Розділ 38

   Ірина довгий час не могла прийти в себе після того, як дізналася, що зробив Артур з Вікою. Причому після того випадку негідник кудись зник, але зате поруч Віки з'явився Гнат. Не раз хотіла прийти до подруги, але не наважувалася. Картала себе за те, що залишила її, за те, що знала, який небезпечний Артур і просто опустила руки. Здалася, відпустила. Але водночас і хотіла добряче нагримати на неї за те, що не слухала, за те, що продовжувала триматися того негідника. Сьогодні зрештою наважилася прийти до неї. Хотіла глянути в її очі, але знала що це вже неможливо. 

   Віка сиділа в кімнаті, гладила свого нового чотирилапого друга. Коли почула легкий стук у двері затріпотіла. Злякалася, що це може бути Артур. Але, коли почула знайомий голос подруги трохи заспокоїлася. 

— Привіт, – сказала Іра, заходячи в кімнату. Спочатку трохи злякалася собаки, але, побачивши його приязність, заспокоїлася. — Можна?

   Віці хотілося десь розчинитися, зникнути. Чомусь найбільше було соромно саме перед Іриною. Перед тою, яка попри все намагалася підтримати її, перед тою, яку не послухала. Зазвичай вона соромно опускала очі, зараз опустила голову.

— Так, проходь. Знаєш, я така рада що ти прийшла.

— Я теж, – посміхнулася Іра, але Віка цього бачити не могла. 

   Іра підійшла до Віки, її не лякав вигляд подруги, лише дуже сильно ранив. Не могла зрозуміти, чому такі хороші люди, як Віка, притягують до себе таких поганих, як Артур. 

— Ти як, Вікусь? – запитала вона подругу, піднімаючи її обличчя. — Мені тебе дуже бракувало. 

— Ір, ти пробач мені.

— За що?

— За все. За те, що не вірила, за те, що майже не цікавилася твоїм життям. Пробач, якщо зможеш, - їй було соромно.

— Вікусь, ти завжди була і будеш моєю найкращою подругою. Моїм сонечком, скажи мені, ти щаслива?

   Може, воно й дивно запитувати сліпу покалічену людину, чи щаслива вона, але щось всередині Іри підказувало, що лише тепер, насправді, Віка починає відчувати, що таке справжнє щастя та справжня любов. 

— Знаєш, Ір, я ненавиділа життя перші тижні після…після того, як Артур. …Але зараз, попри сліпоту в моєму житті більше барв, ніж було до того, як я бачила. 

— Щось мені здається, що причиною цієї радості є Гнат, – усміхнулася Іра.

—Так, – ніяково відповіла. — А ще Джексон. 

— Це від нього в тебе така красива собака? – запитала Іра, гладячи Джексона по голові.

— Так, – розсміялася Віка. — Джексон мені дуже допомагає, він мій поводир і справжній друг. 

— А я? Ти ще вважаєш мене своїм справжнім другом? – запитала Іра, кладучи долоню їй на коліна. 

— Ти завжди ним була і продовжуєш бути. Ти говорила мені правду, завжди. Просто я не хотіла її чути. Ір, а ти як взагалі,  як твоє життя?

— У мене теж все добре. Я виходжу заміж.

   Віка здивовано підняла обличчя. Такого вона не чекала, хоча була безмежно рада за подругу.

— Вітаю, люба, – потягнулася Віка, щоб обняти її. — Я нічого не знала.

— Я не хотіла навантажувати тебе, Вікусь. Ти готувалася до власного весілля, та й до того ж ми майже не спілкувалися. Потім трапилося …трапилася ця біда. Не знала, як сказати тобі. Повідомити про власне щастя, коли в тебе таке горе.

— Розумію, але дуже рада за тебе. Дійсно, щиро рада!

   Віка говорила правду. Бо з усього серця бажала подрузі щастя.

— Ти будеш подругою на моєму весіллі? – несміливо запитала Ірина.

   І тут вона помінялася місцями з близькою людиною, адже кілька місяців тому запрошувала Ірину стати подругою на власному весіллі. Було боляче і неприємно від спогадів про власне весілля, яке так і не відбулося. 

— Ір, ти певна, що тобі потрібна така подруга нареченої? Я не знаю чи впораюся. 

— Я певна, що на моєму весіллі мені потрібна подруга! І я певна, що Гнат тобі допоможе, – підбадьорювала її Іра. 

— Якщо він погодиться, тоді гаразд, – несміливо сказала.

— Він погодиться, я певна.

###

   Борис знову сидів на кухні. Напевно, втомлений після допомоги в хоспісі. Втомлений фізично, але відпочив там душею. Бо, допомагаючи іншим, ти, насправді, допомагаєш собі. Таким чином, виховуючи в собі людину, плекаючи людяність. 

   Гнат хотів це перейняти від батька. Його добро та самовіддачу. Але сумніви у справедливості Бога роздирали душу. Намагався співати, як раніше, здіймаючи струни гітари, проте струни власної душі мовчали. 

— Привіт, батьку, – сказав Гнат, заходячи до нього в кухню. 

— Привіт, синку. Я тут варю каву, тобі теж зварити? – запитав, дивлячись на сина.

— Так, – відповів Гнат, сідаючи на стілець. — Батьку, як не зневіритися? Як вірити в те, що не бачиш?

   Борис задумливо розливав каву, певно думав, як розрадити власного сина. Яку відповідь дати.

— Синку, в цьому і є вся суть віри, – почав батько, опускаючись на стілець. Вірити не через якісь обставини, а попри них. Вірити, навіть, коли не бачиш. Це як вірити в існування сонця попри сліпоту. Адже, коли ти був сліпим, чи продовжував вірити в сонце?

— Так.

— Але ти ж не бачив його? – по-доброму усміхнувся батько. — Ти продовжував відчувати його тепло. Ти знав, що воно дарує світло попри те, що продовжував бачити лише темряву. Віра – це те, що веде нас крізь темряву. Віра веде нас до Бога, до світла, до любові.

— Темрява знову прийшла в моє життя, батьку. Але ще чорніша, ще зліша. Тепер не бачить моя кохана людина. Чому так важко?...Якби я міг, віддав би їй свій зір, – говорив Гнат у розпачі.

— Ти не можеш більше показати їй сонце. Але ти можеш стати її сонцем, – сказав батько, кладучи руки на плече сина. 

— Батьку, пробач, але я інколи сумніваюся в існуванні Бога. В його справедливості. Чому він допускає такі жахливі речі? Чому? 

— Бог не винен у жорстокості людей, сину. Такі речі якраз і відбуваються через те, що люди живуть без Нього. 

— Але Віка була доброю людиною. Вона не вміла ненавидіти, а навіть, якщо і ненавиділа, то це було заслужено. Вона допомагала іншим, вона допомагала мені. А тепер їй ніхто не в змозі допомогти.