Тварини і люди

Уявіть собі, панове, що після реінкарнації Вам судилося згори, і це не обговорюється, стати одним із цих котів, як у тій, колись популярній, пісеньці в якій є такі слова:

«Напевно, в наступному житті, коли я стану кішкою, на-на, на-на…»

Кого б Ви обрали? (Думаємо не більше п'яти секунд)

Спробую вгадати: звичайно ж, Василя. Я з Вами повністю солідарний.

Життя Василя більш насичене, ніж життя Фіделя. Воно сповнене пригод, воно підносить Васьці безліч різних сюрпризів: хороших і не дуже, а іноді навіть небезпечних. Так, у його житті є тяготи й позбавлення, але бувають і приємні моменти, заради яких можна стерпіти від життя будь-які негаразди. Я маю на увазі неспокійні, безсонні, пронизані стрілами Амура весняні ночі. Коли Василь невтомно цілісінькі ночі безперервно, під вікнами сварливих мешканців, які п'ють снодійне, горланить свої любовні серенади. За які на нього чекає “нагорода”: кинутий з вікна важкий предмет або прихильність ніжної, пухнастої кішечки, з якою він муркотітиме під білими місячними променями до самого ранку.

Але і в житті Фіделя теж є сенс. Коли дружина професора, Вероніка Альбертівна, розчулившись від бурхливих пристрастей у її улюбленому телесеріалі, починає охати й ахати, тримаючись за ліву частину грудей, і просити чоловіка, Генріха Сигізмундовича, принести їй серцеві краплі та склянку води, Фідель відразу ж застрибує господині на коліна. Він чує, як під його муркотіння пульс у господині заспокоюється, дихання вирівнюється, і відчуває, що тиск у неї нормалізується, а на душі настає спокій і умиротворення. І в такі моменти Фіделя переповнює гордість, він чудово розуміє, що не дарма їсть свій котячий корм.

Наші герої, Фідель і Василь — тварини, вони живуть тим життям, яке дане їм згори; у них немає вибору. Але ми ж, люди!