Розділ 32

   Весна цього року одразу принесла тепло. Була лише середина березня, але тепло охопило собою змерзлу від зими землю. Тепла не було лише на серці Віки. З того часу, як погодилася стати дружиною Артура, обмеження стали ще жорсткішими, а Артур ще злішим. Було нестерпно сидіти в чотирьох стінах, коли тепло кликало назовні. Та Артур таки добився того, щоб Віка пішла з робити. Він давав їй гроші на життя і всі необхідні речі. Але так вона стала ще більш залежною від нього. Вона чахнула, як квітка, але далі продовжувала внушати собі, що це і є те, чого вона завжди хотіла. 

   Зараз вона сидить і навіть не знає, кого попросити бути подругою нареченої. Єдина подруга Ірина відвернулася від неї. Чи це вона сама відвернула її від себе? Вона неймовірно скучала за Ірою, за Катею та іншими своїми подругами. А ще безмежно за Гнатом та Джексоном. Часто гуляла в парку коло статуї котика, або там, де грав хлопець, але чомусь вони ніколи не пересікалися. Для неї залишилися лише її самотність та Артур. 

   Соромно було дзвонити подрузі після довгих днів мовчання, але вона щиро хотіла помиритися. Довгі гудки підкреслювали гнітюче мовчання, але зрештою Іра підняла слухавку.

— Привіт, – почула Віка в телефоні голос Ірини.

— Привіт, Ір. Ти як? – несміливо запитала.

— Я?...Живу, працюю, одним словом, нічого цікавого, – холодно говорила подруга. — Ну а ти? Чула, заміж виходиш за Артура.

— Так, – тихо відповіла Віка. 

— Що ж, вітаю. Ти ж завжди цього хотіла, хіба не так? – якось скептично запитала Іра.

— Так.

— То чого до мене дзвониш? В Артура дозволу запитала? Чи він не в курсі? 

— Ір, чому ти так?? Я дійсно хочу помиритися, – говорила Віка крізь сльози.

— Я теж. Але чи на довго? Я певна, що через деякий час твій коханий знову придумає якусь історію, щоб ми не спілкувалися.

— Ір, я не хочу, щоб він стояв між нами. Для мене дуже цінна наша дружба, – не здавалася Віка.

— Чого ти від мене хочеш, Віка? Вилити свою душу?? Я ж бачу, що ти на межі, що ти нещаслива. Кого ти обманюєш? В твоєму голосі не чути ні краплини щастя.

— Я хочу, щоб ти була подругою на моєму весіллі, – промовила Віка, прикривши очі.

— Навіть так? …Знаєш, що я тобі скажу, Віка. Не таким голосом запрошують стати подругою нареченої, – зрештою, трохи заспокоївшись, додала. — Люба, вибач, але я не хочу бути свідком твого ув'язнення. Я хочу бачити тебе щасливою, Вікусь. Щасливою,розумієш?

   В телефоні почулося ридання. Ірі серце стискалося за свою подругу. Як не крути, Віка завжди підтримувала її у важкі часи.

— Вікусь, не плач. Я підтримую тебе завжди. Але не проси мене стати подругою на твоєму весіллі з Артуром. 

   Іра дала відбій, а Віка втомлено витерла сльози. 

— Знову плачеш? – запитала Лариса, що увійшла до доньки в кімнату. 

— Ні, – швидко обтерла Віка сльози. 

— Я ж бачу, – сказала їй мати, сідаючи поруч. — Погода чудова, – погладила Лариса її по голові. — Не хочеш погуляти? 

   Віка глянула в вікно. Там проходила пара, вони тримали один одного за руки і посміхалися. 

— Мабуть, прогуляюся, – кволо посміхнулася дівчина. 

   Хотіла знову подзвонити Ірі, але потім зупинилася. Відчай самотності здавлював горло, хоч вона і не була самотньою. Гуляла напів порожнім парком, вдивляючись в незнайомі обличчя. Кого хотіла в них розгледіти, сама не розуміла. Але, коли побачила обличчя Гната, наче завмерла. Поруч хлопця йшла незнайома дівчина. Вона була гарною та стрункою. Чомусь серце в цей момент боляче стислося. Середину наповнили змішані почуття і радість і сум водночас. Рада була бачити Гната, але не знала, чи він був радий би побачити її. Хотіла непомітно зникнути, щоб вони її не помітили, але Віку помітив собака Джексон. Тож кинувся бігти до неї.

— Джексоне, хлопчику, ти куди? – покликав здивований Гнат свого собаку. А потім він побачив її. Ту, яку продовжував любити дотепер. Вона на мить поглянула на нього, від чого Гнат завмер. Він майже не рухався, майже не дихав. До нього щось говорила Оксана, але він не чув. Наче в цілому світі існував лише він і Віка, та їхні погляди, спрямовані один на одного.

   Оксана першою зрушилася з місця. Вона одразу зрозуміла, хто та незнайомка. Нервувала всередині, але зовні зображала ангельський спокій.

— Я Оксана,  – простягнула вона руку Віці.

   Віка розгублено подала руку для привітання.

— Віка. 

— Бачу, тебе любить Джексон, – посміхнулася Оксана, — Ну, а може, не лише Джексон, – додала і до них підійшов і Гнат.

— Привіт, Віка, – посміхнувся він дівчині, що продовжувала гладити його собаку. 

— Привіт, Гнат, – сором'язливо відповіла вона, забираючи локон за вушко.

— Наскільки я знаю, ти допомагала Гнату у центрі для незрячих? – почала Оксана. 

Віка ствердо кивнула.

— Що ж, у тебе складна робота, – говорила Оксана. — Гнат казав, ти заміж виходиш? Вітаю! Мабуть, купуєш якісь всілякі весільні штуки, — припустила Оксана, спеціально роблячи акцент на цьому. 

— Та ні, я не хочу пишного весілля, – сказала Віка, дивлячись зовсім не на Оксану, їй хотілося дивитися на іншу людину. 

— Дивно…Всі дівчата мріють про пишне весілля, – розсміялася Оксана.

— Мабуть, – теж посміхнулася Віка, — я теж колись мріяла, а зараз, як цей момент настав, чомусь перехотілося, – відповіла, а потім через кілька секунд додала. — А ви…? – несміливо почала, але Оксана її перебила:

— Ми з Гнатом? – махнула вона рукою між ним і собою. — Ні, люба, ми лише друзі, – розсміялася вона. — До весілля нам ще далеко, – продовжувала жартувати. — Але все може бути, хіба не так, Гнате? – штовхнула вона його убік.

   Той наче не слухав, що вона говорить, концентрувався на іншій, думав про іншу.

— Гнате? – повторила Оксана. — Бо все може бути? – знову запитала вона, спеціально чекаючи реакцію Віки. — Бо ж ніхто не знає, як життя поверне і куди заведе нас серце.