Розділ 26

      Віка вперше снідала в такій затишній сімейній атмосфері. Їй було комфортно, навіть попри косі погляди Ренати в її бік. Їй дуже сподобався Борис. Батько Гната видався їй теплою та доброю людиною. Десь в глибині душі вона щиро заздрила своєму другові, адже в неї в родині ніколи не було такого тепла. 

   Вона піднімалася до себе у квартиру у піднесеному настрої, котрий одразу ж випарувався, коли відчинилися двері.

— Ну і де ти літала, пташко моя? — Почула вона голос Артура, і вперше не зраділа появі коханого. Злякалася. — Я телефонував тобі всю ніч, – додав він, цілуючи її у носик. 

Позаду нього стояла налякана мама. Виглядало так, наче Артур чекав її в неї вдома всю ніч. Тільки тепер вона згадала про свій вимкнений телефон. 

— Ти проходь, мила моя, це ж твій дім! А мама нехай зробить тобі чаю. — Лариса одразу ж увімкнула чайник. Артур же спокійно сів за стіл і продовжив володарювати.

— Вікусю, чого ти стоїш на порозі? Йди переодягнися, прийми душ. І прийдеш пити свій чай. — Віка була у ступорі. Така поведінка Артура ще більше лякала, ніж коли він злився. Це не було схоже на щире добродушне запрошення, більше скидалося на приховану диктатуру. 

Гаряча вода привела дівчину до тями, але не змила, не забрала з собою затишні спогади про минулу ніч із Гнатом. Про їхню теплу і відверту розмову. Пісня досі линула солодким відлунням в голові. А дівчина все ще пам'ятала кінчики його пальців на своїх ногах. Але їй доводилося повертатися в реальність. У той будинок, де довго панувало насилля, а не любов. І де тепер вона почувалася знов тою переляканою дитиною.

— Так значно краще, Вікусю. Сідай, а то чай остигає, – мовив Артур, вказуючи їй на стілець поруч. — Ларисо Петрівно, а вам би я радив піти відпочити, ви ж цілу ніч не спали, мабуть, хвилювалися за доньку. Йдіть спати, ось вона, прийшла, сидить п'є приготований вами чай. Ідіть, я подбаю про неї, – сказав він спокійно, попиваючи з кружки чай, а Лариса лиш злякано глянула на доньку.

— Іди, мамо, все гаразд, – підтримала Віка, цілуючи жінку в лоба. — Все буде добре. Я буду тут. Не хвилюйся, – заспокоювала Віка матір та й себе заразом. 

   Зрештою жінка ще раз кинула погляд на доньку та свого "зятя" і пішла до себе в кімнату.

— Дай вгадаю, ти була з Гнатом? – Примруживши очі, запитав Артур. — Можеш не відповідати, – розвів він руками. — Я все прочитав в твоїх очах, – поставив він кружку на стіл. — Ти думаєш я зараз кричатиму, сваритиму тебе?... Ні, – розсміявся він, — не сьогодні, мила моя. Я скажу лише одну фразу, яка розставить все по своїх місцях. 

   Віка сиділа і мовчки кліпала очима, її все ще чарували Артурові очі, міцні руки, такі знайомі губи. Як не крути, Артур був для неї не чужою людиною, а точніше – найближчим з усіх. 

— Ти маєш вибрати сьогодні. Він чи я? – Серйозно запитав Артур, дивлячись в її обличчя. — Я не потерплю цього більше, не ділитиму тебе з кимось іншим. Якщо ти моя, то лише моя. Якщо хочеш бути з Гнатом, — Артур на мить зупинився, вагався, боровся, ймовірно, сам із собою, — Ти мене більше ніколи не побачиш, – мовив він зі сльозами на очах. 

   Віка була вражена, бо вперше за довгий період часу плакала не вона, а він.

— Артуре, – відповіла вона, покриваючи його долоню своєю. — Хіба я можу залишити тебе? Ти подарував мені цілий світ, а все що я можу подарувати тобі – це своє серце. 

   Артур задоволено усміхнувся. Ще одна його маніпуляція спрацювала. Але може йому і справді подобалася Віка і він дійсно боявся її втратити? За хвилину його телефон задзвонив. 

— Я зараз повернуся і поснідаємо десь разом. Зустрінемо Новий Рік з чистого аркуша, так би мовити, – посміхнувся він, цілуючи її в губи. А тоді вийшов з квартири, приймаючи виклик.

— Привіт, Вікторе. Що там в тебе? – Запитав Артур, зачиняючи за собою двері.

— Привіт, друже. Ну як там в тебе нічка минула? – поцікавився товариш голосом, що видавав його стан похмілля. 

— Ніяк, – коротко констатував Артур. — Тобі чого? 

— Даремно ти вчора відшив ту білявку… – почав говорити Віктор, але Артур відрізав йому:

— Вітю, мені не цікаві твої нічні пригоди, я плачу тобі великі гроші не за пусті балачки.

        У телефоні почулося гучне зітхання. 

— Ай, як же болить голова…до мене надійшла інформація, що Степана відпустять додому на Різдвяні свята.

— Як це відпустять? Ти обіцяв, що він там буде постійно, – обурився Артур.

— Не психуй! І так голова розколюється.. Він і буде. Але керівництво дуже його поважає, тож дало йому відпустку. На тиждень, а може й два. Точно не знаю. Я ніяк не можу на це вплинути, тож вибачай, – пояснив Віктор.

— Гаразд, кажеш на тиждень?

— Максимум два. 

— Коли він приїде?

— Завтра вечері має бути вдома. Ну все, давай, бо я тут не один, – закінчив Віктор, посміхаючись. 

   Артур був дещо засмучений такою інформацією, але вже знав, як повернути її на свою користь.

— Вікусю, – покликав, повертаючись у квартиру. — У мене для тебе гарні новини. 

        Віка, лиш допивши чай, мила посуд.