Розділ 36

Темрява…темрява…темрява. Навколо одна лише темрява. Не знаю, що саме зробив зі мною Артур, але я хочу якнайшвидше вибратися з усіх цих бинтів. Хочу поглянути на себе в дзеркало. 

   Де я взагалі? З ким я? Що зі мною. Починаю перелякано пришвидшено дихати. Судомно хапаю руками простір. Серед всього цього хаосу відчуваю чийсь дотик. А потім чую голос мами:

— Привіт, Вікусю, – говорить вона. — Ти як, доню? – Бере вона мою руку.

— Мамо, мамочко, – тремтячим голосом шепочу я. Хочу плакати, але бинти так вп'ялися в очі, що не можу. — Що зі мною?

— Вікусю, ти в лікарні, не хвилюйся, я поруч. 

— Мамо, що зі мною? – Кричу я крізь страх, відчай, крізь гнітючу темряву.

— Ти нічого не пам'ятаєш? – Запитує мама, стискаючи мою долоню.

   Я намагаюся судомно щось пригадати. В пам'яті відтворюються картинки вчорашнього вечора. Пригадую, що посварилася з Артуром. Пам'ятаю, як він гримав у двері, наче скажений. Пам'ятаю нашу розмову на подвір'ї. А далі.. що було далі?? Біль, дуже сильний біль. Хтось взяв мене на руки. Гнат, це був Гнат і Джексон, а що було далі – я не знаю. 

— Пам'ятаю, що сварилася з Артуром, – прошепотіла я. —  Що він зробив? Що, мамо? Що зі мною? 

   Мама деякий час мовчала, певно, боролася зі сльозами. Певно, хотіла здаватися сильною.

— Артур вилив тобі кислоту в обличчя. У тебе сильні опіки в зоні очей.

   Ні, ні, ні!…хитала я головою. Цього не може бути, це все лише сон! Все лише страшний сон! Це не правда! Ні!

  Почула схлипування мами. Правда…це все правда…темна жахлива правда. Хотіла почути відповідь лише на одне запитання.

— Мамочко…мамо, я буду бачити? – Прошепотіла я ледь чутним голосом.

— Я не знаю, люба, я не знаю, – відповіла мама, вже зовсім не стримуючи ридань.

###

   Темрява…вона знову повернулася в життя Гната. Тільки цього разу не бачили не його очі, а його серце. 

   Коли він побачив її там, посеред двору, таку самотню, таку скривджену. Вона трималася руками за очі і сильно кричала. Їй боліло зовні, йому всередині. Тоді він підхопив її на руки і кричав разом з нею. Пам'ятає, як чекав приїзду швидкої. Як пригортав до себе, як плакав. І байдуже, що навколо люди і байдуже, що чоловіки не плачуть. Він ридав, а Джексон лаяв…лише вона мовчала. Поринула в темряву і мовчала.

   А потім дізнався вирок лікарів. Віка не буде бачити. Він більше не побачить її прекрасного погляду, темних очей з вогниками радості. 

   Жбурнув гітару. Не міг грати, не міг співати. Навіть власну сліпоту не сприймав так боляче, як її. Наче цей світ вимкнули для нього. Наче все навколо втратило барви. Бо вона була його кольором, його яскравим спалахом, його світлом і світом, сповненим кольору. У відчаї побіг до матері.

— Мамо, мамочко, скажи, можна ще щось зробити? – Просив, ледь не ставши на коліна. 

— На жаль, сину, — погладила вона його по голові.

— Не кажи так, прошу, не кажи, – благав він, пригорнувшись до неї. — Ти ж боролася за мене, не здавалася, шукала методи, я благаю тебе! – Сльози градом лилися з його очей. А Рената дивилася на нього і сама плакала, вона нічим не могла йому допомогти. 

— Гнате, це неможливо, поки що. Я вже цікавилася, – гладила вона його по волоссі.

— Подзвони до Дениса, – благав Гнат. Він ніколи не згадував цього імені після зради матері. Волів забути це ім'я назавжди, але знав, що саме Денис допоміг мамі вийти на професора Курта. Відтак допоміг йому бачити. Рената здивовано глянула на сина, але лише похитала головою. Взяла Гнатове обличчя в свої долоні і дивлячись в його очі сказала:

— Любий, ні я, ні Денис — ніхто не в змозі  зараз допомогти Віці. У неї занадто сильно пошкоджені очі. Я нічого не можу зробити, – говорила вона, сама ледь стримуючи сльози. 

— Мамо, якщо треба, я готовий віддати свої очі, тільки лише б вона бачила. Благаю, мамочко!

   Рената більше не могла стримувати сліз, їй боліло разом з сином. Вперше вона усвідомила, що була неправа, коли нав'язувала сину Оксану. Він дійсно любив Віку. Не могла дивитися на його відчай, міцно притискала до себе, намагаючись поглинути цей його відчай. 

###

— Мені треба до неї! Випусти мене! – Кричав Артур, намагаючись вийти з кімнати. Він робив все нові і нові спроби. Руки тремтіли. І загалом виглядав він паршиво.

— Заспокойся! – Тріпнув ним Віктор. — Не можна! Чуєш? – Знов схопив його за плечі. — Ти вилив дівчині кислоту в очі серед купи людей. Не можна, якщо не хочеш за ґрати. Будь тут, до Віки ні на крок. Ти мене зрозумів??

— Господи... Що ж я накоїв, що я накоїв? – Тримався за обличчя Артур, ходячи взад-вперед. — Мені треба до неї! – Знов зібрався він йти.

— Не можна! – Зупинив Віктор. — Інакше ні я, ні мої зв'язки, ні гроші твоєї сім'ї тобі не допоможуть. Подивися на мене, – намагався достукатися до Артурового здорового глузду. — Ти сидітимеш тут до остаточного вироку суду. Я зроблю все, щоб добитися умовного покарання. Наразі в тебе заборона підходити до неї. Я зроблю, що можу. Але ти сидітимеш тут, гаразд?  – Артур ненавидів себе, не розумів, що на нього найшло. Він скалічив ту, яку, здавалося, любив понад усе. Та що то з ним? Але не міг вже нічого вдіяти. Тож лише приречено кивнув.