Розділ 30

— Твоя сестра виходить заміж, – почув Степан заяву матері, щойно повернувся. Щаслива посмішка кудись зникла, ніжність розтанула. Натомість повернувся Степан, якого завжди знала Віка. 

— За того індика?? – Запитав він гострим, як лезо, голосом. 

— За Артура, – відповіла Віка.

   Степан підійшов до неї, розвернув до себе обличчям і запитав:

— Віко, ти дійсно цього хочеш??

   Раніше вона б без роздумів сказала, що так. Але після влучного запитання все ж на кілька секунд замислилася.

— Так, брате. Хочу. Я завжди цього хотіла. 

— Віко, – заговорив брат. Було видно, що він з усіх сил стримує свою лють. Але ця лють була спрямована не на неї, а на Артура. — Добре подумай, я тебе прошу. 

— Я вже прийняла рішення, – відповіла Віка, опускаючи очі, наче завинила.

   На столі красувалися троянди, а на її пальці – обручка. Степан взяв сестру за плечі і розвернув до мами.

— Подивися, Віко, глянь на маму, – говорив він, підвищуючи голос. — Ти хочеш прожити своє життя так, як вона? У страху, у приниженні?? – Запитав він, намагаючись достукатися до її розуму.

— Стьопо, зупинись. Чуєш! – Заперечила, забираючи його руки зі своїх плечей. — У мене так не буде! Ти чуєш мене! – Кричала Віка крізь сльози. 

— Мамо, скажи, скільки разів за життя тато дарував тобі квіти? А…скільки? Чому мовчиш? – Запитала вона в матері, змахуючи непрохані сльози з очей. — Чи влаштовував незабутні побачення? А …хоч раз таке було? — Мати стояла, мовчки опустивши голову.

 — От… То про що ви мені говорите зараз? Мамо, ти все життя тягнула нас. Працювала день і ніч, щоб ми були одягнені і мали, що їсти. А Артур здатен подбати  про мене. Я з ним буду щаслива! Чуєте?? – Сперечалася Віка, зриваючись на крик і намагаючись переконати у цьому їх, своїх найрідніших людей. 

Але, можливо, вона переконувала лише себе?

   Степан  махнув рукою і пішов до своєї кімнати. Якби міг, сховав би свою сестру від того монстра. Бо бачив, що ніякі вмовляння не діють на неї.   

— Мамо, мамочко, – підійшла до неї Віка, обіймаючи. — Ти ж любила Артура, що сталося? Чому так ставишся до нього?

   Лариса подивилася на обличчя доньки, потім ніжно погладила по волоссю.

— Донечка, а чому він так ставиться до тебе? 

   Це питання змусило Віку опуститися з неба на землю. Які вона могла навести аргументи на його захист?

— Я просто хочу, щоб моя дитина була щасливою, – пояснювала Лариса. — А з ним ти такою не будеш.

— Мамо, якщо хочеш, щоб я була щаслива, відпусти мене і прийми моє рішення, – попросила Віка. 

###

   Діна ніяк не могла зупинити сполохане серце після того, як їй зателефонував Степан і запросив на побачення. Такого вона не відчувала ніколи, навіть з Гнатом. Це щось інше, щось справжнє, щось таке, що їй не вдається контролювати. 

   Він запитав, які вона любить квіти. А вона сказала, що еустоми. Степан, мабуть, вперше почув таку назву, адже до того знав лише про існування троянд та гвоздик. Коли зайшов до магазину перед ним постала нова дилема…колір. Вирішив обрати білі. Букет вийшов ніжним,  як і його кохана квіточка. Шкода тільки, що в них залишилося лише два дні, щоб розквітнути один для одного. 

   Нелегкий шлях для Діни почався із приходом у її життя справжньої любові. Вперше в житті вона не отримала підтримки від найрідніших людей. Її сім'я не була особливо багатою, але й бідно вони ніколи не жили. Батьки особливо любили Діну, бо довго чекали народження доньки. Тож фактично, випестили її. Брат Діма теж її обожнював, завжди ставився, як до маленької дівчинки. Але ось настав період, коли вона з дівчинки перетворилася на юну дівчину.

— Гаразд, – сказав батько, розуміючи, що його дівчинка ніяк не відступить від свого вибору. — Степан, то Степан, – плеснув він руками по колінах. —  Але ти знаєш, що я не дуже задоволений твоїм вибором. По-перше, він набагато старший за тебе, по-друге, чого він добився, якщо йому вже тридцять два? …Я не хочу, щоб моя дитина в чомусь потребувала. Поглянь на свій одяг, їжу. Ти готова, якщо з ним доведеться, жити скромніше? – Дивився на неї батько з-під лоба. 

— Дякую, тату. Ти зміниш про нього думку, коли пізнаєш ближче, – радісно сказала дівчина, на що батько лише голосно розсміявся. 

— Мила моя, ти ж сама то його знаєш лише кілька днів. 

— Так, але маю таке відчуття, що знаю все життя. І так, я готова. Готова жити скромніше, готова до всього, аби лише бути  з ним. До того ж він військовий, як і ти, хіба це не добра  й гідна справа – захищати свою країну? А той, хто захищає країну, і сім'ю свою зможе захистити, – тримала оборону Діна.

   Почувши, що Степан військовий, батько запитально підняв брову і трохи пом'якшав. 

— Військовий?...Ти ж, здається, казала, що він будівельник? 

— Так, але зараз він в зоні АТО. 

   Батько Діни поважав сміливих, він і сам був військовим пенсіонером у відставці. Тож знав, як це бути  дотичним до жорстокості, надлюдських моральних випробувань,  і як важко пройти крізь цей жах, не втративши себе.