Розділ 34

— Вітаю, воїне, – привітав Степана батько Діни.

— Бажаю здоров'я, пане, – відповів йому Степан на привітання, витягнувшись по стійці струнко.

— Вільно, – відповів йому той, посміхаючись та розвертаючись до нього.

— То яке саме в тебе звання?

— Зараз я капітан танкової роти.

— Похвально, – поплескав його по плечі Олексій Несторович. — Але зрештою, ми ж сюди прийшли поговорити не як військовий з військовим, а як батько із сином, – відповів він  серйозно, залишивши жарти. — Зізнаюся чесно, Степане, я хотів би для своєї доньки іншу кандидатуру і, якби не вмовляння Діни, ми б з тобою не розмовляли. 

— Розумію, пане, – відповів таким же серйозним голосом Степан. Він від початку знав, що його не приймуть з розкритими обіймами, але розумів, як це важливо для Діни. Та й, зрештою, для нього самого. Не знав, як це говорити з батьком, тому й сприймав його, як свого командира. 

— Я працював у розвідці колись, – задумливо почав той, обертаючись кудись до вікна. — Тому я був би не я, якби не розвідав щось і про тебе.

   Наче рій шалених скорпіонів пронісся спиною Степана, руки почали тремтіти. Навіть там, на передовій, він не відчував такого страху, як тепер. Адже перед ним не його любляча ніжна Діна, а чоловік суворий. Той, від кого залежить доля їх обох.

— То що ти можеш ще розказати мені про свою сім'ю? – Запитав Олексій Несторович, все ще дивлячись у вікно. 

— Нічого доброго, пане. У мене не було нормальної сім'ї, – сказав Степан, ледь стримуючи голос від тремтіння. 

— І ти вважаєш, що можеш створити ідеальну сім'ю для моєї доньки? – Шокував чоловік, розвертаючись до Степана, котрого це запитання ввело в ступор. Він не знав на нього відповіді. 

— Я не певен, пане. 

   Олексій Несторович невдоволено пирхнув і знову розвернувся до вікна.

— Я знаю, що скоїв одинадцятирічний хлопчик, – почав говорити чоловік, а Степан вже подумки прощався з Діною. Знав, що не зможе приховувати свої гріхи вічно. Знав, що за все колись доведеться відповідати. — Я отримав одного дуже цікавого листа з конкретними іменами та датами. То скажи мені, чи  правду там написано?

   Степан здогадувався, хто міг надіслати цей лист. Стис кулаки ледь не до посиніння. Кортіло задушити того Артура. Але ж не нищити життя Діні. Тепер треба думати не тільки про себе, а й про неї. В першу чергу про неї.

— Не знаю, що було в тому листі, пане.

— Там свідчення одного колишнього ув'язненого Романа Скрипаля. Знаєш такого?

   Степан, звісно,  знав. Це був той самий бандит, якому він заплатив у дитинстві.

— Знав. Він сказав правду. Це я замовив вбивство свого батька, – випалив все, як було, Степан. 

   Олексій Несторович нарешті відірвався від вікна і підійшов до Степана. Пильно дивився в очі. Степан мужньо витримував його погляд, хоча й дуже тягло ховати очі від сорому.

— Я в жодному разі не схвалюю вбивства, – промовив він.

— Маєте рацію, пане, – відповів Степан.

— Але я завжди ставлюся з повагою до тих, хто захищає своїх рідних. Хто ціною власного життя боронить країну. Я вчинив би на твоєму місці так само, хоч це і не правильно. 

   Степан тримався мужньо, долаючи емоції, не подаючи виду, але з душі ніби впав важкий тягар. Він уявно видихнув, відчувши полегшення. 

— Я поцікавився щодо твоєї справи у місцевих правоохоронців. Свідчення цього злочинця тепер вже нічого не важать. Термін давності минув. Тож покарання за ту справу не понесе ніхто — ні ти, ні він, ні його дружки. Він вже відсидів за інші злочини. Але мені цікаво інше. Синку, хто ж тебе так ненавидить, що вирішив облити таким брудом?

— Не хочу нікого даремно обливати брудом, як ви й сказали, пане. Тому не знаю, хто саме.

— Але припущення є?

— Так, пане. 

— Гаразд, сподіваюсь, це не якась твоя колишня ревнива дівка? – Запитально здійняв брову догори. 

— Ніяк ні, пане.

   Чоловік нарешті знову посміхнувся, дружньо поплескавши його по плечі. 

— Степане, я ж, здається, казав тобі, щоб ти говорив зі мною, як з батьком, а не головнокомандувачем. 

— Так, пане, тобто так… – на мить зупинився Степан, — Олексію Несторовичу. 

— Так вже краще. Але Степане, якщо я хоча б раз побачу сльози моєї дитини через тебе, я першим надам розголосу твоєму минулому, темному минулому — і ти більше ніколи навіть не побачиш Діни. 

— Дякую вам, – потис руку Степан чоловіку. Він розумів, на які поступки йде цей чоловік заради своєї доньки. 

###

   Я пообіцяв Оксані побачення. Розумом розумів, що нічого поганого не роблю, а всередині було відчуття, наче я зраджую. Хоча, про яку зраду може йти мова, якщо дівчина, яку я люблю, виходить заміж за іншого? 

— Ох, Джексоне, чому я ніяк не можу змиритися з її одруженням? – Виливав я душу собаці. Той лише зацікавлено дивився на мене.

— Ну як я тобі? Не занадто просто для побачення? – Запитав, показуючи йому ж свій лук із джинсів, легкого светра та весняної куртки.