Розділ 26

 Віка вперше снідала в такій затишній сімейній атмосфері. Їй було комфортно, навіть попри косі погляди Ренати у її сторону. Їй дуже сподобався Борис, батько Гната. Він видався їй теплою та доброю людиною. Десь в глибині душі вона по щирому заздрила своєму другу, адже в неї в сім'ї ніколи не було такого тепла. 

   Вона піднімалася до себе у квартиру у піднесеному настрої, але її одразу ж опустили на землю фразою:

— Ну і де ти літала, пташка моя? — почула вона голос Артура, коли відчинилися двері. Вперше вона не зраділа появі коханого, а злякалася. — Я дзвонив тобі всю ніч, – додав він, цілуючи її у носик. Позаду нього стояла налякана мама. Схоже на те, що Артур чекав її в неї вдома всю ніч. Тільки тепер вона згадала про свій вимкнений телефон. — Ти проходь, мила моя, це ж твій дім! А мама нехай зробить тобі чаю. 

   Лариса одразу ж ввімкнула чайник. А Артур спокійно сів за стіл і сказав:

— Вікуся, чого ти стоїш на порозі? Йди переодягатися, прийми душ. І прийдеш пити свій чай.

   Віка була у ступорі. Така поведінка Артура ще більше лякала, ніж коли він злився. Бо це не було схоже на щире добродушне запрошення, швидше скидалося на приховану диктатуру. 

Гаряча вода привела дівчину до ладу. Змила із собою затишні спогади про минулу ніч із Гнатом. Про їх теплу і відверту розмову. Пісня досі линула солодким відлунням в голові, вона все ще пам'ятала кінчики його пальців на своїх ногах.

   Але доводиться повертатися в реальність. У той будинок, де панує насилля, а не любов. 

— Так значно краще, Вікусь. Сідай, а то чай остигає, – сказав він, вказуючи їй на стілець поруч. — Ларисо Петрівно, а вам би я радив піти відпочити, ви ж цілу ніч не спали, мабуть, хвилювалися за доньку. Йдіть спати, ось вона, прийшла, сидить п'є приготований вами чай. Ідіть, я подбаю про неї, – сказав він спокійно, попиваючи з кружки чай. Лариса злякано глянула на доньку.

— Іди мам, все гаразд, – сказала Віка, цілуючи її в лоба. — Все буде добре. Я буду тут. Не хвилюйся, – заспокоювала Віка матір та й себе таким чином. 

   Зрештою жінка ще раз кинула поглядом на доньку та свого "зятя" і пішла до себе в кімнату.

— Дай вгадаю, ти була з Гнатом? – примружуючи очі, запитав Артур. — Можеш не відповідати, – розвів він руками. — Я все прочитав в твоїх очах, – поставив він кружку на стіл. 

— Ти думаєш я зараз кричатиму, сваритиму тебе?...Ні, – розсміявся він. — Не сьогодні, мила моя, я скажу лише одну фразу, яка розставить все по своїх місцях. 

   Віка сиділа і мовчки кліпала очима, її все ще чарували Артурові очі, міцні руки, такі знайомі губи. Як не крути, Артур був для неї не чужою людиною. А точніше – найближчим з усіх. 

— Ти маєш вибрати сьогодні, він чи я? – серйозно запитав Артур, дивлячись їй в обличчя. — Я не потерплю ділити тебе з кимось іншим, якщо ти – моя, то лише моя. Якщо хочеш бути з Гнатом … — Артур на мить зупинився, вагався, боровся, ймовірно сам із собою. — Ти мене більше ніколи не побачиш, – сказав він зі сльозами на очах. 

   Віка була вражена, вперше за довгий період часу плакала не вона, а він.

— Артуре, – сказала вона, покриваючи його долоню своєю. Хіба я можу залишити тебе? Ти подарував мені цілий світ, а все що я можу подарувати тобі – це своє серце. 

   Артур задоволено усміхнувся, схоже на те, що його ще одна маніпуляція спрацювала? Але може йому і справді подобалася Віка і він дійсно боявся її втрати? За хвилину його телефон задзвонив. 

— Я зараз повернуся і поснідаємо десь разом. Зустрінемо Новий Рік з чистого аркуша, так сказати, – посміхнувся він, цілуючи її в губи. А потім вийшов з квартири, приймаючи дзвінок.

— Привіт, Вікторе. Що там в тебе? – запитав Артур, зачиняючи за собою двері.

— Привіт, друже? Ну як там в тебе нічка пройшла? – запитав друг явно бувши з похмілля. 

— Ніяк, – коротко констатував Артур. — Ти чого дзвониш? 

— Даремно ти вчора відшив ту білявку… – почав говорити Віктор, але Артур відрізав йому:

— Віть, мені не цікаві твої нічні пригоди, я плачу тобі великі гроші не за пусті балачки.

У телефоні почулося гучне зітхання, 

— Ай, як же болить голова…до мене надійшла інформація, що Степана відпустять додому на Різдвяні свята.

— Як це відпустять? Ти обіцяв, що він там буде постійно, – обурився Артур.

— Не кіпішуй! І так голова розколюється, він і буде, але начальство дуже його поважає, тож дало йому відпустку на тиждень, а може й два, точно не знаю. Я ніяк не можу на це вплинути, тож вибачай, – пояснив Віктор.

— Гаразд, кажеш на тиждень?

— Максимум два. 

— Коли він приїде?

— Завтра вечері має бути вдома, – відповів Віктор. – Ну все, давай, бо я тут не один, – сказав той, посміхаючись і даючи відбій. 

   Артур трохи був засмучений такою інформацією, але вже знав, як повернути її на свою користь.

— Вікусь, – сказав він, заходячи в квартиру, — у мене для тебе гарні новини. 

Віка якраз допила чай і мила посуд. 

— Справді? І які ж? – запитала вона, линучи до коханого. 

— Вдалося домовитися, щоб твого брата відпустили на різдвяні свята додому, – сказав Артур, забираючи її волосся за вушко. 

   Очі Віки загорілися вогниками радості, вона міцніше притиснула хлопця до себе і почала плакати, але цього разу від радості. 

— Як тобі це вдалося? Ти не уявляєш, як це для мене важливо. 

— Це правда? – почувся голос Лариси, що вийшла з кімнати. — Це правда, сину, те, що ти говориш? Я побачу свою дитину? – шепотіла Лариса, підходячи до Артура. 

   Віка відсторонилася, даючи місце для матері. Їй хотілося, щоб Лариса прийняла нарешті її вибір і полюбила Артура.

— Так, Ларисо Петрівно. Завтра Степан буде вдома. Його відпустили на свята, – відповів Артур, радіючи такому перебігу подій.

— Дякую тобі, дякую, — розплакалася жінка, обіймаючи Артура. Він спочатку розгубився, але потім відповів жінці обіймами. Поруч стояла Віка, яка теж плакала.