Розділ 36

Темрява…темрява…темрява. Навколо одна лише темрява. Не знаю, що саме зробив зі мною Артур, але я хочу якнайшвидше вибратися з усіх цих бинтів. Хочу поглянути на себе в дзеркало. 

   Де я взагалі? З ким я? Що зі мною. Починаю перелякано пришвидшено дихати. Судомно хапаю руками простір. Серед всього цього хаосу відчуваю чийсь дотик. А потім чую голос мами:

— Привіт, Вікусь, – говорить вона. — Ти як, доню? – бере вона мою руку.

— Мам, мамочко, – тремтячим голосом шепочу я, хочу плакати, але бинти так вп'ялися в очі, що не можу. — Що зі мною?

— Вікусь, ти в лікарні, не хвилюйся, я поруч. 

— Мам, що зі мною? – кричу я крізь страх, відчай, крізь гнітючу темряву.

— Ти нічого не пам'ятаєш? – запитує мама, стискаючи мою долоню.

   Я намагаюся судомно щось пригадати, в пам'яті відтворюються картинки вчорашнього вечора. Пригадую, що посварилася з Артуром, пам'ятаю, як він гримав у двері, наче скажений, пам'ятаю нашу розмову на подвір'ї. А далі, що було далі?? Біль, дуже сильний біль. Хтось взяв мене на руки. Гнат, це був Гнат і Джексон, а що було далі – я не знаю. 

— Пам'ятаю, що сварилася з Артуром, – прошепотіла я. —  Що він зробив? Що, мамо? Що зі мною? 

   Мама деякий час мовчала, певно боролася із сльозами. Певно хотіла здаватися сильною.

— Артур вилив тобі кислоту в обличчя. У тебе сильні опіки в зоні очей.

   Ні, ні, ні!…хитала я головою. Цього не може бути, це все лише сон! Все лише страшний сон! Це не правда! Ні!

  Почула схлипування мами, правда…це все правда…темна жахлива правда. Хотіла почути відповідь лише на одне запитання.

— Мамочка…мам, я буду бачити? – прошепотіла я ледь чутним голосом.

— Я не знаю, люба, я не знаю, – відповіла мама, вже зовсім не стримуючи ридань.

###

   Темрява…вона знову повернулася в життя Гната. Тільки цього разу не бачили не його очі, а його серце. 

   Коли він побачив її там, посеред двору, таку самотню, таку скривджену. Вона трималася руками за очі і сильно кричала. Їй боліло зовні, йому всередині. Тоді він підхопив її на руки і кричав разом з нею. Пам'ятає, як чекав приїзду швидкої. Як пригортав до себе, як плакав. І байдуже, що навколо люди і байдуже, що чоловіки не плачуть. Він ридав, а Джексон лаяв…лише вона мовчала. Поринула в темряву і мовчала.

   А потім дізнався вирок лікарів. Віка не буде бачити. Він більше не побачить її прекрасного погляду, темних очей з вогниками радості. 

   Жбурнув гітару, не міг грати, не міг співати. Навіть власну сліпоту не сприймав так боляче, як її. Наче цей світ вимкнули для нього. Наче все навколо втратило барви. Бо вона була його кольором, його яскравим спалахом, його світом, сповненим кольору. В відчаї побіг до матері.

— Мам, мамочка, скажи, можна ще щось зробити? – просив, ледь не вставши на коліна. 

— На жаль, сину, — погладила вона його по голові.

— Не кажи так, прошу, не кажи, – благав він, пригорнувшись до неї. — Ти ж боролася за мене, не здавалася, шукала методи, я благаю тебе! – сльози градом лилися з його очей. А Рената дивилася на нього і сама плакала, вона нічим не могла йому допомогти. 

— Гнате, це неможливо, поки що. Я вже цікавилася, – гладила вона його по волоссі.

— Подзвони до Дениса, – благав Гнат. Він ніколи не згадував цього імені після зради матері. Волів забути це ім'я назавжди, але знав, що саме Денис допоміг мамі вийти на професора Курта. Відтак допоміг йому бачити. Рената здивовано глянула на сина, але лише похитала головою. Взяла Гнатове обличчя в свої долоні і дивлячись в його очі сказала:

— Любий, ні я, ні Денис, ніхто не взмозі  зараз допомогти Віці. У неї занадто сильно пошкоджені очі.Я нічого не можу зробити, – говорила вона, сама ледь стримуючи сльози. 

— Мам, якщо треба, я готовий віддати свої очі, тільки лише б вона бачила. Благаю, мамочка!

   Рената більше не могла стримувати сліз, їй боліло разом з сином. Вперше вона усвідомила, що була неправа, коли нав'язувала сину Оксану. Він дійсно любив Віку. Не могла дивитися на його відчай, міцно притискала до себе, впитуючи весь його відчай. 

###

— Мені треба до неї! Впусти мене! – кричав Артур, намагаючись вийти з кімнати.

Він робив все нові і нові спроби. Руки тремтіли і взагалі виглядав він не дуже.

— Заспокойся! – тріпнув ним Віктор. — Не можна, чуєш? – сказав товариш, схопивши його за плечі. — Ти вилив дівчині кислоту в очі серед купи людей. Не можна, якщо не хочеш сидіти, будь тут, до Віки ні на крок. Ти мене зрозумів??

— Господи?...що ж я накоїв, що я накоїв? – тримався за обличчя Артур, ходячи взад-вперед. — Мені треба до неї! – знову зібрався він йти.

— Не можна! – зупинив Віктор. — Інакше ні я, ні мої зв'язки, ні гроші твоєї сім'ї тобі не допоможуть. Подивися на мене, – попросив Віктор, намагаючись добратися до Артурового здорового глузду. — Ти сидітимеш тут, до остаточного вироку суду, я зроблю все, щоб добитися умовного покарання. Наразі в тебе заборона підходити до неї. Я зроблю що можу. Але ти сидітимеш тут, гаразд? 

Артур ненавидів себе, не розумів, що на нього найшло. Він скалічив, ту яку любив понад усе. Та що то з ним? Та не міг нічого вдіяти…, тож лише приречено кивнув.

###

   Діна сиділа з телефоном у руках. Не знала, як розказати Степану. Боялася, що той зірветься. Як колись через батька. Знала його запальний характер. Знала, що жахи війни лише підкидають жару в його нервову систему. Тремтіла, бо не хотіла втрачати його. Не хотіла, щоб якісь необачні вчинки її коханого, перекреслили їхнє майбутнє. 

Чекала його дзвінка, але водночас і хвилювалася. Коли нарешті почула рідний голос, наважилася розповісти. 

— Степане…ти тільки не хвилюйся, добре? – почала вона несміливо розповідь.

— Дін, що таке мила, що сталося? – запитав Степан з нотками тривожності у голосі.

— Віка…

— Що Віка?…що Віка? Не мовчи, Діна! – майже кричучи запитав він.