Розділ 40

    Віка сиділа в парку. Несподівана холодна капля, що впала їй на лоба змусила здригнутися. Починався дощ. Згодом краплі вкрили все її обличчя. Але дівчина не поспішала тікати. Навпаки, вдихала аромат свіжості, підставляла лице під струмені дощу, наче свою спраглу душу, яка завжди прагнула любові. 

— Можна запросити тебе на танець? – Почулося позаду.

   Її усмішка стала для нього знаком згоди. Вони кружляли переплітаючись з краплями, переплітаючись власними закоханими душами. Тулились одне до одного. Її пальці ковзали по його обличчю, такому знайомому для неї, такому рідному. Гнат теж закрив очі і вивчав її обличчя. Його пальці знову стали бачити, як колись понад рік тому, коли не бачили очі. Коло них кружляв собака Джексон, і, схоже, лише він не любив дощ.

— Я люблю тебе, Гнате, – прошепотіла Віка, тримаючи хлопця за шию. Він був так близько, що вона знову відчувала мелодію його серця. 

— Я безмежно тебе кохаю, Вікусю, – відповів він, захоплюючи її в свої обійми. Він теж відчував мелодію її серця. 

   А дощ знав мелодію їхніх душ, таку ж свіжу, як і він сам. Таку ж жваву і ту, що дарує собою життя.

— Мені шкода, що я так і не зміг подарувати тобі зір.

— Тсс, – зупинила його Віка. — Не кажи так, я не сліпа, Гнате. Я раніше була сліпою і лише тепер я по-справжньому прозріла. Ти покажеш мені світ кінчиками своїх пальців, я буду бачити, допоки ти будеш любити мене. 

   Вона відчула його долоні у своїх, вони були такими теплими серед холодного дощу. А Гнат був таким близьким посеред усіх цих далеких людей. 

— Я обираю любити тебе. І навіть думати не смій, що ти не повноцінна. Без твоєї любові моє життя не буде повноцінним. Ти навчила мене любити, світити, бачити. Навчила не боятися дощу. Ти злива, що оживила мою душу, – шепотів Гнат, переплітаючи їх пальці. 

— Гнате, кінчики твоїх пальців досягли кінців моєї душі. Найтемніших та недоступних її місць. Струни твоєї гітари розбудили струни мого серця. Подарували віру та справжнє кохання. Я буду бачити…я буду бачити, тільки поруч з тобою.

Рік потому…

   Вона слухала гомін вечірнього міста. Гнат з Джексоном пішли у справах, а Віка сиділа в парку. Хтось з перехожих говорив про навчання, хтось про кохання. Чуючи такі розмови вона мимоволі посміхалася. Відчула, як хтось схилився над нею, опускаючись на коліна. 

— Гнате, коханий, ти так швидко повернувся? – Запитала, пробігаючись пальцями по обличчю. Але страх змусив забрати пальці назад. Вона знала ці риси, що належали Артуру.

— Гнат…коханий? – Спокійно запитав Артур. — Я думав, коханим для тебе завжди був лише я. 

— Що тобі потрібно? – Перелякано запитала Віка.

   Артур повільно підвівся, дивлячись на її обличчя.

— Якщо скажу, що ти. Хіба повіриш мені?

   Від цієї фрази мороз пробіг її шкірою. Здавалося, що дихання зупинилося, лише гупання серця заповнювало собою. 

— Ти так і не стала моєю нареченою, – сумно посміхнувся. — Я навіть відібрав твої очі, а ти все одно не дивилася тільки на мене, – говорив Артур, наче не до неї, а десь у простір.

   Віка мовчки втислася бажаючи заховатися в лавку. Пальці тремтіли, тремтіла вся її душа.

— Ти хоч знаєш, як я ризикую заради тебе. Заради тебе, кохана, – припав він до неї. — Так, я все ще кохаю тебе, чуєш?.. Віко, дай нам ще один шанс! – Такий знайомий голос не викликав у ній жодних емоцій, крім страху. 

— Я зараз на умовному покаранні. Сидів в машині і випадково побачив тебе. Вікусю, чуєш.. ти потрібна мені, – спробував він торкнутися її руки. Але хтось несподівано схопив його за сорочку та відтяг назад. 

— Ти що, геть з глузду з'їхав? – Кричав розлючений Віктор. — Хочеш за ґрати?? – Тягнув його товариш до авто. 

   А Віка все ще тремтіла та перелякано дихала. Вона не вірила його словам, але тепер вірила у власний страх. 

За всіма подіями спостерігала жінка, тримаючи в руках телефон. Вона пильно дивилася на Артура, тільки от Артур зовсім її не помічав, дивлячись на Віку, боячись, якщо, можливо, ця їхня зустріч буде останньою…

   За кілька хвилин повернувся Гнат. Приніс із собою спокій. З ним завжди спокійно, з ним Віці ніколи не було страшно…

###

   Епілог

   Минуло більше року з часу, як Діна втратила зв'язок із Степаном. Від нього не було  жодних  звісток. Його не було ні серед живих, ні серед мертвих. Залишалося одне найстрашніше припущення – Степан потрапив в полон. Але Діна продовжувала чекати. Часто приходила на зупинку в надії знову побачити рідне обличчя. 

— Часом не мене чекаєш, красуня? – Почула позаду себе голос, від якого все тіло пройняло тремтінням. Позаду дійсно стояв він. З білими еустомами та новими шрамами на обличчі.

   Він йшов до зупинки і казав собі, що, якщо вона буде там, значить все ще кохає. І вона сиділа. Коли почула його голос, озирнулася. Все ті ж кольори неба відображалися в її очах. 

   Їм знов забракло слів. Вони стояли і дивилися одне на одного. Поглинали очима, обіймали поглядами.