Розділ 23

— Артуре я не розумію, – говорив його друг, що допоміг вирулити ще одну справу. — Що ти знайшов в тій дівці? З твоєю зовнішністю, з твоїми зв'язками ти міг би мати нову кожного дня, – дивувався товариш.

   Артур закипів від злості, нікому не дозволено так говорити про його дівчину.

— Слухай сюди, – схопив він товариша за комір. — Ніколи …чуєш, ніколи не говори так про неї, – випалив він, дивлячись Віктору у очі. 

— Добре, добре…та охолонь ти, – відповів той, розводячи руками. — Я лише той хто допомагає тобі, не забувай це. 

— Гаразд, – нарешті відпустив товариша Артур. — Дякую, що допоміг з тим номером. 

— Та нема питань, брате. Допоки в тебе є гроші, буде і моя допомога, – усміхнувся той.

— Добре, де зараз Степан? 

— Там де ти і просив, в найгарячіших точках. Але хлопець не з лякливих попався. Його вже назначили командиром.

Артур лише усміхнувся. 

— От і добре, хай краще там командує, а не тут.

 ###

   Я з Джексоном сидів в кімнаті. Але нас нестримно кликали до себе запахи із кухні. 

Джексон періодично принюхувався і облизувався.

— Джексон, я теж вже не можу, – почухав я його за потилицею. — Ходімо до кухні, глянемо, що там мама готує такого смачного.

   Джексон одразу підтримав мою ідею і виляючи хвостом побіг першим.

— Мам, так смачно пахне, – сказав я, сідаючи за стіл.

— Дякую, синку, – усміхнулася мама, виймаючи з духовки запечену курку.

   Джексон лише жалісно спостерігав за цим дійством. 

— Чекаєш когось? – поцікавився я.

— Та ні, хіба що твого батька,  – відповіла вона, кидаючи суворий погляд на Джексона, мовляв, чого це він так дивиться.

   Мама завжди вміла смачно готувати, правда, робила вона це не так вже й часто. Робота забирала в неї багато сил та часу. Але, коли в неї був вихідний вона завжди готувала щось смачненьке.

— До мене нещодавно Діма дзвонив, хоче зустрітися, – сказав я мамі, відщипуючи кусок рум'яної скоринки з курочки. — Ай, – скривився я, дмухаючи на обпечені пальці.

— Обережно, дуже гаряче! – сказала мама. — То скажи, хай заходить в гості. Вечеря якраз готова, — запропонувала вона. — І хай Діночку візьме з собою.

   Я набрав до друга і той прийняв запрошення.

— Сказав, буде десь за пів години, – відповів я мамі, роблячи ще одну спробу урвати трохи курочки, але цього разу вже для Джексона.

— Чудово, якраз встигну зробити ще салат, – відповіла мама.

— Щось допомогти? – запитав я, даючи Джексону шматок курки.

— Можеш сходити в магазин за тортом. 

— Джексон, ти зі мною? – запитав я собаку, на що той лише гавкнув.

   Я якраз мав заходити в під'їзд з Джексоном, коли помітив авто друга, що паркувався. За хвилину з нього показався Діма, відчиняючи двері своїй сестрі. Діна виглядала розкішно. Їй двадцять один, але я певен, що вона вже встигла розбити не одне серце. Але я був тим, хто розбив її.

— Привіт, Гнате. Радий бачити, – сказав друг, тиснучи мені руку. — Джексон, – сказав Діма, погладжуючи його по голові.

— Привіт, – відповів я, тиснучи його руку, але дивився на Діну.

— Привіт, Гнате, – посміхнулася вона мені, простягаючи і свою долоню. 

— Привіт, Діно, – відповів я їй, тиснучи долоню. — Ти чарівно виглядаєш, – додав я, шепочучи їй на вушко і додаючи легкий поцілунок у щічку. 

   Дівчина зашарілася, я відчував її прискорене дихання. Але з моєї сторони це був лише дружній прояв, але аж ніяк не прояв симпатії. Хоча дівчина вона дуже симпатична, якщо на те пішло.

   Ми відірвали погляд один від одного лише, коли Діма кілька разів ненав'язливо покашляв.

— Гнате, ти ще не передумав нас в гості запросити? – запитав Діма, який весь цей час гладив собаку.

— Звісно, ні, проходьте, – посміхнувся я. 

   Діна йшла позаду, я відчував на собі її пронизливий погляд. Я все ще їй подобаюся, але мені все ще подобається Віка. 

   Моя мама завжди була привітною людиною, тож приймати гостей вона любила. Їй подобався Діма, та й до Діни у неї були теплі почуття. Чого не скажеш про її почуття до Віки. 

   За трохи прийшов і батько, тож ми всі разом смачно повечеряли. Я відчував, що мені потрібно поговорити. І не стільки з другом, скільки з його сестрою. Я запропонував дівчині прогулятися удвох. Одного разу я вже розбив їй серце, більше я такого дозволити собі не міг, та й не хотів.

— Дін, я… – почав я говорити, але дівчина перехопила мою фразу, різко зупинилася і, дивлячись у самі очі, запитала.

— Це правда що ти закоханий у якусь Віку? – швидко випалила вона. 

— Правда, – відповів я, теж не зводячи із неї очей. 

— Зрозуміло, – сказала Діна, випускаючи мою руку, яку до цього тримала у своїй.

— Діна, ти неймовірно гарна. Сьогодні, коли я знову тебе побачив, мені перехопило подих від тебе. Але не серце. Я хочу бути чесним з тобою і не давати примарних надій. Ти ще знайдеш своє щастя, я в цьому впевнений, – говорив я щиро, але виходило так собі. Бо одного разу я внушив дівчині, що наші почуття взаємні. Тоді мені й справді подобалася Діна, та й зараз подобається, але я її не кохаю. Швидше сприймаю, як сестру чи як близьку подругу.

— Знаєш, Гнате, ти був моїм першим коханням, але я певна, що не останнім, – посміхнулася вона, але в її очах читався біль. — Але я чому певна, що твоє кохання до Віки буде одним і на все життя. 

   Мене вразила Діна, її проникність. Їй якось вдалося прочитати мою душу, моє серце. Зазирнути туди, куди я нікого не впускав. Зрозуміти те, що ніхто не розумів.

— Дякую, Дін….я навіть не знаю. Віка зараз любить іншу людину. Тож, навряд чи у мене є шанси, – почухав я голову.

— Полюбить, – впевнено відповіла вона. — Бо такого, як ти, не можна не любити, — говорила вона впевнено, так що я й сам починав у це вірити.

— Дякую, ти розумієш мене, як ніхто. 

— Твоє серце зрозуміє лиш той, хто ним цінує, – сказала, кладучи руку мені на груди.