Розділ 39

   Оксана мчала до Львова. Лише зараз довідалася про те, що Віка осліпла. Злилася, неймовірно злилася. Ладна була сама виплеснути на дівчину кислоту. Злилася на себе, на Гната. Бо знала, що той зближається з Вікою, а відтак віддаляється від неї. Але чи був він взагалі близьким із нею? Але найбільше злилася на Ренату. Адже мати Гната завжди була на її боці. На стороні Оксани. А тепер, чомусь, мало підтримувала з нею зв'язок і змовчала про випадок з Вікою. Оксана розуміла, що Віка залишилася єдиною ниточкою, через яку можна підібратися до Гната. Давно довідалася адресу Віки і тримала про всяк випадок. Десь підсвідомо розуміла, що, мабуть, колись знадобиться. Вхідні двері були відчинені, Оксана тихо зайшла всередину. Стала роздивлятися, але, коли побачила перед собою велику собаку, завмерла. Але потім полегшено видихнула, бо впізнала у ньому Джексона. Джексон теж впізнав Оксану, тому лише один раз невдоволено гавкнув. Це ще більше вивело Оксану з себе. Вона, як ніхто розуміла, що означає цей собака для Гната. "Віддав їй, все віддав їй. І серце, і навіть цього пса." 

— Хто тут? — Почулося з кімнати. — Джексоне, хлопчику, – покликала Віка собаку.

   Разом з Джексоном до кімнати зайшла Оксана. Вона побачила Віку, що сиділа коло вікна. Цікаво, що вона там хоче побачити? – посміхнулася про себе дівчина. Але, коли Віка обернулася, їй стало не до сміху. На Оксану дивилися не ясні очі, а покалічене обличчя.

— Тут хтось є? – Знову запитала Віка. 

— Привіт, Віко, – нарешті озвалася Оксана.

   Віка занепокоїлася, але, якщо її охоронець спокійний, то і вона не повинна хвилюватися.

— Хто ти? – Запитала Віка, погладжуючи собаку.

— Я підійду ближче, а ти проведи по мені пальчиками, то, може, й здогадаєшся? – ухилилася, щоб увійти в контакт Оксана, підходячи зовсім близько. 

   Віка провела кінчиками пальців по чужому обличчі. І свідомість підкинула болючу здогадку.

— Ти та знайома Гната. Ми бачилися якось у парку.

— Вірно, – посміхнулася Оксана. — Нагадаю тобі своє ім'я, я Оксана. Бо такі, як ти, навряд чи запам'ятовують з першого разу, – реготала вона. — А я от твоє ім'я запам'ятала одразу, ще до зустрічі з тобою.

   Віка вже зрозуміла, що Оксана прийшла до неї не як добра, співчутлива гостя. Але розуміла й те, що цієї розмови не уникнути. Бо ж як непрохану гостю спровадити в такому то стані?

— Дуже приємно, що ти мене пам'ятаєш, – відповіла Віка.

— Я все думала, що ж то за красуня така, що полонила серце такого хлопця, як Гнат? Зізнаюся чесно, коли побачила тебе вперше, одразу зрозуміла, чим ти чіпляла інших. Твої очі, твій погляд, вони причаровували. Але ж він тебе не бачив!! А зараз, хоч бачить, проте в тебе більше немає очей. Тоді чому ти?? Чому ти, а не я? – Зірвалася на крик Оксана.

— Я не знаю, – отримала тиху відповідь дівчина. 

— Ти хоч знаєш, як це жити зі сліпим? Ти і уявлення не маєш. А я знаю, я знаю! Саме я була з ним там у Києві. В дні його  найглибшого відчаю. З ним була я. І що мені за це було??.. Натомість я лише чула розповіді про якусь Віку, що губить себе у токсичних стосунках, – розвела руками Оксана. 

— Оксано, пробач. 

   Віка не знала, що їй говорити. Спазми відчаю стисли горло. Їй хотілося залишитися на самоті. Більше не чути її голосу. 

— Пробач?? Пробач? Це все, що ти можеш сказати мені? Я так боролася за своє кохання. А ти? Ну що ти? Трималася свого Артура. І де він тепер? Скажи мені? …Віко, ти себе бачила? – Кричала Оксана, а крізь крик голосно сміялася. — Що ж я говорю, звісно, ні. Як ти можеш тепер себе бачити? Так от, я скажу тобі.. Ти потвора! – Мовила вона, чітко карбуючи кожне слово. — Егоїстична потвора. Тобі був не потрібен сліпий Гнат. А я любила його, любила тоді і тепер теж люблю.. Ти загубиш його життя. Чуєш? Він не зможе бути з тобою щасливим! 

   Віка знову хотіла плакати, але лише пришвидшено дихала, задихалася від болю. Від правди. Оксана була мала рацію. Вона егоїстична потвора, яка могла змусити думати себе, що заслуговує на нього, заслуговує на щастя. Сама в усьому винна. Лише вона сама.

   Джексон лише невдоволено лаяв, тож Оксана вирішила змінити тактику, припала до Віки і почала благати:

— Залиш його! Прошу тебе! Ти не зробиш його щасливим. Так, зараз він любить тебе, і нікого, крім тебе, не бачить. Але що буде далі? Можливо, за рік чи два… Він почне дивитися на таких, як я. Красивих і повноцінних. Бо в нього, на відміну від тебе, є очі, – говорила Оксана жалісно. — Подумай, Віко. Не псуй йому життя своїм каліцтвом. Ти ж хочеш, щоб він був вільним? Побачив цей світ, а не був прикованим до сліпої каліки. Це ж так? Правда?

   Віка лише мовчки кивнула. Вона дійсно бажала для Гната найбільшого щастя. Мабуть, Оксанина правда, і варто відпустити. Їй вже не судилося стати щасливою. Стати по-справжньому коханою і кохати. 

   Оксана вже й забула про свої сльози. Стояла і переможно посміхалася. Якщо Віка відступить, у неї з'явиться ще один шанс на Гната. Він знову прийде до неї з розбитим серцем, але цього разу вона його не відпустить. 

— Віка, дитино, у нас гості? – Запитала Лариса, ледь зайшовши до кімнати.

— Доброго дня, я Оксана, – простягнула Оксана Ларисі руку для привітання. — Давня подруга Віки, – лукаво посміхнулася.