Розділ 31

   Повертатися на схід, коли твоє серце залишається на заході,…боляче. Але сьогодні ввечері автобус забере його туди, де немає любові. Туди, де смерть, а не життя. Але Степан не міг поїхати,  не поговоривши з тим пихатим індиком. Віддавати йому свою сестру він не мав жодного бажання. Тож хотів зустрітися з Артуром особисто. 

   Артур припускав, що Степан так просто не здасться. Тому не даремно просив свого вірного товариша щось пошукати на нього. Отримавши чималі гроші, Віктор попрацював на славу. Він знайшов одразу два слабких місця цього надзвичайно сильного чоловіка. Тож Артур йшов на зустріч без хвилювання. Він припускав, що цього разу теж не обійдеться лише словами, але він знав, як бити і чим. Та й сам він мав теж доволі хорошу спортивну форму, а може навіть ще кращу. Посмішка не сходила з його обличчя, а коли він побачив Степана, ще більше почав сміятися.

   Степана ж неабияк злила така його поведінка. Бо він бачив цього негідника наскрізь. Його гнилу середину, егоїстичний характер.

— Ти… –  кинувся він на Артура, хапаючи за куртку. Той лише підняв руки догори та сказав:

— Легше, Степане, і тобі привіт. Хіба так зустрічають свого майбутнього свояка? 

   Така зухвала поведінка ще більше виводила Степана з себе. 

— Ти ним не станеш! 

— Та невже? – Знову розсміявся Артур. — А от твоя сестра вирішила інакше. І ти, Степане, нічого не зможеш з цим зробити. 

— Ах ти ж! – скрикнув Степан уже доведений до краю, збираючись провчити зухвалого індика кулаками.

— Не радив би цього робити, – посміхнувся той. — Інакше твоя ніжна квіточка Діночка дізнається, ким ти є насправді. 

   Степан відпустив Артура, запитально дивлячись на нього.

— Ти що таке верзеш??

— Я розумію, чому ти обрав її, ладна вона дівчина. Якби не твоя сестричка сам би поклав на неї око. — Степан знову  рвонувся до Артура, але той зупинив його жестом руки. — Але я не розумію, що вона знайшла в тобі? – Реготав він. – Ні грошей, ні краси…Ти поглянь на своє обличчя. Ай яяй… Про таких, як ти, складають страшилки для дітей на ніч, – знову зареготав він. — А знаєш, що найсмішніше в цьому всьому? Що тебе таким зробив твій власний батько, – Артур стояв і сміявся йому в обличчя. Степан сам не знав, звідки в нього взялися сили, щоб не врізати цьому індику. Можливо, через те, що Артур мав рацію? Болюча правда шматувала його зсередини вже давно. — Така ніжна квіточка дісталася такому монстру, як ти. 

— Ще одне слово про Діну і…

— І що? – Зухвало глянув на нього той. — І що, Степане? Вб'єш мене? – Посміхнувся він. — Тоді ти точно сам власноруч затопчеш свою квіточку. — Ти нічого не зможеш мені зробити, Степане, – гордо заявив він. — Інакше, не тільки Діна, але й її сім'я дізнається про тебе багато цікаво. Навряд чи їм сподобається таємниця, яку ти так вправно ховаєш, – говорив Артур, явно на щось натякаючи. — Подумати тільки, одинадцятирічний хлопчик, а скільки в ньому злості. Бррр, – струснув Артур головою. — І ти, Степане, ще смієш дорікати мені у жорстокості? – Тицьнув він йому в обличчя пальцем. Степан наче приріс до свого місця. Наче його тіло вразив електричний струм. Артур тріумфував, потрапляючи в ціль кожним словом. Страх втратити своє щастя, ось тільки нещодавно знайдене, скував Степана по руках і ногах. В очах темніло. Він – монстр. Артурова правда. Така чиста дівчина, як Діна, не для нього.  — Що, Степане, перехотілося мене гамселити? А чому так? – Знов реготав Артур, наче божевільний. — Отже, слухай сюди. Ти поїдеш на схід і робитимеш там свою справу, захищатимеш країну. А в мої справи не лізь. Ти чув мене? Бо я знаю, що бити тебе немає сенсу, це нічого не дасть. Але я знаю твоє слабке місце. І я знаю, як його звати. Тож, якщо не хочеш, щоб твоя мрія зруйнувалася лише з’явившись, не заважай мені здобувати свою.

   Степанові руки тремтіли. Він боявся не за себе. І він аж ніяк не боявся Артура! Хвилювався лише за власну сестру і свою кохану. Тіні минулого таки наздогнали його. Старі гріхи вилізли назовні, знищуючи все хороше, що тільки почало проростати в його душі. 

###

   У них залишилося лише кілька годин один для одного. Перш ніж невідомість війни знову їх роз'єднає. Діна стояла, чекаючи на Степана. Вона вдивлялася в обличчя кожного перехожого. Але коханого все ще не було. Хвилювання коршуном увірвалося в її серце. Невже поїхав, не попрощавшись? Ні, він не міг так з нею вчинити. Вона чекатиме, а він…він обов'язково прийде. 

   Степан йшов, але ноги були наче з вати. Спогади, які воскресив Артур, не давали йому спокою. Зупинився, розтер обличчя, під пальцями знову відчув великий рубець. Втрачаючи контроль, почав бити по стіні кулаками. Безвихідь виривалася назовні. Зупинився лише, коли побачив закривавлену руку. Та що йому рука, серце боліло так, що він більше нічого не відчував. Хотілося кричати, але він продовжував мовчати і йти. 

   Діна вже чекала його. Темне волосся розвіював вітер. Воно локонами спадало на плечі, підкреслюючи її вроду. На мить зупинився, милуючись. Але дівчина впізнала його, кидаючись назустріч. Він про все забував, дивлячись в її очі, про все, крім свого чорного минулого. 

— Привіт, – прошепотіла Діна, встаючи навшпиньки, щоб обійняти його. 

   Обійми такої дорогої для нього людини забирали важкий тягар. Він обійняв її ще міцніше. Потім взяв її лице в свої долоні і дивився на нього.