Розділ 33

   Діна чекала кожного нового дзвінка від Степана, як ковтка свіжого повітря. А він бажав почути її ніжний голос серед вибухів та жорстокості. А особливо чекав того дня, коли його знову ненадовго відпустять додому. Степан пообіцяв собі нарешті зізнатися дівчині про своє темне минуле. Те, що роздирало його довгі роки. Не давало спокою, не давало  бути щасливим. Не давало любити, змушуючи ненавидіти.

   Знову та сама зупинка, де він побачив її вперше. Тільки цього разу тут тепло. І не тільки на дворі, але й в його душі. Тепло від того, що скоро вони побачаться. 

   Скинув з плечей важку сумку, сів на лаві. Був втомлений. Невиспаний. Але він не піде додому, не спатиме, поки не побачить ту, яку кожного разу бачив лише у своїх снах. 

   Діна вже бігла йому назустріч. Така легка та невагома. Хотілося схопити її і кружляти в своїх руках. Обійняти, пригорнути. Бо поруч з нею він забував про те, що не міг забути ніколи. Поруч з нею він ставав кращим, світлішим, добрішим. 

   Вони просто сиділи один коло одного…То мовчали, то дивилися в очі, то обіймалися так, наче востаннє.

— Тато хоче познайомитися з тобою, – сказала Діна, тримаючи голову на його плечі.

— Діно, послухай, – сказав він, тримаючи її за руки. —  Мені треба тобі дещо розказати перед тим, як ти познайомиш нас з батьком. 

— Гаразд, – посміхнулася вона.

— Це може змінити твоє ставлення до мене. Може, ти взагалі передумаєш знайомити мене з батьком, – серйозно говорив він, явно переборюючи хвилювання.

— Степане, ніщо не змусить мене любити тебе менше. Я прийму твою правду, бо вона завжди краща, ніж брехня. Не носи свій тягар в собі, поділися зі мною, – попросила вона, а він досі не міг повірити, що ця ніжна дівчина, сповнена такої мудрості, любить його. Його, такого сповненого гніву та непрощення. Того, який не вмів любити. Того, який все життя ненавидів. Того, який здатен вбивати. Того, який живе і жив у жорстокості. Вона була для нього наче оаза в пустелі його життя. 

— Ти ж знаєш про мого батька, – почав він.

— Ти розповідав, що він бив твою маму, сестру і тебе.

—  Бив…забивав просто. Мама щодня плакала, але терпіла. Їй найбільше діставалося. Я захищав її, як міг. Але я дуже боявся, що одного дня він просто вб'є її. Я ненавидів його…я так його ненавидів, – говорив Степан, а вона відчувала, як його руки стискаються в кулаки. — Нам не було куди піти. Але мама й боялася. Боялася, що він все одно знайде нас. І тоді точно вб'є. 

   Діна сиділа, пригорнувшись до нього, намагаючись віддати йому якнайбільше своєї ніжності та тепла.

— Цей шрам?...Це він? – Запитала, торкаючись рукою рубця. Він перехопив її долоні, ніжно поцілувавши їх. Йому досі боліло там. Ні, не фізично. Наче той шрам досягав його душі. Такий глибокий, як і прірва ненависті до рідного батька.

— Так…–  коротко відповів. — Мені було тоді вісім. Мені зашили обличчя, але душа досі дірява…З того часу я заприсягся собі, що вб'ю його, – сказав Степан.

   Діна глянула на нього, не злякалася, швидше намагалася зрозуміти його біль.

— Але що міг той маленький хлопчик?...Що він міг зробити? — Розтер він обличчя руками. — На моєму місці могла бути мати або Віка….Мене витягли з того світу, розумієш? – Запитав він.

— Ні, – щиро відповіла. Бо Діна насправді не могла зрозуміти, як це жити в ненависті. Її з дитинства плекали, особливо батько. — Але хочу зрозуміти.

— Квіточко, добре, що не розумієш, – мовив ніжно Степан. — Краще тобі ніколи не пізнати того жаху, що пережив я…Я почав шукати роботу у другому класі. Ніде не брали. Хоч я й показував на цілих десять, а то й дванадцять років. Та я не здавався, день у день ходив у різні заклади і просив. Я готовий був братися за будь-яку роботу. 

— У вас не було грошей? – уточнила Діна, відриваючись від його плеча. Він погладив її по голові, поцілувавши в чоло, і сказав:

— Ні, справа не в цьому. Мені потрібні були гроші на інше. Знаєш, я зростав на вулиці. Але ніколи не крав. Та все ж дружив з не дуже хорошими людьми. Одного дня я запитав місцевого бандюгана, скільки коштує вбити людину. Він подивився на мене здивованими очима, але зрештою, назвав суму. Мабуть, був певен, що це мої дитячі фантазії, якісь амбіції. Але з того дня я мав мету…Ціль, до якої я йшов. Я все ж знайшов роботу. Через мій вік ніхто не міг влаштувати мене офіційно, тож платили копійки. Кожного дня після школи я прибирав в одному з кафе. Драїв туалети, підлоги, мив посуд. Було гидко, важко. Два роки і вісім місяців. Саме стільки коштувала ціна свободи. Ціна свободи моєї сім'ї. Я знову прийшов до того бандита. Він, напевно, вже й забув про мене. Я здивував його. Одинадцятирічний хлопчик… За кілька днів мого батька знайдуть вбитим, а моя родина нарешті почне жити. Але вони не знали, що справжнім убивцею був я. Не ті бандити, а я…

— Степане, – плакала Діна. А він злякався, що змусив кохану людину плакати, бо дуже боявся втратити її, затьмарити це сонце своєю темрявою. — Мені так жаль…

— Не плач, прошу тебе, – зтерав він її сльозинки. —  Я злякав тебе? Вибач…  вибач мені.

— Ні …ні. – хитала вона головою. 

— Мила, я погана людина. Ти певна, що зможеш розділити мої гріхи? Це важкий тягар… Ти світла,  добра, чуйна, я не хочу бруднити тебе собою.