось тільки де він зараз? Його РАФік біля гаражів стоїть, а самого нема. Може, в шинок подався?

У шинку, як завжди, було людно. Грюкнувши дверима, Степан зайшов усередину, але кума тут не було. Підійшов до шинкарки, яка розлючено ганяла повітря ганчіркою.

— Знову гаром тхне… Дихати нічим. Що і де палає?

— Вибач, Ганно, але я приніс погану звістку. Може, хто не знає!..

Степан провів очима по шинку і важко зітхнув. Потім, набравшись духу, вимовив:

— Війна почалася, ворог швидко наступає!.. Ось кума шукаю. Завтра маю з ним іти воювати.

Шинкарка суворо на нього подивилася й знову махнула ганчіркою.

— Які ще вороги? Ти що, знову без грошей прийшов? Задарма випити не дам, навіть якщо почнеться Страшний суд!

— Герою не наллєш і краплі? Ось вона, нагорода! Ми за вас у бій кривавий ідемо, собою ризикуємо, а їй горілки шкода! Отак завжди: воюєш, життя своє кладеш, вертаєшся — а тобі: «Знову без грошей? Іди звідсіля!»

Шинкарка наче й не почула його слів.

— Виходить, Сави тут не було, — наче сам собі сказав Степан, роздивляючись дерев’яну стійку. Поколупав її пальцем і вийшов на вулицю.

Біля дверей шинка стояла діжка з геранню. Зазирнувши у вікно, чи не бачить його Ганна, він швидко смикнув за квітку. Вона відірвалася й лишилася в його руці.

— Задарма не дам!.. Ось тобі!

Він кинув квітку на землю й пішов далі шукати кума.

Біля Савиного подвір’я Степан зустрів бабу Юстину, його сусідку.

— Яким вітром тебе до нас занесло? — запитала вона, побачивши його.

Степан мовчки пройшов повз неї, лише махнув головою.

— Якщо свого приятеля шукаєш, то даремно. Повернувся на підпитку і вже другу годину під своєю грушею хропе, мов двигун Миколиного трактора. У мене в хаті весь посуд дзеленчить. Ось і вийшла — чекаю, коли прокинеться, бо вже вуха болять.

— Зараз прокинеться, — упевнено сказав Степан і гучно зачинив хвіртку.

— Сава, швидко прокидайся! Ну хоч оком кліпни! — вже майже пів години трусив він свого кума, але той лежав немов колода і не чув товариша.

Розпач охопив Степана: що тепер робити? Куму, щоб протверезіти, потрібна десь доба. З ким же тепер іти воювати?

Раптом у голові з’явилася ідея: у мене ж є ще один кум! З ним, звичайно, буде складно, бо він не палить і не п’є, але в нього є давня мрія — втекти від дружини.

— Гриць — людина поважна, більше за мене знає. Та що там — генералом може стати, якщо захоче! Тоді я піду до нього в ад’ютанти, намащу салом чоботи, вдягну аксельбанти й при повному параді зайду у шинок — нехай тільки спробують не налити чарку!