Розділ 38

Ірина довгий час не могла прийти до тями, дізнавшись, що зробив Артур з Вікою. Після того випадку негідник ще й кудись зник, уникнувши покарання. І це обурювало. Проте поруч з Вікою з'явився Гнат. Не раз хотіла прийти до подруги, але не наважувалася. Картала себе за те, що залишила її, знаючи, який небезпечний Артур, і просто опустила руки. Здалася, відпустила. Але водночас і хотіла добряче нагримати на неї за те, що не дослухалася і  продовжувала триматися того негідника. 

Сьогодні Ірина нарешті наважилась прийти до подруги. Хотіла глянути в її очі, хоч і знала, що це вже неможливо. 

   Віка сиділа в кімнаті, гладила відтепер свого найкращого чотирилапого друга. Коли почула легкий стук у двері затріпотіла. Злякалася, що це може бути Артур. Але, коли почула знайомий голос подруги, трохи заспокоїлася. 

— Привіт, – мовила Іра, заходячи в кімнату. Спочатку трохи злякалася собаки, але, побачивши його приязність, заспокоїлася. — Можна?

   Віці хотілося десь розчинитися, зникнути. Чомусь найбільше було соромно саме перед Іриною. Перед тою, яка попри все намагалася підтримати її. Перед тою, яку не послухала. Зазвичай вона сором’язливо опускала очі. Зараз опустила голову.

— Так, проходь. Знаєш, я так радію, що ти прийшла.

— Я теж, – посміхнулася Іра, хоч Віка цього бачити і не могла, й підійшла до Віки.

 Її не лякав вигляд подруги, але дуже ранив. Не могла зрозуміти, чому такі хороші люди, як Віка, притягують до себе таких поганих, як Артур. 

— Ти як, Вікусю? – Запитала  подругу, піднімаючи її обличчя. — Мені тебе дуже бракувало. 

— Іро, ти пробач мені.

— За що?

— За все. За те, що не вірила. За те, що майже не цікавилася твоїм життям. Пробач, якщо зможеш.

— Вікусю, ти завжди була і будеш моєю найкращою подругою, моїм сонечком. Скажи мені, ти щаслива?  – Нехай воно й дивно запитувати сліпу покалічену людину, чи щаслива вона. Але щось всередині Іри підказувало, що лише тепер, насправді, Віка починає відчувати, що таке справжнє щастя та справжня любов. 

— Знаєш, Іро.. я ненавиділа життя перші тижні після… після того, як Артур… — силкувалася промовити вголос Віка те, що було сповнено надто сильними емоціями.  – Але зараз попри сліпоту в моєму житті більше барв, ніж було до того, коли я бачила очима. 

— Щось мені здається, що причиною цієї радості є Гнат, – усміхнулася Іра.

— Так, – ніяково відповіла Віка. — А ще Джексон. 

— Це від нього в тебе такий гарний собака? – Гладила Іра  Джексона по голові.

— Так, – розсміялася Віка. — Джексон мені дуже допомагає. Він мій поводир і справжній друг. 

— А я? Ти ще вважаєш мене своїм справжнім другом? – Запитала Іра, кладучи долоню їй на коліна. 

— Ти завжди ним була і продовжуєш бути. Ти казала мені правду завжди. Просто я не хотіла її чути. Іро, а ти як взагалі,  як твоє життя?

— У мене теж все добре. Я виходжу заміж.

   Віка здивовано підняла обличчя. Такого вона не чекала, хоч і безмежно зраділа за подругу.

— Вітаю, люба, – потягнулася Віка, щоб обняти її. — Я нічого не знала.

— Я не хотіла обтяжувати тебе, Вікусю. Ти готувалася до власного весілля. Та й до того ж ми майже не спілкувалися. Потім трапилося… трапилася ця біда. Не знала, як сказати тобі. Як повідомити про власне щастя, коли в тебе таке горе.

— Розумію. Але дуже радію за тебе. Дійсно, щиро радію!  – Віка усім серцем бажала подрузі щастя.

— Ти будеш подругою на моєму весіллі? – Несміливо запитала Ірина.

   Від спогадів, як кілька місяців тому запрошувала Ірину стати подругою на весіллі, Віці було боляче і неприємно. А ще більше боліло від зруйнованих надій на  весілля, яке так і не відбулося, і щястя, що так і не  прийшло. 

— Іро, ти впевнена, що тобі потрібна така подруга нареченої? Я не знаю чи впораюся. 

— Я впевнена, що на моєму весіллі мені потрібна подруга! І я певна, що Гнат тобі допоможе, – підбадьорювала її Іра. 

— Якщо він погодиться, тоді гаразд, – несміливо сказала.

— Він погодиться, без сумнівів.

###

   Борис знову сидів на кухні. Напевно, втомлений після допомоги в хоспісі. Втомлювався там  фізично, але відпочив там душею. Бо, допомагаючи іншим, ти, насправді, допомагаєш собі. Таким чином, виховуючи в собі людину, плекаючи людяність. 

   Гнат хотів це перейняти від батька. Його добро та самовіддачу. Але сумніви у справедливості Бога роздирали душу. Намагався співати, як раніше, здіймаючи струни гітари, проте струни власної душі мовчали. 

— Привіт, батьку, – сказав Гнат, заходячи до нього в кухню. 

— Привіт, синку. Я тут варю каву, тобі теж зварити? – запитав, дивлячись на сина.

— Так, – відповів Гнат, сідаючи на стілець. — Батьку, як не зневіритися? Як вірити в те, чого не бачиш?

   Борис задумливо розливав каву. Міркував, як розрадити власного сина? Яку відповідь дати?

— Синку, в цьому і є вся суть віри, – почав батько, опускаючись на стілець. Вірити не через якісь обставини, а попри них. Вірити, навіть, коли не бачиш. Це як вірити в існування сонця попри сліпоту. Адже, коли ти був сліпим, чи продовжував вірити в сонце?