Розділ 22

   Мені страшенно не хотілося обривати спілкування із Гнатом. Тільки не з ним. Я була готова пожертвувати однокласниками, подругами, але тільки не Гнатом. Щось було між нами. Щось поки незрозуміле для мене. Якийсь зв'язок душі, що не відпускав, а навпаки притягував. 

   Я була невимовно рада, що він знову бачить. А я бачу його погляд. І в цьому погляді я бачила себе. Він любить мене і це важко не помітити. Я це відчуваю. Понад усе на світі мені не хочеться робити йому боляче. Він той, кого я хочу бачити щасливим. 

   Наша зустріч досі кружляла в мене в голові. Його посмішка, сміх, все проникало кудись глибоко всередину мене. Згадуючи нас, я мимоволі посміхалася. Мимоволі мріяла. Але Артур проти мого спілкування з Гнатом. Невже я і справді дозволяю собі зайвого? Ні, я вірна Артуру і ніколи йому не зраджувала. 

   Захотілося йому подзвонити, але натомість набрала до Ірини. Після довгих протяжних гудків вона все ж взяла слухавку. 

— Привіт, подруга? Як ти? – запитала я, коли почула в телефоні протяжний привіт.

— Все нормально, Вікусь. Ти як, люба? – запитала Іра, але я не могла не помітити в її голосі нотки розчарування чи то суму.

— Ір, ти що плакала? запитала я, щиро хвилюючись.

— Та ні, це так, пусте…не зважай, – шморгала Іра носом.

— Ні, поговори зі мною, що сталося? — наполягала я. 

— Це не телефонна розмова, Віка.

— Гаразд, тоді давай зустрінемося. Можемо завтра після роботи. Ти як, зможеш?

— Навіть не знаю …ти не любиш говорити на цю тему. 

— Якщо ти знову говоритимеш щось про Артура, то ти права, я не хочу про це говорити, – зітхнула я.

— Ну тоді бувай, – відповіла Ірина.

— Ні, зачекай, Ір, будь ласка. Не вибивай. Ти моя єдина подруга, я не хочу втратити ще й тебе, – говорила я, дійсно не бажаючи її втратити. — Тоді завтра після роботи?

— Гаразд, Вікуся…я зайду за тобою в центр. 

— Чекатиму…і Ір, не плач без мене. Я з тобою. 

   Я лише почула, як подруга посміхнулася, бо далі послідували протяжні гудки.

###

   Артур знав, що Віка любила піони. Звісно, дороге задоволення у несезон, але чого не зробиш заради коханої. Тож, купивши букет білих піон, Артур вже чекав на Віку. Сніг нарешті вгамувався, але мороз брав своє. Коли у тебе є власне авто, якось про це не хвилюєшся. 

— Привіт, – постукала Віка до Артура у вікно машини.

— Привіт, – махнув він їй рукою, запрошуючи всередину. 

   Побачивши букет квітів, дівчина розтанула, а Артур був задоволеним собою. 

— Радий тебе бачити, мила моя, – сказав він їй, обережно цілуючи.

— А як я рада! Дякую, квіти неймовірні. Але не треба було.

— Вікусь, не хвилюйся про це, гаразд? Ти дівчина Артура Мищенка. А значить, достойна цих квітів. Ти ж була хорошою дівчинкою, – говорив він, приймаючи її обличчя у свої долоні. — А, якщо так, я готовий зробити для тебе все.

   Віка посміхалася, обережно вдихаючи аромат квітів. Так, їй таки пощастило, що серед всіх дівчат світу Артур Мищенко обрав саме її. 

   Їх вечір пройшов чудово, кіно, прогулянка, все, як любить вона. Віка дивилися лише на нього, все, як любить він.

— Завтра ми ж побачимося, мила моя?

— Завтра я пообіцяла зустрітися з Іриною, – відповіла Віка, від чого Артур одразу змінився в обличчі. Нервово стис кермо і запитав:

— З Іриною? Так ви ж нещодавно бачилися.

— Так, але я говорила з нею сьогодні, вона виглядала засмученою. Хотіла щось мені розказати…тож я маю її вислухати, розумієш? – запитала благальним поглядом, дивлячись на Артура.

"От же клята дівка…все ніяк не вгамується…схоже, не подіяли на неї погрози з кішкою. Але нічого, ще не таких усував з власної дороги," – подумки проговорив Артур.

— Звісно, розумію, мила моя, – посміхнувся він Віці. — Я навіть здогадуюся, про що вона хотіла тобі розказати.

— Справді?? – щиро здивувалася дівчина. — Вона казала, що це якось пов'язано з тобою, але я не думала, що ти в курсі, – говорила вголос думки Віка.

"Таки наважилася розказати все Віці! Наївна Іра, невже вона думає, що хитріша за мене?"

— Ти ж знаєш, що в мене є друг в правоохоронних органах? – запитав Артур, дивлячись на Віку.

— Ти якось розказував.

— Так от, я бачився з ним вчора, він якраз займався однією справою. Щось наче пов'язано  з пошкодженням майна чи щось таке…

— Але до чого тут Іра, я не розумію, – запитала Віка.

— Річ у тім, що там було ім'я твоєї подруги.

— Ірини?

— Так, її ж прізвище Сокола, правильно? – запитав Артур. 

— Так, Сокола Ірина. А що там було в тій справі, не пам'ятаєш? – допитувалася дівчина.

— Я не розпитував, але краєм ока вдалося побачити, що це якось пов'язано із вбивством кішки, – розповів Артур.

— Кішки, – сказала Віка і закрила рота руками. — Господи, бідна, Ірина. Її кішку вбили?? Але чому, хто?? Кому це потрібно? – перелякано шептала дівчина.

— Я не знаю, мила, хіба мало зараз у світі варварів? Хто знає, що тепер в людей в голові. 

   Віка мовчки дивилася у вікно. Серце шалено калатало, на очі наверталися сльози. 

— Бідна Іра, чому саме вона? Я не розумію….вона так любила цю кішку, це був подарунок її покійного чоловіка, як вона це переживе.

"Покійного чоловіка, кажеш…значить влучно…влучно, але і не влучно, раз вона все ще переконує Віку, що я монстр. Як же добре мати тупеньку дівчину, і як же важко, коли в неї є такі розумні і вперті подруги," – подумки розмовляв з собою хлопець. 

— Але я все одно не розумію, до чого тут ти, Артуре? – запитала Віка, дивлячись на нього.

— Вік, ти що справді не розумієш? – відповів Артур, щемко дивлячись їй в очі. — Вона буде переконувати тебе, що це все я! 

— Але навіщо їй це?

— Щоб розлучити нас! Мила моя, хіба не цього вона завжди добивається? Хіба вперше намовляє тебе проти мене??

— Та ні, – сказала Віка? вириваючись з його обіймів, – цього не може бути. Я знаю Іру, вона ніколи б нікого не очорняла.