Розділ 34

— Вітаю, воїне, – привітав Степана батько Діни.

— Бажаю здоров'я, пане, – відповів йому Степан на привітання, ставши по стійці струнко.

— Вільно, – відповів йому той, посміхаючись та розвертаючись до нього.

— То яке саме в тебе звання?

— Зараз я капітан танкової роти.

— Похвально, – поплескав його по плечі Олексій Несторович. — Але зрештою, ми ж сюди прийшли поговорити не, як військовий з військовим, а як батько із сином, – відповів він, посерйознішавши. — Зізнаюся чесно, Степане, я хотів би для своєї доньки іншу кандидатуру і, якби не вмовляння Діни, ми б з тобою не розмовляли. 

— Розумію, пане, – відповів таким же серйозним голосом Степан. Він з самого початку знав, що його не прийматимуть з розкритими обіймами, але розумів, як це важливо для Діни. Та й, зрештою, для нього самого. Не знав, як це говорити з батьком, тому й сприймав його, як свого командира. 

— Я працював у розвідці колись, – задумливо почав той, обертаючись кудись до вікна. — Тому я був би не я, якби не розвідав щось і про тебе.

   Рій шалених скорпіонів наче пронісся спиною Степана, руки почали тремтіти. Навіть там, на передовій він не відчував такого страху, як тепер. Адже перед ним не його любляча ніжна Діна, а чоловік суворий, той, від кого залежить доля їх обох.

— То що ти можеш ще розказати мені про свою сім'ю? – запитав Олексій Несторович, все ще дивлячись у вікно. 

— Нічого доброго, пане. У мене не було нормальної сім'ї, – сказав Степан, ледь стримуючи голос від тремтіння. 

— І ти вважаєш, що можеш створити ідеальну сім'ю для моєї доньки? – запитав чоловік, розвертаючись до Степана.

   Таке запитання ввело його в ступор, бо він сам не знав на нього відповіді. 

— Я не певен, пане. 

   Олексій Несторович невдоволено пирхнув і знову розвернувся до вікна.

— Я знаю, що скоїв одинадцятирічний хлопчик, – почав говорити чоловік, а Степан вже подумки прощався з Діною. Знав, що не зможе приховувати свої гріхи вічно, знав, що все колись доведеться відповідати. — Я отримав одного дуже цікавого листа з конкретними іменами та датами. То скажи мені, це правда, що там написано?

   Степан здогадувався, хто міг надіслати цей лист, стис кулаки ледь не до посиніння. Хотілося задушити того Артура, але не хотів нищити життя Діні, тепер треба думати не тільки про себе, а й про неї. В першу чергу про неї.

— Не знаю, що було в тому листі, пане.

— Там показання одного колишнього ув'язненого Романа Скрипаля, знаєш такого?

   Звісно, він знав, це той самий бандит, якому заплатив колись одинадцятирічний Степан.

— Знав, – коротко відповів той. — Він сказав правду, це я замовив вбивство свого батька, – випалив все, як є, Степан. 

   Олексій Несторович нарешті відірвався від вікна і підійшов до Степана. Пильно дивився в очі. Степан мужньо витримував його погляд, хоча й хотілося ховати очі від сорому.

— Я ні в якому разі не похваляю вбивство, – говорив він.

— Ви праві, пане, – відповів Степан.

— Але я завжди ставлюся з повагою до тих, хто захищає своїх рідних. Хто ціною власного життя боронить країну. Я вчинив би на твоєму місці так само, хоч це і не правильно. 

   Степан стояв мужньо, не подаючи виду, але в душі видихнув, отримавши полегшення. 

— Я поцікавився щодо твоєї справи у місцевих правоохоронців. Показання цього типа зараз вже нічого не міняють. Термін злочину минув, тож покарання за цей злочин не понесеш ні ти, ні він, ні його дружки. Він вже відсидів за інші злочини. Але мені цікаво інше, синку, хто ж тебе так ненавидить, що вирішив облити таким брудом?

— Не хочу нікого даремно обливати брудом, як ви й сказали, пане. Тому не знаю, хто саме.

— Але припущення є?

— Так, пане. 

— Гаразд, сподіваюся, це не якась твоя колишня ревнива дівка? – запитально здійняв брову догори. 

— Ніяк ні, пане.

   Чоловік нарешті знову посміхнувся, дружньо похлопавши його по плечі. 

— Степане, я ж здається казав тобі, щоб ти говорив зі мною, як з батьком, а не головнокомандувачем. 

— Так, пане, тобто так… – на мить зупинився Степан, — Олексію Несторовичу. 

— Так вже краще, але Степане, якщо я хоча б раз побачу, що моя дитина плакатиме через тебе, я сам перший надам розголосу твоєму минулому, темному минулому і ти більше ніколи навіть не побачиш Діни. 

— Дякую вам, – потис руку Степан чоловіку. Він розумів, на які поступки йде цей чоловік ради своєї доньки. 

###

   Я пообіцяв Оксані побачення. Розумом розумів, що нічого поганого не роблю, а всередині було відчуття, наче я зраджую. Хоча, про яку зраду може йти мова, якщо дівчина, яку я люблю, виходить заміж за іншого? 

— Ох, Джексоне, чому я ніяк не можу змиритися із її одруженням? – виливав я душу собаці. Той лише зацікавлено дивився на мене.

— Ну як я тобі? Не занадто просто для побачення? – запитав я, показуючи йому свій лук із джинсів, легкого светра та весняної куртки. 

"Гав-гав" почув я від Джексона.

— Хочеш зі мною, хлопчику? – почесав я його за вушком, а потім прошепотів: завтра Оксана поїде в Вінницю, а ми з тобою гулятимемо хоч пів дня, гаразд?

   Той жадібно заскавулів, але зрештою приліг. 

— Вибачай, друже. Я й сам не горю бажанням йти до Оксани, але мама права, треба жити далі. 

   Оксана постукала до мене в кімнату, на ній була аж занадто легка сукня, як для весни. Але вона їй дуже личила, я не міг це не помітити. 

— Ти чудово виглядаєш, – посміхнувся я їй.

— Дякую, – сказала, поправляючи локони. 

   Певно треба сказати комплімент ще й про її зачіску, подумав я.

— І зачіска теж тобі дуже личить.

   Оксана ще більше зашарілася і, схопивши мене за руку, потягла з кімнати. 

— Ходімо, вечірній Львів чекає.

   Джексон провів мене благальним поглядом, але, переборовши власне сумління, я все ж залишив його в кімнаті.