Розділ 31

   Повертатися на схід, коли твоє серце залишається на заході…боляче. Але сьогодні ввечері автобус забере його туди, де немає любові, туди, де смерть, а не життя. Але Степан не міг поїхати, поки не поговорить з тим пихатим індюком. Віддавати йому свою сестру він не мав ніякого бажання, тож хотів зустрітися з Артуром особисто. 

   Артур припускав, що Степан так просто не здасться. Тому не даремно просив свого вірного товариша щось пошукати на нього. Отримавши чималі гроші, Віктор попрацював на славу. Він знайшов одразу два слабких місця цього надзвичайно сильного чоловіка. Тож Артур йшов на зустріч без хвилювання. Він припускав, що цього разу теж не обійдеться лише словами, але він знав, як бити і чим. Та й сам він мав теж доволі хорошу спортивну форму. Посмішка не сходила з його обличчя, а коли він побачив Степана, ще більше почав сміятися.

   Степана ж неабияк злила така його поведінка. Бо він бачив цього негідника наскрізь. Його гнилу середину і егоїстичний характер.

— Ти… –  кинувся він на Артура, хапаючи за куртку.

Той лише підняв руки догори і сказав:

— Легше, Степане, і тобі привіт. Хіба так зустрічають свого майбутнього свояка? 

   Така зухвала поведінка ще більше виводила Степана із себе. 

— Ти ним не станеш! 

— Та невже? – знову розсміявся Артур. — А от твоя сестра вирішила по-іншому. І ти, Степан, нічого не зможеш із цим зробити. 

— Ах ти ж! – говорив Степан уже доведений до краю, збираючись провчити зухвалого індюка кулаками.

— Не радив би це робити, – посміхнувся той. — Інакше твоя ніжна квіточка Діночка дізнається, ким ти є насправді. 

   Степан відпустив Артура, запитально дивлячись на нього.

— Ти що таке верзеш??

— Я розумію, чому ти обрав її, ладна вона дівчина. Якби не твоя сестричка сам би поклав на неї око. — Степан знову  рванувся до Артура, але той зупинив його жестом руки. — Але я не розумію, що вона знайшла в тобі? – реготав він. – Ні грошей, ні краси…Ти поглянь на своє обличчя. Айяяй…Про таких, як ти, складають страшилки для дітей на ніч, – знову зареготав він. — А знаєш, що найсмішніше в цьому всьому? Що тебе таким зробив твій власний батько, – Артур стояв і сміявся йому в обличчя. Степан сам не знав, звідки в нього взялися сили, щоб не врізати цьому індюку. Можливо, через те, що Артур був правий? Болюча правда шматувала його на куски. 

— Така ніжна квіточка дісталася такому монстру, як ти. 

— Ще одне слово про Діну і…

— І що? – зухвало глянув на нього той. — І що, Степане? Вб'єш мене? – посміхнувся він. — Тоді ти точно сам власноруч затопчиш свою квіточку. — Ти нічого не зможеш мені зробити, Степане, – гордо заявив він. — Інакше, не тільки Діна, але й її сім'я дізнається про тебе багато цікаво. Навряд чи їм сподобається таємниця, яку ти так вправно ховаєш, – говорив Артур, явно на щось натякаючи. — Подумати тільки, одинадцятирічний хлопчик, а скільки в ньому злості. Бррр, – струснув Артур головою. — І ти, Степане, ще смієш дорікати мені у жорстокості? – тикнув він йому в обличчя пальцем. 

   Степан наче приріс до свого місця. Наче його тіло вразив електричний струм. Попадаючи в ціль кожним словом. Страх втратити своє щастя, яке тільки що здобув, скував його по руках і ногах. В очах темніло. Він – монстр. Артур правий, така дівчина, як Діна, не для нього.  

— Що, Степане, перехотілося мене гамселити? А чому так? – знову реготав Артур, наче божевільний. — Отже, слухай сюди. Ти поїдеш на схід і робитимеш там свою справу, захищатимеш країну. А в мої справи не лізь. Ти чув мене? Бо я знаю, що бити тебе нічого не дасть. Але я знаю твоє слабке місце. І я знаю, як його звати. Тож, якщо не хочеш, щоб твоя мрія розвалилася лише почавшись, не заважай мені здобувати свою.

   В Степана тремтіли руки. Він боявся не за себе. Хвилювався лише за власну сестру і свою кохану. Тіні минулого таки досягли його. Старі гріхи вилізли назовні, знищуючи все хороше, що тільки почало проростати в його душі. 

###

   У них залишилося лише кілька годин один для одного. Перш, ніж невідомість війни знову їх роз'єднає. Діна стояла, чекаючи на Степана. Вона вдивлялася в кожне обличчя перехожого. Але коханого все ще не було. Хвилювання коршуном вірвалося в її серце. Невже поїхав, не попрощавшись? Ні, він не міг так з нею вчинити. Вона чекатиме, а він…він обов'язково прийде. 

   Степан йшов, але ноги були наче з вати. Спогади, які воскресив Артур, не давали йому спокою. Зупинився, розтер обличчя, під пальцями знову відчув великий рубець. Втрачаючи контроль, почав бити по стіні кулаками. Безвихідь виривалася назовні. Зупинився лише, коли побачив окривавлену руку. Та що йому рука, серце боліло так, що він більше нічого не відчував. Хотілося кричати, але він продовжував мовчати і йти. 

   Діна вже чекала його. Темне волосся розвіював вітер. Воно локонами падало на плечі, підкреслюючи її вроду. На мить зупинився, милуючись. Але дівчина впізнала його, кидаючись назустріч. Він про все забував, дивлячись в її очі, про все, крім свого чорного минулого. 

— Привіт, – прошепотіла Діна, встаючи навшпиньки, щоб обійняти його. 

   Обійми такої дорогої для нього людини забирали важкий тягар. Він обійняв її ще міцніше. Потім взяв її лице в свої долоні і дивився в обличчя. 

— Що ти робиш? – посміхнулася вона. 

— Хочу зафіксувати в пам'яті твої риси, кожну деталь, – промовив він, забираючи неслухняні пасма з її губ. – Так, я не зрозумів, а де це твоя шапка?

   Діна сором'язливо опустила очі. Не хотіла зізнаватися, що їй хотілося бути гарною, тож шапку одягати не стала.

— Так діло не піде. Бігом одягай мою, – зняв він шапку, одягаючи на неї. 

   Дівчина не сперечалася, але явно була розгублена ймовірно через свій теперішній зовнішній вигляд. 

— Та гарна ти, – посміхнувся він їй. — Я твоє дзеркало і кажу тобі, що переді мною стоїть найкрасивіша дівчина у світі, – сказав він, проводячи долонею по її лиці.