Розділ 1

Денис любив речі, які можна було полагодити.

У них усе було чесно.

Якщо двигун грівся — десь була причина. Якщо підшипник починав гудіти, можна було розібрати вузол і знайти винного. Якщо контакт підгорів — зачистити. Якщо різьбу зірвали — нарізати нову. Навіть коли поломка змушувала пів дня ходити навколо верстата й тихо ненавидіти конструктора, який років двадцять тому вирішив заховати потрібний болт саме туди, рано чи пізно все одно знаходилося місце, де щось пішло не так.

З людьми ця система чомусь не працювала.

— Ден, ти його ще довго вмовлятимеш?

Денис не підняв голови.

— Я з ним не розмовляю.

— Уже хвилин десять дивишся.

— Думаю.

— З боку схоже, ніби чекаєш, поки йому стане соромно.

Тепер Денис випростався й подивився на Сашка через відкритий корпус електродвигуна.

— Тобі ж стало.

— Мені з тобою працювати. У мене безвихідь.

Денис усміхнувся й знову нахилився до двигуна.

У цеху було шумно навіть тоді, коли половина обладнання не працювала. Десь дзенькнув метал. За перегородкою коротко заревіла болгарка. Витяжка над зварювальним постом гуділа своїм рівним низьким голосом, а старий компресор час від часу здригався так, наче збирався востаннє видихнути й нарешті звільнити всіх від своєї присутності.

Збирався вже років п’ять.

Денис не заважав.

На верстаку лежали ключі, викрутки, підшипник у розірваній упаковці й кружка з кавою, яку він заварив понад годину тому. Кава давно охолола. Чорна, без цукру, настільки міцна, що Сашко одного разу назвав її технічною рідиною.

Денис усе одно відпив.

— Фу, — сказав Сашко.

— Не тобі ж.

— Я просто співчуваю.

— Каві?

— Твоєму шлунку.

— Він звик.

— От його мені й шкода.

Денис поставив кружку назад і провів пальцем по внутрішньому краю корпусу.

Ось.

Ледь відчутна нерівність.

Він узяв ліхтарик, присвітив збоку й побачив тонку смугу.

— Знайшов.

Сашко одразу перестав жартувати.

— Що там?

— Розбило посадкове місце.

— Сильно?

— Достатньо.

— До кінця зміни?

Денис глянув на годинник над дверима.

До кінця зміни залишалося дві години сорок хвилин.

— Якщо не стоятимеш над душею.

— Я керівництву так і скажу: Денис вигнав мене заради наших спільних інтересів.

— Скажи, що пішов працювати.

— Не повірять.

Сашко забрав рукавиці з верстака й відійшов, але біля проходу зупинився.

— Ти завтра що?

— У якому сенсі?

— У звичайному. Субота. Люди іноді мають плани.

— Маю.

— Які?

Денис знизав плечима.

— Ще не знаю.

Сашко кілька секунд дивився на нього.

— Як можна мати плани й не знати які?

— Легко.

— Знову кудись?

Денис лише взявся за ключ.

Сашко пирхнув.

— Ясно. Тільки в понеділок будь. Мені за тебе другу зміну ніхто не доплатить.

— Буду.

— Минулого разу теж казав.

— І був.

— У вівторок.

— Але був.

У Сашка задзвонив телефон. Він витяг його з кишені, глянув на екран і відразу скривився.

— Все. Мені кінець.

— Що?

— Забув забрати малу з англійської.

— Котра година?

Сашко показав екран.

— Чорт.

Він уже набирав дружину, одночасно намагаючись стягнути робочу куртку.

— Іди, — сказав Денис.

— А це?

— Дороблю.

— Керівник зміни…

— Я скажу.

Сашко на секунду завмер.

— Ден…

— Іди вже.

Той зник між верстатами, дорогою говорячи в телефон:

— Сонце, я пам’ятав. Я абсолютно пам’ятав. Просто…

Денис почув ще кілька слів і усміхнувся.

За хвилину Сашка вже не було.

Залишився двигун.

Із ним було простіше.

Коли Денис вийшов із цеху, надворі вже сутеніло.

Після восьми годин постійного гуркоту тиша на стоянці здавалася майже відчутною на дотик. Наче хтось нарешті вимкнув не лише верстати, а й усе зайве разом із ними.

Він зупинився біля дверей, розім’яв пальці й вдихнув прохолодне повітря.

Пахло мокрим асфальтом.

Дощ пройшов недавно — дрібний, осінній, без особливого бажання щось змінити. На капотах машин залишилися краплі, у нерівностях асфальту стояла вода.

Телефон завібрував у кишені.

Мама.

«Ти в неділю будеш?»

Денис прочитав повідомлення, подумав і написав:

«Постараюся».

Три крапки з’явилися майже одразу.

«Постараюся — це не відповідь».

Він усміхнувся.

«Тоді не знаю».

Цього разу вона відповідала довше.

«Хоч чесно».

Денис сховав телефон.

На стоянці залишилося кілька машин. Чиясь стара Skoda, бус керівника зміни й ще дещо, накрите темним чохлом біля самої стіни.

Денис підійшов до нього й стягнув чохол.

Під ним блиснув мокрий хром.

Чорна Honda Shadow 1100 стояла там, де він залишив її вранці. На баку зібралося кілька крапель. Денис машинально стер одну великим пальцем, хоча сенсу в цьому не було — за воротами асфальт іще не висох, а небо не обіцяло, що дорогою не почне знову.

Він перевірив кріплення кофра, дістав із шафки куртку й натягнув її поверх футболки.

Шкіра давно перестала бути просто шкірою. На ліктях стала м’якшою, на плечах потьмяніла, біля кишені залишилася тонка подряпина, походження якої Денис уже не пам’ятав. Куртка сіла на нього звично, без потреби щось поправляти.

Шолом.

Рукавиці.

Ключ.

Shadow озвалася низько й рівно.

У віконці охорони піднялася голова. За мить двері прочинилися, і Микола Іванович визирнув назовні.

— Тихий!

Денис повернув голову.

— Ти завтра знову світ за очі?

— Можливо.

— Дуже змістовно.

— Я старався.

Охоронець махнув рукою.

— Їдь уже.