Розділ 39

Оксана мчала до Львова. Лише зараз довідалася про те, що Віка осліпла. Злилася, неймовірно злилася. Ладна була сама виплеснути на дівчину кислоту. Злилася на себе, на Гната. Бо знала, що той зближається з Вікою і відтак віддаляється від неї. Але чи був він взагалі близьким із нею? Але найбільше злилася на Ренату. Адже мати Гната завжди була на її боці. На стороні Оксани. А тепер, чомусь, мало підтримувала з нею зв'язок і змовчала про випадок з Вікою. Оксана розуміла, що Віка залишилася єдиною ниточкою, через яку можна підібратися до Гната. 

   Коли нарешті доїхала, поспішила до Віки в "гості". Давно довідалася її адресу і тримала про всяк випадок. Десь підсвідомо розуміла, що, мабуть, колись знадобиться. Вхідні двері були відчинені, Оксана тихо зайшла всередину. Стала роздивлятися, але, коли побачила перед собою велику собаку, завмерла. Але потім полегшено видихнула, бо впізнала у ньому Джексона. Джексон теж впізнав Оксану, тому лише один раз невдоволено гавкнув. Це ще більше вивело Оксану із себе. Вона, як ніхто розуміла, що означає цей собака для Гната. "Віддав їй, все віддав їй. І серце, і навіть цього пса." 

— Хто тут? — почулося з кімнати. — Джексон, хлопчику, – покликала Віка собаку.

   Разом з Джексоном до кімнати зайшла Оксана. Вона побачила Віку, що сиділа коло вікна. Цікаво, що вона там хоче побачити? – посміхнулася про себе дівчина. Але, коли Віка обернулася, їй стало не до сміху. На Оксану дивилися не ясні очі, а покалічене обличчя.

— Тут хтось є? – знову запитала Віка. 

— Привіт, Віка, – нарешті озвалася Оксана.

   Віка занепокоїлася, але, якщо її охоронець спокійний, то і вона не повинна хвилюватися.

— Хто ти? – запитала Віка, погладжуючи собаку.

— Я підійду ближче…а ти проведи по мені пальчиками, то, може, й здогадаєшся? – відказала Оксана, підходячи зовсім близько. 

   Віка поковзала по чужому обличчі і свідомість підкинула болючу здогадку.

— Ти та знайома Гната. Ми бачилися якось у парку.

— Вірно, – посміхнулася Оксана. — Нагадаю тобі своє ім'я, я Оксана. Бо такі, як ти, навряд чи запам'ятовують з першого разу, – реготала вона. — А я от твоє ім'я запам'ятала одразу, ще до зустрічі з тобою.

   Віка вже зрозуміла, що Оксана прийшла до неї не як добра, співчутлива гостя, але розуміла й те, що цю розмову не уникнути.

— Дуже приємно, що ти мене пам'ятаєш, – відповіла Віка.

— Я все думала, що ж то за красуня така, що полонила серце такого, як Гнат. Зізнаюся чесно, коли побачила тебе вперше, одразу зрозуміла, за що ти чіпляла інших. Твої очі, твій погляд, вони причаровували. Але ж він тебе не бачив!! А зараз, хоч бачить, зате в тебе більше немає очей. Тоді чому ти?? Чому ти, а не я? – зривалася на крик Оксана.

— Я не знаю, – тихо відказала їй дівчина. 

— Ти хоч знаєш, як це жити з сліпцем? …Ти і поняття не маєш. А я знаю, я знаю! Саме я була з ним там у Києві. В дні його самого глибокого відчаю. З ним була я. І що мені за це було??...Натомість я лише чула розповіді про якусь Віку, що губить себе у токсичних стосунках, – розвела руками Оксана. 

— Оксана, пробач. 

   Віка не знала, що їй говорити. Спазми відчаю здавили горло. Їй хотілося залишитися самій. Більше не чути її голосу. 

— Пробач?? Пробач? Це все, що ти можеш сказати мені? Я так боролася за своє кохання. А ти? Ну що ти? Трималася свого Артура і де він тепер? Скажи мені? …Віка, ти себе бачила? – кричала Оксана, а крізь крик голосно сміялася. — Що ж я говорю, звісно ні. Як ти можеш тепер себе бачити? Так от, я скажу тобі. …Ти потвора! – сказала вона, чітко карбуючи кожне слово. — Егоїстична потвора. Тобі був не потрібен сліпий Гнат, а я любила його, любила тоді і тепер теж люблю. …Ти загубиш його життя. Чуєш? Він не зможе бути з тобою щасливим! 

   Віка знову хотіла плакати, лише пришвидшено дихала, задихалася від болі. Від правди. Оксана була права, вона егоїстична потвора, яка могла змусити думати себе, що заслуговує на нього, заслуговує на щастя. Сама в усьому винна. Лише вона сама.

   Джексон лише невдоволено лаяв, тож Оксана вирішила змінити тактику, припала до Віки і почала благати:

— Відстань від нього! Прошу тебе! Ти не зробиш його щасливим. Так, зараз він любить тебе, і нікого, крім тебе не бачить. Але що буде далі? Можливо, за рік чи два….він почне дивитися на таких, як я. Красивих і повноцінних. Бо в нього, на відміну від тебе, є очі, – говорила Оксана жалісно. — Подумай, Віка. Не псуй йому життя своїм каліцтвом. Ти ж хочеш, щоб він був вільним? Побачив цей світ, а не був прикованим до сліпої каліки. Це ж так? Правда?

   Віка лише мовчки кивнула. Вона дійсно бажала для Гната найбільшого щастя. Мабуть, Оксана права і варто відпустити. Їй вже не судилося стати щасливою. Стати по-справжньому коханою і кохати. 

   Оксана вже й забула про свої сльози, стояла і переможно посміхалася. Якщо Віка відступить, у неї з'явиться ще один шанс на Гната. Він знову прийде до неї з розбитим серцем, але цього разу вона його не відпустить. 

— Віка, дитино, у нас гості? – запитала Лариса, як тільки зайшла в кімнату.

— Доброго дня, я Оксана, – простягнула Оксана Ларисі руку для привітання. — Давня подруга Віки, – лукаво посміхнулася. 

— Приємно познайомитися, я Лариса, мама Віки. Дивно, я ніколи про вас не чула раніше, – щиро здивувалася Лара, кидаючи погляд на схвильовану доньку.

— Певна, тепер чутимете про мене частіше. Але мені вже час, – розвернулася Оксана до виходу. — Вікусь, я рада, що ми поговорили, – посміхнулася наостанок і зникла за дверима.

###

   Гнат не розумів, що могло піти не так у його відносинах з Вікою. Дівчина вже наче почала оживати і була не байдужою до нього, але враз все змінилося. Віка стала холодною, замкненою, не хотіла його бачити. 

   Рената ж прекрасно розуміла, що стало тому причиною. Приїзд Оксани. Вона здогадувалася, що та приходила до Віки і що могла їй наговорити. Тож коли та, сидячи в них в гостях, святкувала свій тріумф, Рената ввічливо попросила її поїхати. Але Оксана не збиралася відступати і всіляко нав'язувала себе Гнату, але цим ще більше віддаляла його від себе. Зрештою Ренаті довелося натиснути на Оксану і та, фиркнувши, все ж повернулася в Вінницю.