Розділ 28

  Степан порожнім поглядом дивився у вікно. Тіні війни переслідували його навіть тут. Лише кілька місяців змінили його назавжди. Йому тридцять два роки, а він так і не пізнав у своєму житті справжньої любові. Його завжди оточувала ненависть, а тепер ще й сама смерть. 

   Розтер лице руками. Під пальцями відчувався рубець. Клеймо, яке поставив йому батько. Але життя не зупиняється і, мабуть, ця клята війна додасть йому нових шрамів. А може, зрештою і вб'є? 

   В пам'яті знову і знову оживав образ незнайомки із зупинки. Але Степан відганяв ці думки. Він не зможе зробити ту дівчину щасливою. Він навіть любити не вміє. Що він їй зможе дати? 

   Раптом задзвонив його телефон. Номер був невідомий, але він не поспішав брати слухавку. Байдуже було, хто дзвонив, все одно це не Діна. Лише з нею він хотів би зараз поговорити. Більше його ніхто не цікавив. Але вона так і залишиться його нездійсненою мрією. Вона буде щасливою з кимось іншим. Він занадто темний для неї, а вона занадто світла для нього. 

Мелодія грала вже  втретє, тож Степан все ж підняв слухавку.

— Я вас слухаю, – почула в телефоні Діна. На мить їй перехопило подих, вона мовчала. — Алло, я вас слухаю, – повторив Степан, вже збираючись дати відбій.

— Привіт, це Діна, – почув він в телефоні. Спочатку подумав, що йому почулося. Бо забагато думав про цю дівчину останніми днями. Але сполохане серце підказувало, що це не сон, що це все насправді. 

— Діна…Діна, – повторив він її ім'я. — Ти та дівчина із зупинки? – Запитав, не вірячи власним вухам.

— Так, – почув він наймилозвучніший голос у своєму житті.

— Де ти знайшла мій номер? – Дивувався він. Прозвучало трохи грубо, і Степан злякався, що зараз вона покладе слухавку, а він більше ніколи не почує її. 

— Хто шукає, той завжди знаходить, – відповіла дівчина. 

— Ми можемо зустрітися? – Запитав Степан, закусуючи свій власний кулак. Він хотів заткнути собі рота, мовчати. Не хотів, щоб ця юна дівчинка псувала собі з ним життя. Але, схоже, язик не слухав його і підкорявся лише його серцю.

— Так, дуже цього хочу, – почувся її голос. Чоловік був готовий стрибати від щастя, але водночас і страшенно боявся необережно повестися з цією ніжною квіткою. – Зараз? 

— Якщо ти можеш і хочеш. 

— Я можу і хочу, Степане. 

   За пів години вони знову дивилися один на одного. Наче довгий час були у розлуці, а тільки тепер зустрілися. 

— Я подобаюся тобі? – Першою запитала Діна, підходячи до Степана.

— Дуже! Але…

 – Тсс зупинила вона його слова, прикладаючи пальці до губ, – цього достатньо. – посміхнулася вона.

— Мила дитино, тобі хоч є вісімнадцять? – Запитав він, беручи її долоню. 

— Мені двадцять один, – знов посміхнулася дівчина, а він відчував якусь ніжність, вперше після стількох років ненависті. — Ти теж мені подобаєшся, Степане… – додала вона, проводячи рукою по його обличчю.

   Степан знітився, його бентежило власне пошматоване обличчя, а найбільше він боявся ненароком пошматувати її серце. Але від дівочих дотиків він все більше танув, забуваючи про всі жахи, про смерть, біль дитинства – взагалі про все забуваючи, крім неї. 

— Діна, тобі буде важко зі мною, – заговорив він.

— Я знаю, мене вже попередили, – сказала вона.

— Я старший від тебе на одинадцять років, – продовжував він.

— Для мене це не важливо, – стояла на своєму дівчина. 

— У мене твердий характер, я не вмію бути ніжним, я взагалі не впевнений, що вмію любити. 

— Я навчу, – сказала вона, підійшовши зовсім близько. Потім легко обійняла. — Бачиш, все просто. 

   Він посміхнувся, приймаючи її у свої обійми, гладив по голові і все ще намагався переконати.

— Я погана людина, ти про мене нічого не знаєш. 

— Добрих людей не буває. Є лише ті, хто намагається такими бути. А ти намагаєшся бути таким, – шепотіла вона.

— Ми рідко бачитимемось, взагалі не знаю, чи побачимося ми ще. Я їду за кілька днів, – сказав він, відриваючи її від себе. На нього дивились очі повні спокою, наче шматки неба вирвані із висоти. 

— Я на все згодна, Степане, – відповіла, тримаючи руки у нього на грудях. 

   Він дивувався з її слів, але, як би не намагався відштовхнути від себе, нічого не вдавалося. Натомість все більше зближався і розумів, що він її не відпустить ні за що. Ця дівчинка тепер його. 

###

   Коли Гнат повернувся додому мама зустріла його, спопеляючи поглядом.

— Що ти їй сказав? – Запитала невдоволено, тримаючи руки в боки.

— Кому? – Перепитав він, гладячи Джексона, що прибіг до нього.

— Оксанці… Вона поїхала.

— Нічого… Мамо, може їй вже і треба було їхати, я тут до чого? – Не дивився він на неї, віддаючи всю увагу собаці.

— Я тебе добре знаю, Гнате. Оксана прийшла, швидко зібрала речі і поїхала до Вінниці.