Вижити.
Врятуватися. Зберегти хоча б крихту здорового глузду, поки світ навколо невблаганно перетворюється на згарище, а твій дракон ледве дихає, виснажений боротьбою, яку дивом пережив. Утримати поруч тих, хто дорогий серцю, не дозволити війні відібрати останнє, що в тебе залишилося. І не збожеволіти від усвідомлення того, що кожен наступний крок матиме свою ціну. Ціну, яку рано чи пізно доведеться заплатити.
Дивно, скільки хаотичних думок може викликати звичайний вогонь. Він одночасно очищує і руйнує, іронічно мерехтячи в напівтемряві, наче натякаючи: людське життя — лише короткий спалах у вічності.
— Ванессо, розпечений віск уже стікає мені на пальці, — пролунав стогнучий голос Кірана, вириваючи мене з задуми. — Благаю, загадуй бажання швидше, бо мої руки скоро стануть невід’ємною частиною цього святкового торта, а я не маю жодного бажання бути десертом.
Вони ввалилися в кімнату рівно опівночі, наче загін спецпризначення, що переплутав адресу. Кіран, Лівія, Тео та Сирена — вся ця компанія виглядала настільки недоречно в моїй похмурій келії, що я ледь не розсміялася, хоча всередині все ще вирувала буря.
Я повернулася до бідолашного Кірана, якого змусили працювати живим свічником, і обдала його таким поглядом, що він міг би загасити вулкан, не те що жменьку вогників на торті.
— Ти міг би просто поставити підніс на стіл, — зауважила я.
— Я пропонував, — миттєво відгукнувся Кіран.
— Ця ідея була відкинута абсолютною більшістю голосів, — незворушно додав Тео.
— Тому що так значно атмосферніше! — вигукнула Лівія з ентузіазмом, ігноруючи страждання Кірана.
Я нахилилася і одним видихом загасила свічки. Кімнату миттєво огорнула густа темрява. На мить здалося, що разом із пахучим димом зникло й напруження, яке я так ретельно маскувала сарказмом. Але я знала: це лише ілюзія. Темрява ніколи не буває порожньою. Особливо, коли у моїй шухляді досі лежить лист, здатний кожного разу перевертати весь мій світ догори дриґом.
— З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ! — вигукнули друзі в унісон.
Вперше за довгий час я усміхнулася абсолютно щиро. Без натягу, без зусиль. Просто тому, що вони були тут. Усі четверо. Живі.
— Ну що? — Лівія потерла долоні, згораючи від цікавості. — Що загадала?
— Якщо скажу, не збудеться, — відрізала я.
— Воно й так навряд чи збудеться, — буркнув Кіран, обережно ставлячи піднос. — Але, якщо скажеш, принаймні з'явиться офіційна особа, на яку можна буде скинути провину за провал.
— Якщо вже ми всі тут зібралися, пропоную тост, — промовив Тео, піднімаючи в повітря уявний келих.
— У нас немає напоїв, — нагадала я.
— Це деталі, — відмахнувся він із властивим йому драматизмом. — У тості головне — натхнення. Отже, за Ванессу! За людину, яка має неймовірний хист втягувати нас у халепи, з яких навіть Каел не наважився б вибиратися. Нехай наступний рік принесе тобі менше приводів для героїзму і бодай трохи більше терпіння, щоб ігнорувати наші нестерпні характери.
Кіран, потираючи обпечені пальці, додав:
— І за те, щоб Нокс нарешті одужав. Але якщо він знову спробує підсмажити мої чоботи, я буду змушений оголосити тобі персональну війну. А в цій війні, повір, моєю головною зброєю буде регулярне псування твоїх сніданків. За тебе, Ванессо!
Наступного ранку я прокинулася від того, що сонце безжально «допитувало» мене, цілячись прямісінько в очі. Літо — пора року, яку поети чомусь величають прекрасною. Очевидно, жоден із них ніколи не намагався виспатися в кімнаті, де сонце працювало інквізитором. Я спробувала сховатися під подушкою, але світло було впертим, як і реальність, що чекала на мене за порогом.
Минув місяць після битви. Місяць, що назавжди розділив моє життя на «до» та «після». За цей час я навіть встигла вирватися додому, до мами. Вона обіймала мене так міцно й болісно, наче боялася, що варто їй розтиснути пальці — і я розтану, як привид. Чесно кажучи, після всього пережитого я й сама іноді відчувала, як реальність навколо стає примарною.
Два тижні тому, під час лекції з польової тактики, я відчайдушно намагалася переконати майстра Ровейна, що мої методи ведення бою «неординарні», а не просто безвідповідальні. Ми сперечалися щодо стратегії відходу при раптовій загрозі магічного випалу, коли в аудиторію влетів молодий цілитель. Коли він прохрипів, що «дракон прийшов до тями», я не стала чекати завершення фрази. Жбурнула стос пергаментів прямо в розгубленого майстра, вибила двері плечем і пролетіла коридором, ледь не збивши з ніг випадкового курсанта. Мені було абсолютно байдуже, що в той момент я нагадувала людину, у якої стався нервовий зрив на ґрунті академічної перевтоми.
Нокс все ще перебував у нижніх печерах, під наглядом найкваліфікованіших цілителів. Мої візити туди нагадували прогулянку тендітною скляною крамницею, де кожен необережний подих міг зруйнувати крихкий процес одужання. Він досі був слабким, швидко втомлювався, але з кожним тижнем у його очах з’являлося все більше життя.
Війна, на жаль, не збиралася відступати. Дракарці регулярними нападами нагадували нам, що світ — не місце для ідилії. Іноді ці атаки здавалися такими безглуздими, ніби ворог просто випробовував наше терпіння, перевіряючи, чи не втомилися ми ще.
Спойлер: втомилися. Але здаватися не збиралися.
Останнім часом Люмерія почала перехоплювати ініціативу. Наші війська впевнено тримали кордони, відбиваючи навалу за навалою. Похмура паніка, що душила нас ще навесні, поступово відступала, поступаючись місцем обережній вірі в перемогу.
Саме тому керівництво коледжу ухвалило рішення, яке ще рік тому здалося б безумством: усіх першокурсників достроково перевели на другий курс. Без фінальних іспитів, без звичних випробувань, чи церемоній. Війна потребувала вершників та бійців, і на формальності більше не залишилося часу.
Тож тепер я офіційно була студенткою другого курсу. Звучало солідно. Звучало серйозно.
#5560 в Любовні романи
#1315 в Любовне фентезі
#1895 в Фентезі
#292 в Бойове фентезі
дракони магія військова академія, сильна героїня харизматичний герой, таємниці й несподівані повороти
Відредаговано: 22.11.2026