Розділ 37

   Дні змінювалися тижнями, лише темрява залишалася незмінною для Віки. Нескінченно довгі дні переростали в такі ж нескінченно довгі темні ночі. І лише інколи, в снах, оживали промені сонця, лиця рідних людей, лице Гната. 

Гнат приходив до неї кожного дня. Сидів поруч. Вона відчувала його серце поруч з собою. Але чи достойна вона його тепер? Тепер, коли стала такою. Непотрібною для свого нареченого, непотрібною для себе самої. 

— Привіт, Вікусь, – почула вона його голос в кімнаті, від чого всередині неї розлилося приємне тепло. Вона забігала кінчиками своїх пальців по його обличчю. Так, це він, все та ж висока чуприна, тоненькі губи і невеликі вилиці. Відчула його посмішку під подушечками власних пальців, від чого сама мимоволі посміхнулася. 

— Я не сам сьогодні, – сказав він, простягаючи її руки до собаки.

— Джексон? – зраділа Віка. — Привіт, хлопчику, – сказала, і відчула, як собака взявся облизувати її долоні. — Так рада тебе бачити! 

— Він тут не просто так. Я хочу подарувати його тобі, – вразив своїми словами її Гнат. Віка, як ніхто, знала що цей собака значив для хлопця. Він був для нього його другом, його очима, що колись вели його крізь темряву.

— Але Гнате, ти ж з ним не розлучний. Це…

— Тссс… – зупинив її хлопець, прикладаючи палець до вуст. — Я хочу, щоб він допомагав тобі так, як колись допомагав мені. Та й сам Джексон не проти, правда, хлопчику?

   На що Джексон лише ствердно гавкнув, а вони разом розсміялися. 

   Гнат дивився на неї, так само як і колись, не помічаючи рубців, не помічаючи скалічених очей. Вона була такою ж гарною для нього, як і колись. Любив її тільки сильніше. Не міг поки повернути їй зору, радів, що хоча би зміг повернути усмішку.

— Та й, зрештою, для мене ще залишається гітара, – пожартував він, хоч і ніколи не вмів це робити. Але Віка посміхнулася, то ж, схоже, жарт таки вдався. 

— Гнате, чому ти робиш це все для мене? Я ж не заслуговую на це, на тебе, на Джексона. Я сама винна в тому, що зі мною сталося. 

— Ти не винна в чужій жорстокості. В чужому гніві. Чуєш?

Вона ствердно хитнула головою.

— То чому, Гнате?

— Я вже казав тобі, бо я тебе люблю. Мої почуття до тебе незмінні. Кохаю тебе, як і раніше. Я не тисну на тебе, просто, якщо у мене є хоча б крихта надії на твої почуття, я чекатиму, скільки завгодно чекатиму. 

   Віка відчула, як спалахнули її щоки рум'янцем, як зажевріла надія на щастя. Як серце билося швидко та гучно. Поклала руку на його груди. Гнатове серце теж билося в шаленому ритмі. Він відчував те саме, що і вона.

— Я хочу прогулятися – сказала Віка, чому Гнат невимовно зрадів. Адже дівчина близько двох місяців сиділа вдома і нікуди не хотіла виходити.

— Куди підемо? В парк?

— Ні, в центр для незрячих. 

   Віка не була тут понад чотири місяці. Вона любила свою роботу, але ніколи не думала, що повернеться туди не в якості працівника, а пацієнта. Але скільки б вона не заперечувала реальність, та залишалася незмінною. Вона тепер сліпа і їй нічого не залишається, як прийняти це. Перші тижні вона несамовито кричала, била руками об стіну. Відмовлялася від їжі, від свого жорстокого кохання. Куди воно її привело? Чи було це коханням взагалі? 

— Ми на місці, – сказав Гнат, коли зайшов з Вікою до центру. Для нього це місце теж багато значило. Адже саме тут він зустрів Віку. Але він ніколи не думав, що вони з нею поміняються ролями. Він був сліпим, що прозрів, Віка – зрячою, що осліпла. 

   Віка попросила його побути тут наодинці з самою собою. В тому залі, де колись вона розмовляла з іншими, переконувала їх прийняти власну сліпоту. Казала, що життя на цьому не закінчується. А які слова вона підбере для зараз для себе самої? 

   Позаду почула перешіптування колишніх колег.

— Глянь на Віку, що він з нею зробив? – шепотіла одна з жінок.

— То є страшне. Така була красива дівчина, такі гарні очі мала. А тепер що? Немає очей, то й краси не стало, – відповіла їй інша.

— А Гнат, глянь на нього!

— Красунчик. Нащо йому тепер така, як оця? Не хотіла його, як був сліпим, а тепер ось, як сама сліпа, та ще й скалічена, глянь, як вчепилася. 

— І не кажи.

   Від цих розмов дівчині стало недобре. Хотіла розридатися, але навіть цього не могла зробити. Навіть цього її позбавило її сліпе кохання. Відчула чиїсь обійми позаду, це повернувся Гнат. 

— Забери мене звідси, прошу тебе, – попросила тремтячим голосом. 

   Гнат не знав, що сталося, але, помітивши двох працівників, здогадався, що могло відбутися. Колись так шепотілися і за його спиною. Вивів тремтячу дівчину з центру, не відпускаючи з своїх обіймів.

— Не слухай, що говорять інші. Ти слухай своє серце і слухай мене, – попросив він, підтримуючи її.

— Підемо в парк? – спробувала усміхнутися, але виходило погано. Руки все ще тремтіли. Сльози застрягли десь всередині і ніяк не могли вирватися назовні. 

   Весна добігала кінця, тож на дворі було доволі спекотно. Але прохолодний вітерець створював просто ідеальну погоду. Віка йшла поруч з ідеальним чоловіком. Вона завжди вважала Гната таким, саме ідеальним. Хоч він, мабуть, таким і не був, але ставлення до неї завжди було ідеальним. Досі не могла зрозуміти, чому він любить її? Чому готовий жертвувати своїм нормальним життям ради неї. Ради її щастя. 

– Я приготував для тебе сюрприз, – сказав Гнат.

— Справді? Який? – здивувалася дівчина.

— Ходімо, ми вже майже дійшли.

   Гнат привів її до якось приміщення. Зором пальців вона зрозуміла, що це кухня.

— Зараз ми будемо готувати вечерю, – посміхнувся він.

— Вечерю?

— Так, ти якось казала що любиш готувати. Приготуємо пасту?

— Гнате, я не певна, що у мене вийде, – розгубилася Віка. 

— У нас. У нас з тобою все вийде. Мої руки – твої очі. Ти ж допоможеш мені, правда?

   Віка розгублено кивнула. Вона дійсно любила готувати, щоправда, тепер поняття не мала, як це робити.