Розділ 24

  Артур продумав все до дрібниць, щоб Віка дійсно вважала цей Новий Рік найкращим. Романтична вечеря в закритому ресторані, тільки для них обох. Прикрашена ялинка і найвишуканіші страви. Він вже бачив її, вона зайшла в червоному платті з розкішною зачіскою. Артур все оплатив, щоб вона сьогодні виглядала так.

— Ти неперевершена! – прошептав їй на вухо. 

— Дякую, – відповіла дівчина, відчуваючи легке тремтіння від присутності коханого.

   Вечір йшов звично, їм приносили різні страви, починаючи від закуски і закінчуючи десертом.

— Це вам подарунок від вашого шеф-кухаря, – усміхнувся офіціант, ставлячи перед Вікою авторський десерт у вигляді мусового серця. — Ваша краса надихнула нашого шефа на створення цього тістечка, – продовжував говорити хлопець, усміхаючись Вікторії. 

   Тільки от зовсім перестав посміхатися Артур. Кожне нове слово виводило його із себе. Зрештою, він зірвався, гримаючи рукою по столі.

— Досить! – прокричав він. — Заберіть це! Моя дівчина не буде їсти цього!

   Віка щиро здивувалася, адже солодке вона не абияк любила.

— Але чому, Артуре? – запитала Віка, дивуючись такій заяві.

— Ти ще питаєш чому? Якийсь старий козел передає тобі тістечко в формі серця, просто отак, перед моїми очима, а я маю спокійно сидіти і ніяк не реагувати? – говорив хлопець, виплескуючи назовні свій гнів.

   Офіціант розгублено кліпав очима, але зрештою почав говорити:

— О ні, нічого такого, – замахав він руками перед Артуром. — Наш шеф-кухар лише хотів зробити комплімент вашій дівчині. 

— А ти взагалі мовчи! – підійшов Артур до офіціанта. — Думаєш, я не помітив, як ти ще з початку вечора тичиш на мою дівчину??

Офіціант розгублено забігав очима,

— Але я все бачу, хлопче…Це моя дівчина, ти мене зрозумів? – кричав він, схопивши нещасного за сорочку.

— Артуре, зупинися благаю, – попросила Віка, торкаючись його руки.

— А ти ще захищаєш його? Чи тобі він теж сподобався?? А ну відповідай мені! – переключився він на Віку, струснувши за плечі.

— Ні, нічого такого, він просто виконує свою роботу, – тихо відказала. 

— От нехай і виконує, – сказав Артур, знову розвертаючись до хлопця промовив він, — а не лізе, куди його не просили. На! – швирнув він в хлопця десертом. — Передай це назад своєму шеф-кухарю. 

   Мусове тістечко розплилося по білій сорочці, офіціант розгублено забрав залишки посуди й поспішив до кухні. 

— І передай своєму шеф-кухарю, що ще одна така витівка і годуватиме собак на вулиці своїми сердечками! – прокричав услід йому Артур.

— Артуре, – почала говорити Віка, коли вони залишилися наодинці. — Ти погарячкував, хлопець нічого такого не зробив, – намагалася вгамувати його Віка.

— Нічого такого? – перепитав Артур, нахиляючись до неї максимально близько. — Та він вже бачив вас разом, поглядом тебе пожирав. Чи ти думаєш, я сліпий, як той твій ще один дружок Гнат? …Хоча ні, стривай, він же тепер бачить?? 

   Віка мовчки сиділа, згорнувшись, як налякана пташка. А Артур ходив взад вперед, періодично зазираючи їй в обличчя. 

— А я то думаю, чого ти стала до мене такою байдужою? А ось воно що. Гнат…вся справа у ньому, чи не так? 

   Артур, як коршун насідав над дівчиною. Вона лише перелякано шукала очима якогось порятунку. Але його не було, бо був лише він і вона. Вона його здобич.

— Ні, Артуре. Що ти таке кажеш? – наче ожила Віка із свого заціпеніння. — Я з ним навіть не розмовляла після того, як він повернувся з Києва. 

— Не розмовляла, кажеш, а як же ваш танець? Забула? 

— Після того я з ним не бачилася, кажу тобі, – відповідала стриманим тремтячим голосом. 

— Вікусь, – прилинув до неї Артур. Я ж бачу, що ти віддаляєшся від мене, – говорив Артур, ніжно торкаючись її обличчя долонями. — Я ж не можу без тебе, не можу стриматися, коли на тебе дивиться хтось інший. 

   Артур говорив, а в його очах була перемішана і злоба, і ніжність, і ненависть, і симпатія. І ця вибухова суміш лякала Віку, вона не знала, як їй діяти, що говорити в такі моменти, бо якесь неправильне слово могло здетонувати у вибух гніву, який їй вже точно не вдасться погасити.

— Артуре, – торкнулася вона його руки, — ти сам мене віддаляєш, – прошепотіла вона.

— Ага, – підняв голову Артур, – то вся справа виходить в мені, — розсміявся він. — А ти лише так, невинна пташечка, що хоче подобатися усім. Не забувай, хто тебе такою зробив! Ким би ти була без мене. Ким?? — рвучко потягнув він її обличчя на себе. — Поглянь на своє взуття, – опустив він її голову. — А тепер на сукню. Зачіска, макіяж. Це все я! – горланив він все сильніше, стискаючи її обличчя. — Але ж тобі мало, ти все одно поглядаєш на Гната, або на офіціанта. На всіх, крім мене. А я хочу, щоб ти дивилася лише на мене.

— Артуре, мені боляче, – плачучи, заскиглила Віка.

— Боляче??...а мені не боляче? Віко, дай відповідь, а мені не болить??? – нарешті відпустив він її лице.

   Віка налякано торкнулася палаючих щік. М'язи боліли від чоловічих пальців.

— Пробач, я хочу бути такою лише для тебе. 

— Але не виходить, Вікусь, – розвів він руками. — Ніяк не виходить, мила моя….Я йду…дякую за чудовий початок Нового Року, – відповів він під удари годинника. 

   Артур взяв куртку і ринув на вихід. На дворі стояв офіціант, що приносив їм їжу. Хотів вже йти натовкти йому пику, але передумав. Гнівно махнув рукою. А потім сів в авто і поїхав до клубу. 

— Псих! – гримнув офіціант, коли авто Артура від'їхало.  

— Не зважай, – сказала до нього напарниця. — Хтозна, що в тих багатих крутеликів в голові. А сорочку доведеться викинути, такі плями вже не відіпрати…

###

   Гучна музика ще сильніше давила на голову, Артур сидів, монотонно за всіма спостерігаючи.

— Що, знову довела тебе твоя Віка? – запитав Віктор, що приїхав підтримати Артура. — Я казав тобі, кидай її, глянь, – провів Віктор рукою, — скільки дівиць, на будь-який смак вибирай.