Скло

Я бачив сон... Багато скла...

Скло.

Холодне. Смеркає.

Він припав обличчям до вікна і споглядав свою улюблену картину. Величезне полотно, у дорогій рамі, прикривало майже всю стіну навпроти. У кімнаті завжди горіло світло. Не те жовте, домашнє, від якого хочеться налити чаю і роззутися, а рівне, виставкове. Таке світло нічого не приховує. І нічого не гріє.

До цього будинку було близько. Вийти за хвіртку, пройти короткою стежкою поміж акуратно підстриженими кущами, звернути біля кам’яної лавки — і все. Ніяких пагорбів, калюж, довгих доріг. Ноги не встигали втомитися.

Вікно теж було зручне. Велике. Без фіранок. Все напоказ.

На полотні був Він.

Не звичайний портрет — ціла епопея. Лицар у блискучих обладунках стояв серед розбитої ворожої зброї, піднявши меч. Біля його ніг валялися щити переможених суперників. Трохи далі, на пагорбі, стояла Дама. Руки біля грудей, очі вологі від щастя, сукня майорить на вітрі. Простолюдини тягнулися до Лицаря, щоб хоча б торкнутися краю його плаща. Трубадури сурмили у фанфари. Хтось уже ніс лавровий вінок.

Молодець. Завоював.

Перед усім світом зізнавався їй у коханні. Не соромився. Бо почуття щирі. Суперники, що лишилися живими, нервово покурювали у сторонці.

Він усміхнувся.

Художник, правда, трохи перебрав із плечима. Та нехай. На картині ж не обов’язково бути таким самим, як у житті. Для того й картини.

— Гарно, — сказав він уголос.

Ніхто не відповів.

Він ще хвилину постояв, вдихнув холодне вечірнє повітря й рушив додому.

У квартирі пахло смаженою цибулею.

— Руки мий, — долинуло з кухні.

— Мию.

— Не «мию», а йди мий.

— Уже йду.

Він скинув куртку на стілець у коридорі.

— На вішак.

— Та зараз.

— «Зараз» у тебе окрема пора року.

Він засміявся, повернувся, повісив куртку. З кімнати вискочив молодший, врізався в нього лобом і відразу загорлав:

— Тату! А він мою машинку взяв!

Слідом з’явився старший.

— Я не брав. Вона валялася.

— Не валялася!

— Валялася.

— Не валялася!

— Так, — Він підняв обидві долоні, — суд сьогодні не працює. Машинку повернути власнику, власнику не верещати, наче його тупим ножем ріжуть.

Молодший захихотів.

— А гострим можна?

— Гострим дозволяю тільки по суботах.

З кухні долинув сміх.

Нормальний вечір.

Вона стояла біля плити в старій футболці й домашніх штанах, волосся зібрала абияк, кілька пасом вибилися й прилипли до щоки. Він підійшов, поцілував її в скроню.

— Що в нас?

— Картопля.

— Я бачу. З чим?

— З картоплею.

— Розкішно живемо.

— Можеш замовити омарів.

— Не люблю омарів.

— Ти їх не їв.

— Тим більше. Стільки років жив без них — навіщо псувати статистику?

Вона усміхнулася, але лише краєчком губ.

— Ти де був?

— Пройшовся.

— Довго ходив.

— Та ні.

— Півтори години.

Він глянув на годинник над дверима.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Не помітив.

Вона нічого не сказала. Повернула картоплю лопаткою.

За вечерею діти навперебій розповідали щось про школу. Старший доводив, що вчителька несправедливо поставила йому вісім, бо «там завдання було дебільне». Молодший вимагав пояснити, чи можна приручити ворону, якщо годувати її сосисками. Вона просила не говорити «дебільне» за столом. Він розказав, як у дитинстві намагався приручити їжака ковбасою і отримав від матері по шиї за зниклу ковбасу.

Діти реготали.

Вона теж.

Після вечері Він встав із тарілкою.

— Лиши, я помию, — сказала вона.

— Та я сам.

— Лиши.

Він лишив.

Не тому, що не хотів мити. Просто якщо людина сама каже «лиши», навіщо сперечатися? Тим паче треба було відповісти колезі. Потім друг скинув відео. Потім молодший попросив знайти зарядку від планшета. Потім старший показав якусь дурню в телефоні. Потім уже стало пізно.