Розділ 40

Віка сиділа в парку. Несподівана холодна капля, що впала їй на лоба змусила здригнутися. Починався дощ. Згодом краплі вкрили все її обличчя. Але дівчина не поспішала тікати, навпаки, вдихала аромат свіжості, підставляла лице під струмені дощу. Підставляла свою спрагнену душу, яка завжди прагнула любові. 

— Можна запросити тебе на танець? – почулося позаду.

   Її усмішка стала для нього знаком згоди. Вони кружляли переплітаючись з краплями, переплітаючись власними закоханими душами. Тулились один до одного. Її пальці ковзали по його обличчю, такому знайомому для неї, такому рідному. Гнат теж закрив очі і вивчав її обличчя. Його пальці знову стали бачити, як колись понад рік тому, коли не бачили очі. Коло них кружляв собака Джексон і, схоже, лише він не любив дощ.

— Я люблю тебе, Гнате, – прошепотіла Віка, тримаючи хлопця за шию. Він був так близько, що вона знову відчувала мелодію його серця. 

— Я безмежно тебе кохаю, Вікусь, – відповів він, захоплюючи її в свої обійми. Він теж відчував мелодію її серця. 

   А дощ відчував мелодію їхніх душ, таку ж свіжу, як і він сам. Таку ж жваву і ту, яка дарує собою життя.

— Мені жаль, що я так і не зміг подарувати тобі зір.

— Тсс, – зупинила його Віка. — Не кажи так, я не сліпа, Гнате. Я раніше була сліпою і лише тепер я по-справжньому прозріла. Ти покажеш мені світ кінчиками своїх пальців, я буду бачити, допоки ти будеш любити мене. 

   Вона відчула його долоні у своїх, вони були такими теплими серед холодного дощу. А Гнат був таким близьким посеред усіх цих далеких людей. 

— Я обираю любити тебе. І навіть думати не смій, що ти не повноцінна. Без твоєї любові моє життя не буде повноцінним. Ти навчила мене любити, світити, бачити. Навчила не боятися дощу. Ти злива, що оживила мою душу, – шепотів Гнат, переплітаючи їх пальці. 

— Гнате, кінчики твоїх пальців досягли кінців моєї душі. Самих її темних та недоступних місць. Струни твоєї гітари розбудили струни мого серця. Подарували віру та справжнє кохання. Я буду бачити…я буду бачити, тільки поруч з тобою.

Рік потому…

   Вона слухала гомін вечірнього міста. Гнат з Джексоном пішли по справах, а Віка сиділа в парку. Хтось з перехожих говорив про навчання, хтось про кохання. Чуючи такі розмови вона мимовільно посміхалася. Відчула, як хтось схилився над нею, опускаючись на коліна. 

— Гнате, коханий, ти так швидко повернувся? – запитала, пробігаючись пальцями по обличчю. Але страх змусив забрати пальці назад. Вона знала ці риси, вони належали Артуру.

— Гнат…коханий? – спокійно запитав Артур. — Я думав, коханим для тебе завжди був лише я. 

— Що тобі потрібно? – перелякано запитала Віка.

   Артур повільно підвівся, дивлячись на її обличчя.

— Якщо скажу, що ти. Хіба повіриш мені?

   Від цієї фрази мороз пробіг її шкірою. Здавалося, що дихання зупинилося, лише гупання серця заповнювало собою. 

— Ти так і не стала моєю нареченою, – сумно посміхнувся. — Я навіть відібрав твої очі, а ти все одно не дивилася тільки на мене, – говорив Артур, наче не до неї, а десь у простір.

   Віка мовчки втиснулась у лавку, пальці тремтіли, тремтіла вся її душа.

— Ти хоч знаєш, як я ризикую ради тебе. Ради тебе, кохана? – припав він до неї. — Так, я все ще кохаю тебе, чуєш?....Віка, дай нам ще один шанс! – Такий знайомий голос не викликав у ній жодних емоцій, окрім страху. 

— Я зараз на умовному покаранні, сидів в машині і випадково побачив тебе. Вікусь, чуєш….ти потрібна мені, – спробував він торкнутися її руки. Але хтось несподівано схопив його за сорочку та відтяг назад. 

— Ти що, геть з глузду з'їхав? – кричав розлючений Віктор. — Захотів за ґрати?? – тягнув його товариш до машини. 

   А Віка все ще тремтіла та перелякано дихала. Вона не вірила в його слова, але тепер вірила у власний страх. 

За всіма подіями спостерігала жінка, тримаючи в руках телефон. Вона пильно дивилася на Артура, тільки от Артур зовсім її не помічав, бо він дивився на Віку, можливо ця їхня зустріч буде останньою…

   За кілька хвилин повернувся Гнат. Він приніс з собою спокій. З ним завжди було спокійно, з ним Віці ніколи не було страшно…

###

   Епілог

   Минув понад рік часу після того, як Діна втратила зв'язок із Степаном. З того часу від Степана не було вісточок. Його не було ні серед живих, ні серед мертвих. Залишалося одне найстрашніше припущення – Степан потрапив в полон. Але Діна продовжувала чекати, як і багато днів до сьогодні, приходила на зупинку в надії знову побачити рідне обличчя. 

— Часом не мене чекаєш, красуня? – почула вона позаду себе голос, від якого все тіло пройняло тремтінням. Позаду стояв він, з білими еустомами та новими шрамами на обличчі.

   Він йшов до зупинки і говорив собі, якщо вона буде там, значить все ще кохає. І вона сиділа. Коли почула його голос, озирнулася. Все ті ж кольори неба відображалися в її очах. 

   А далі їм знову забракло слів, вони стояли і дивилися один на одного. Поглинали очима, обіймали один одного поглядами. І коли їм здавалося, що все страшне вже позаду, труднощі лише починалися. Діна не раз сидітиме з телефоном в руках і з сльозами на очах, щоб набрати батькові. Щоб вилити свій біль та образи. Бо полон залишив глибокі рани в душі Степана, часто не хотів та несвідомо ранив свою ніжну квітку. Не раз прокидався від кошмарів у її обіймах. Не раз говорив жорсткі речі. Але вона обіцяла, що буде сильною і вона була. Проходила цей шлях його зраненої душі разом з ним. А через кілька років країну поглинула повномасштабна війна, яка знову їх розлучила. І хто знає, чи цього разу не назавжди.

   Артур відбув своє умовне покарання і виїхав за кордон. На цьому наполягали його батьки та товариш Віктор. Адже хвилювалися, щоб той знов не накоїв дурниць стосовно Віки. Зрештою, його все ж запроторили у психлікарню на лікування. 

   Він повернувся в Україну лише наприкінці 2021 року. А коли в 2022 році почалася повномасштабна війна, вперше, за всі роки, вирішив проявити мужність і пішов у ЗСУ. Там він отримав важке поранення, але вижив. Він хотів знову відшукати Віку, щоб попросити у неї пробачення. Але ця зустріч так і не відбулася.