Розділ 29

— Привіт, Артуре. Що, не вдається втримати біля себе свою пташку? – почув Артур насмішливий голос Віктора.

— Привіт, яка година? Що ти верзеш взагалі! – розтер він сонне обличчя. 

— Восьма година ранку, так що прокидайся вже, сонько. 

— Що ти там говорив за Віку? – перепитав Артур захриплим голосом.

— Кажу, бачив твою Віку вчора знову з тим, як ти там на нього кажеш, кротом.

— Гнатом? – різко підвівся він з ліжка.

— Ага. …так мило йшли обоє, щебетали посміхалися один одному, – дражнив Артура товариш. 

— Щось ще було між ними? – схвильовано запитав Артур.

— Та наче нічого такого. Я хотів підійти і гепнути його гітарою по голові, яку він ніс. Але залишив це задоволення для тебе, друже, – зареготав Віктор. 

— Гаразд, дякую Віть. На зв'язку. 

   Схоже, він недооцінив цього Гната…Сліпий кріт тепер прозрів, тож становив ще більше загрозу…Він хотів би прямо зараз поїхати до Віки і серйозно поговорити, але знав, що не зможе стримати своїх емоцій. Що знову кричатиме на неї, а вона знову плакатиме….не можна. Не можна, поки в місті є її брат Степан. Треба потерпіти ще кілька днів, поки він знову повернеться на схід країни, тоді можна буде дати волю гніву. 

   Він, як дикий лев метався туди-сюди по квартирі. Що ж, з Вікою він не зможе поговорити, а от з Гнатом цілком.

###

   Я працював в батька на сервісі, коли до мене під'їхав чорний мерседес. Гучна музика з салону підказувала, що клієнт буде не простим. Та я не думав, що настільки. 

   З машини вийшов Артур. Я впізнав його. Вперше зіткнувся з ним віч-на-віч. Кремезний чоловік років тридцяти. Статний, гарно одягнений, з красивими рисами обличчя. Проти нього я виглядав, як хлопчисько. 

— Ну, привіт, Гнате, – сказав він, простягаючи мені долоню. 

   Я потис його руку, відчуваючи залізну хватку. Він лише злегка посміхнувся, демонструючи милу посмішку, яка робила його ще гарнішим.

— Привіт, – відповів я виразно, дивлячись йому у очі.

— Гарна майстерня, – почав говорити він, озираючись навколо.

— Це не моя, це – батька. 

   Це чомусь розсмішило його, але згодом він пояснив:

— Ти ще вбогіший, ніж я думав. Добре хоча б тепер не сліпий, – сміявся він мені в обличчя. 

   Я був спокійний, просто робив свою роботу, а він, просміявшись, сказав:

— Але це поки що, Гнате. Поки що у тебе є салон. 

— Це погроза? – запитав я, відриваючись від роботи.

— Це попередження, хлопче, – тикнув він мені пальцем у груди. — Тримайся подалі від Віки! Вона моя, затямив?

— Вона не твоя власність, Артуре, – випростався я. — А тим паче не твоя боксерська груша. І, якби ти любив її по-справжньому, то виконував би її мрії, а не позбавляв їх, – тихо відповів я.

— Ти забуваєшся, хлопче, – схопив він мене за куртку. — Ніхто…чуєш, ніхто не забере у мене Віки, а тим паче такий сопляк, як ти! Вона кохає мене і повинна дивитися лише на мене! 

   Цього разу розсміявся я. А це ще більше вибішувало Артура.

— Якщо вона кохає тебе, то чому ти так хвилюєшся? – запитав я, спокійно плескаючи його по плечі. — Чи ти все-таки переживаєш, що такий сопляк, як я, зможе показати їй, як це по-справжньому любити?

   Він сердито тріпнув мене, але я залишався спокійним. Бо бачив, як мої слова попадали точно у ціль. Без кулаків, без гніву я вражав правдою, а в ній і є найбільша сила.

— Я тебе попередив, Гнате, – нарешті відпустив він мене. Потім знову сердитим поглядом обвів майстерню і поїхав. 

   А я стояв і сміявся. Не з нього, не з себе, а з радості. Бо все-таки у мене є шанс на її кохання. Але лише вона має зробити свій вибір і ні в якому разі не Артур замість неї.

###

   Якби не ті кляті камери, точно вмазав би тому сопляку Гнату, думав Артур, їдучи назад. Хоч Віктор і жартував на рахунок того, що Віка пташка, яка втікає від нього. Проте він і справді це відчував, тож це ще більше його злило. Він вклав стільки зусиль, щоб сформувати свою ідеальну дівчину, а тепер все руйнується через якогось Гната. Не було в її очах того вогню, який він бачив раніше. Того запалу, з яким вона кожного разу зустрічала його. Її почуття згасали, а от його злість лише розпалювалася. 

   Стиснувши зуби, мчав у центр для незрячих, щоб забрати Віку з роботи. Артур з самого початку казав дівчині, щоб не працювала. Бо, мовляв, він заробляє достатньо, щоб забезпечити її. Але Віка не хотіла залишати роботу, їй подобалося те, що вона робила. Бовдур, він бовдур. Сам дозволив їй волю і до чого це призвело? Його пташка втікає, а він не може ніяк утримати її у своїй золотій клітці. Доведеться йти на кардинальні дії.

— Привіт, Артуре, – посміхнулася Віка, як тільки вийшла із центру.

   "Просто Артуре, навіть не коханий", – подумав він, помахавши рукою у відповідь.

— Привіт, моя мила. Треба поговорити  – сказав він, відчиняючи двері автівки.

— Про що? – запитала вона веселим тоном.

— Ти маєш залишити роботу, – сказав він холодним голосом, рушаючи.

— Що?? Але чому? Ти ж знаєш, як мені тут подобається! – почала говорити Віка.

— Я вже казав тобі, немає потреби, щоб ти працювала.

— Але я хочу…я роблю це не заради грошей…

— Але й не заради твоїх пацієнтів… – перебив її Артур. 

— Що…про що ти говориш? Що ти хочеш цим сказати? – дивувалася дівчина таким заявам. 

— Гнат…між вами щось є? – запитав він, з усієї сили стискаючи кермо.

— Ні…ні..Артуре. Ми вже про це говорили, – відповіла Віка, дивлячись на його стиснуті долоні.

   Артур різко дав по гальмах. Від чого їх ледь не протаранила машина, що їхала позаду. Віка перелякано озирнулася.

— Артуре?...Та що це ж тобою? Ти мало не зробив аварії, – перелякано говорила вона.

   А Артур лише сильніше впивався в кермо. Потім різко розвернувся до неї і схопив за обличчя.

— Між вами щось є?? – прокричав він їй в обличчя.