Розділ 23

— Артуре, я не розумію, – казав друг, що допоміг вирулити ще одну справу. — Що ти знайшов в тій дівці? З твоєю зовнішністю, з твоїми зв'язками ти міг би мати нову кожного дня, – дивувався він. Артур же закипів від злості, нікому не дозволено так говорити про його дівчину.

— Слухай сюди, – схопив він товариша за комір. — Ніколи …чуєш, ніколи не говори так про неї, – випалив він, дивлячись Віктору в очі. 

— Добре, добре…та охолонь ти, –  розвів той руками. — Я лише допомагаю тобі, не забувай це. 

— Гаразд, – нарешті відпустив товариша Артур. — Дякую, що допоміг з тою справою. 

— Та нема питань, брате. Допоки в тебе є гроші, буде і моя допомога, – усміхнувся той.

— Добре, де зараз Степан? 

— Там де ти і просив, в найгарячіших точках. Але хлопець не з лякливих попався. Його вже призначили командиром.

Артур лише усміхнувся. 

— От і добре, хай краще там командує, а не тут.

 ###

   Я з Джексоном сидів в кімнаті. Але нас нестримно кликали до себе запахи з кухні. Джексон періодично принюхувався і облизувався.

— Джексоне, я теж вже не можу, – почухав я його за потилицею. — Ходімо до кухні, глянемо, що там мама готує такого смачного.

   Джексон одразу підтримав мою ідею і, виляючи хвостом, побіг першим.

— Мамо, так смачно пахне, – мовив я, сідаючи за стіл.

— Дякую, синку, – усміхнулася мама, виймаючи з духовки запечену курку. Джексон лише жалібно спостерігав за цим дійством. 

— Чекаєш когось? – поцікавився я.

— Та ні, хіба що твого батька,  – відповіла вона, кидаючи суворий погляд на Джексона, мовляв, чого це він так дивиться.

   Мама завжди вміла смачно готувати, правда, робила вона це не так вже й часто. Робота забирала в неї багато сил та часу. Але, коли в неї був вихідний вона завжди готувала щось смачненьке.

— До мене нещодавно Діма телефонував, хоче зустрітися, – сказав я, відламуючи кусок рум'яної скоринки з курочки. — Ай, – і скривився, дмухаючи на обпечені пальці.

— Обережно, дуже гаряче! – Застерегла мама. — То скажи, хай заходить в гості. Вечеря якраз готова, — запропонувала вона. — І хай Діночку візьме з собою.

   Я набрав номер друга, який залюбки прийняв запрошення.

— Сказав, буде десь за пів години, – повідомив я мамі, роблячи ще одну спробу урвати трохи курочки, але цього разу вже для Джексона.

— Чудово, якраз встигну зробити ще салат, – резюмувала мама.

— Щось допомогти? – запитав я, даючи Джексону шматок курки.

— Можеш сходити в магазин за тортом. 

— Джексоне, ти зі мною? – запитав я собаку, котрий ствердно гавкнув.

   Я якраз збирався заходити до під'їзду з Джексоном, коли помітив авто друга, що паркувався. За хвилину з нього показався Діма, відчиняючи двері своїй сестрі. Діна виглядала розкішно. Я певен, що вона вже встигла розбити не одне серце. Але я був тим, хто розбив її.

— Привіт, Гнате. Радий бачити, – привітався друг, тиснучи мені руку. — Джексоне, – погладив його по голові Діма.

— Привіт, – відповів я, тиснучи його руку, але дивлячись на Діну.

— Привіт, Гнате, – посміхнулася вона, простягаючи мені свою долоню. 

— Привіт, Діно, – легко потис я тендітну  долоню. — Ти чарівно виглядаєш, – додав пошепки їй на вушко,  злегка цілуючи в щічку. 

   Дівчина зашарілася, я відчував її прискорене дихання. Але з моєї сторони це був лише дружній прояв, але аж ніяк не прояв симпатії. Хоча дівчина вона дуже симпатична, чесно кажучи. Ми відірвали погляд один від одного лише, коли Діма кілька разів ненав'язливо покашляв.

— Гнате, ти ще не передумав нас в гості запросити? – Іронічно запитав Діма, що весь цей час гладив собаку.

— Звісно, ні, проходьте, – посміхнувся я. 

   Діна йшла позаду, я відчував на собі її пронизливий погляд. Я все ще їй подобався, але мені все ще подобалася Віка. 

   Моя мама завжди була привітною людиною, тож приймати гостей вона любила. Їй подобався Діма, та й до Діни у неї були теплі почуття. Чого не скажеш про її ставлення до Віки. 

   Невдовзі прийшов і батько, тож ми всі разом смачно повечеряли. Я відчував, що мені потрібно поговорити. І не стільки з другом, скільки з його сестрою. Я запропонував дівчині прогулятися удвох. Одного разу я вже розбив їй серце, більше я такого дозволити собі не міг, та й не хотів.

— Діно, я… – почав я говорити, але дівчина перехопила мою фразу, різко зупинилася і, дивлячись у самі очі, запитала.

— Це правда що ти закоханий у якусь Віку? – швидко випалила вона. 

— Правда, – відповів я, теж не зводячи із неї очей. 

— Зрозуміло, – сказала Діна, випускаючи мою руку, яку до цього тримала у своїй.

— Діно, ти неймовірно гарна. Сьогодні, коли я знову тебе побачив, мені перехопило подих від тебе. Але не серце. Я хочу бути чесним з тобою і не давати примарних надій. Ти ще знайдеш своє щастя, я в цьому впевнений, – говорив я щиро, але виходило так собі. Бо одного разу я дозволив повірити дівчині, що наші почуття взаємні. Тоді мені й справді подобалася Діна. Та й зараз подобається, але я її не кохаю. Ймовірно, сприймаю як сестру чи близьку подругу.