Розділ 32

 Весна цього року одразу принесла тепло рано. Була лише середина березня, але тепло охопило собою змерзлу від зими землю. Тепла не було лише на серці Віки. З того часу, як погодилася стати дружиною Артура, обмеження стали ще жорсткішими, а Артур ще злішим. Було нестерпно сидіти в чотирьох стінах, коли тепло кликало назовні. Та Артур таки добився того, щоб Віка пішла з роботи. Він давав їй гроші на життя і всі необхідні речі. Але так вона стала ще більш залежною від нього. Вона чахнула, як квітка, але далі продовжувала навіювати собі, що це і є те, чого вона завжди хотіла. 

   Зараз вона сиділа й навіть не знала, кого запросити на роль подруги нареченої. Єдина подруга Ірина відвернулася від неї. Чи це вона сама відвернула її від себе? Вона неймовірно сумувала за Ірою, за Катею та іншими своїми подругами. А ще безмежно за Гнатом та Джексоном. Часто гуляла в парку коло статуї котика, або там, де грав хлопець, але чомусь вони ніколи не перетиналися. Для неї залишилися лише її самотність та Артур. 

   Соромно було телефонувати подрузі після довгих днів мовчання, але вона щиро бажала помиритися. Довгі гудки підкреслювали гнітюче мовчання, але зрештою Іра взяла слухавку.

— Привіт, – почула Віка в телефоні голос Ірини.

— Привіт, Іро. Ти як? – Несміливо запитала.

— Я?...Живу, працюю, одним словом, нічого цікавого, – холодно говорила подруга. — Ну а ти? Чула, заміж виходиш за Артура.

— Так, – тихо відповіла Віка. 

— Що ж, вітаю. Ти ж завжди цього хотіла, хіба не так? – Якось скептично запитала Іра.

— Так.

— То чого до мене телефонуєш? В Артура дозволу запитала? Чи він не в курсі? 

— Іро, нащо ти так?? Я дійсно хочу помиритися, – говорила Віка крізь сльози.

— Я теж. Але чи на довго? Я певна, що через деякий час твій коханий знову вигадає якусь історію, щоб ми не спілкувалися.

— Іро, я не хочу, щоб він стояв між нами. Для мене дуже цінна наша дружба, – не здавалася Віка.

— Чого ти від мене хочеш, Віко? Вилити свою душу?? Я ж бачу, що ти на межі, що ти нещаслива. Кого ти обманюєш? В твоєму голосі не чути ні краплини щастя.

— Я хочу, щоб ти була подругою на моєму весіллі, – промовила Віка, прикривши очі.

— Навіть так? …Знаєш, що я тобі скажу, Віко. Не таким голосом запрошують стати подругою нареченої, – зрештою, трохи заспокоївшись, додала. — Люба, вибач, але я не хочу бути свідком твого ув'язнення. Я хочу бачити тебе щасливою, Вікусь. Щасливою, розумієш?

   В телефоні почулося ридання. Серце Ірини стискалося від болю за свою подругу. Як не крути, Віка завжди підтримувала її у важкі часи.

— Вікусь, не плач. Я підтримаю тебе завжди. Але не проси мене стати подругою на твоєму весіллі з Артуром. 

   Іра дала відбій, а Віка втомлено витерла сльози. 

— Знову плачеш? – Запитала Лариса, що увійшла до доньки в кімнату. 

— Ні, – швидко витерла Віка сльози. 

— Я ж бачу, – констатувала  факт мати, сідаючи поруч. — Погода чудова, – погладила Лариса її по голові. — Не хочеш погуляти? 

   Віка поглянула у вікно. Там проходила пара, вони тримали один одного за руки і посміхалися. 

— Мабуть, прогуляюся, – кволо посміхнулася дівчина. 

   Хотіла знову набрати номер Іри, але потім зупинилася. Відчай самотності здавлював горло, хоч вона і не була самотньою. Гуляла напівпорожнім парком, вдивляючись в незнайомі обличчя. Кого хотіла в них розгледіти, сама не розуміла. Але, коли побачила обличчя Гната, наче завмерла. Поруч з хлопцем йшла незнайома дівчина. Вона була гарною та стрункою. Чомусь серце в цей момент боляче стислося. Віку сповнили змішані почуття: і радість, і сум водночас. Рада була бачити Гната, але не знала, чи він був радий би побачити її. Хотіла непомітно зникнути, щоб вони її не помітили, але Віку помітив собака Джексон. Тож кинувся бігти до неї.

— Джексоне, хлопчику, ти куди? – Покликав здивований Гнат свого собаку. А потім побачив її. Ту, яку продовжував любити дотепер. Вона на мить поглянула на нього – і  Гнат завмер. Він майже не рухався, майже не дихав. До нього щось говорила Оксана, але він не чув. Наче в цілому світі існували лише він і Віка, та їхні погляди, спрямовані один на одного.

   Оксана першою зрушилася з місця. Вона одразу зрозуміла, хто та незнайомка. Нервувала всередині, але зовні зображала янгольський спокій.

— Я Оксана,  – простягнула вона руку Віці.

   Віка розгублено подала руку для привітання.

— Віка. 

— Бачу, тебе любить Джексон, – посміхнулася Оксана, — Ну, а може, не лише Джексон, – додала і до них підійшов і Гнат.

— Привіт, Віко, – посміхнувся він дівчині, що продовжувала гладити його собаку. 

— Привіт, Гнате, – сором'язливо відповіла вона, забираючи локон за вушко.

— Наскільки я знаю, ти допомагала Гнату у центрі для незрячих? – Почала Оксана. Віка ствердно кивнула. — Що ж, у тебе складна робота, – продовжила Оксана. — Гнат казав, ти заміж виходиш? Вітаю! Мабуть, купуєш всілякі весільні штучки, — припустила, навмисно роблячи акцент на цьому.