- 2 -

Той світанок, який довелось зустріти Лахерсу і його рідні, пізніше увійде в історію, запам'ятається всім жителям чарівної країни. Бо він сповіщав смерть. Загибель надії всього доброго світу магії.

Багряний краплі ввижались Воїну Феніксу майже всюди. В його посоловілих, трохи змучених від недосипу очах, весь ліс видавався темно-червоного відтінку. Не звично зеленого із запахом свіжості, а таки багряного із противним відчуттям поразки.

Труну із загиблими воїнами помалу спускали в глибину виритої ями. На похорон зійшлись майже всі із селища, хто вцілів від постійних нападів Темних. Чоловік в чорному балахоні, що стояв попереду всіх, намагався незворушно читати молитви богам.

Астаро достойні гідного поховання.

З цим не стали тягнути, бо загроза з боку Темних нікуди не зникла. Вибрали місцину на пустинній ділянці, що належала тестю Лахерса і була задумана як сад, і постарались зробити все швидко. Аби люди не вгледіли безпорадний стан неживих тіл своїх героїв. Аби не пішли чутки, що Астаро не гідні зватись Легендарними.

Лахерс із ватними ногами та почуттям невимовного болю стояв поряд тестя, що відмовляв останній обряд. Останнє слово на прощання. Думками воїн був далеко. Всіма можливими силами змушував себе не дивитись униз, на могилу, щоб не уявляти, що там знайшли вічний прихисток його побратими. Та чого гріха таїти, картина, яку застав на світанку, боляче в'їлась у свідомість і не хотіла зникати з пораненого мозку.

Він не забуде...

Коротким, трохи байдужим поглядом оцінив присутніх. На кожному обличчі звичайних простих селян можна було побачити страх та відчай. Застиглі їхні постаті без єдиної емоції жалю чи туги могли свідчити лиш про безвихідь. Про те, як би їм врятуватись самим...

Прийшло на думку, що долею Астаро вже й не переймались. А просто прийшли без всяких почуттів віддати належне. Зараз ось розійдуться і потроху забудуть.

І це ті, заради безпеки та спокою яких, вони поклали на вівтар все? Відклали особисті справи, знехтували ріднею та коханими, тепер ось - життя віддали... Все, аби населення країни могло спати спокійно.

Їх знали як воїнів. Безстрашних, хоробрих та відданих. Та крім того, вони усі були людьми. Із своїми вподобаннями, точкою зору та різною психологією.

Все тіло викручували невимовні страждання. Зовсім не фізичний біль проймав кожну клітиночку. Не встиг. Не зупинив нападників. Не врятував. І від цього хотілось вити вовком. Горювати без кінця і краю...

Бачив, як співчутливо дивилась на нього сестра, що постійно знаходилась поряд. І невістка Наелі, котра теж була частиною команди. Загиблі і їм доводились приятелями, тож тільки в їхніх очах Лахерс міг прочитати розуміння. Бачив горе також і на обличчі Лангвідера.

"Скажіть, любий батьку, як воно - ховати власну люблячу дочку?" - обов'язково спитає, та не зараз. Знав і бачив, як Лангвідеру доводилось проводити заупокійні обряди за людьми із своєї когорти та зубожілими селянами, але тепер... Старий генерал завжди був незворушний, подібно скелі. Та саме тоді стало помітно, що ця його риса з тріском розвалилась. Руки тремтіли, голос зрадницьки ламався...

Лахерс не думав, що вистоїть. Старався триматись, аби ще більше не впасти в очах народу. Він же лідер. Його розумні рішення та плани частенько приводили їх до перемог у сутичках із Армією Темного Хранителя. А як пояснити всім тепер, що того чоловіка більше немає?

Він залишився там, в труні, разом із загиблими.

З'явився Дагерон. Обережно зупинився біля Наелі, і обійняв невістку. Лахерс тільки фиркнув про себе на таку появу і відступився. Потім відійшов неподалік і знеможено опустився на холодну поверхню. Злість поверталась. Він же заборонив йому приходити! Мало не позбавив життя тоді... Так, вважав винним, і вважатиме, поки не розбереться з усім.

Крихітною частиною поламаного розуму знав, що Дагерон ні при чому. Що Темні обдурили його, як і всіх. Що не міг він, його найкращий друг, з яким як говориться, пізнали і ківш лиха, і пуд радості, піти проти них. Не зраджував. 

Дагерон і його брат Кілліан були першими, хто підтримав його ідею боротьби зі злом. Були з ним від початку. Та все одно в повітрі витало залізною важкістю. Щось в тому всьому було не так, та поки не розумів, що саме.

Дагерон мав повне право прийти і попрощатись з друзями, чим і скористався. Інакше не міг. Але Лахерсу від того легше не стало.

Мимохіть задумався про цінність людського життя. Наче вперше. Не розумів, чому люди так плачуть за померлими, рвуть на собі одяг та готові цілодобово стирчати біля могил, якщо при житті ті самі люди могли гризтися між собою, мов кішки з собаками? Могли ворогувати і роками не розмовляти один з одним. А в момент смерті живі жалкували, що не все сказали і не у всіх попросили вибачення...

Чому лишень смерть дозволяє відкрити собі на те все очі?..

Воїн із могутністю Фенікса ніколи не думав, що самому доведеться переживати подібне. Та з них усіх про смерть ніхто не думав, хоч майже кожного дня доводилось її спостерігати на полях битв. Вони повірили, що можуть щось змінити. Що можуть позбавити їхній світ від зла і завершити довгу та нудну війну. Покладались на бойові навички, кмітливість та магію. Помилково вважали, що вона захистить...

І він не цінував життя, яке справді пролетіло повз. Згадалась Озма. Його кохана Озма. Замість того, аби бути щасливим з нею та донечкою, він витрачав дні на хитромудрі плани та військові операції. Був зайнятий лише цим та бажанням перемогти. Думав, що вернутись до сім'ї і безтурботно прожити разом відведені роки щастя, завжди встигне. 

Та Доля, вочевидь, захотіла інакше...

А як же маленька Еліза? Мусить триматись заради неї, та як це зробити з неповним складом родини? Як сказати їй, що її мама більше ніколи до них не прийде та не обійме її? Не розповість наніч казку? Не пожартує більше про її здібності воїна, дивлячись, як мала вчиться тримати меч в руках?..