Розділ 22

   Мені страшенно не хотілося обривати спілкування із Гнатом. Тільки не з ним. Я була готова пожертвувати однокласниками, подругами, але тільки не Гнатом. Щось було між нами. Щось поки незрозуміле для мене. Якийсь зв'язок душ, що не відпускав, а навпаки, притягував. 

   Я була невимовно рада, що він знову бачить. А я бачу його погляд. І в цьому погляді я бачила себе. Він любить мене, і це важко не помітити. Я це відчуваю. Понад усе на світі не хочу робити йому боляче. Він той, кого я хочу бачити щасливим. 

   Спогади про нашу зустріч досі кружляли в моїй голові. Його посмішка, сміх – все проникало кудись глибоко всередину мене. Згадуючи нас, я мимоволі посміхалася. Мимоволі мріяла. 

    Але Артур проти мого спілкування з Гнатом. Невже я, і справді, дозволяю собі зайвого? Ні, я вірна Артуру і ніколи йому не зраджувала. 

   Закортіло Гнатові зателефонувати, але натомість набрала номер Ірини. І після довгих протяжних гудків вона все ж взяла слухавку. 

— Привіт, подруго. Як ти? – Заговорила я, почувши в телефоні протяжне: ”Привіт”.

— Все нормально, Вікусю. Ти як, люба? – Запитала Іра, але я не могла не помітити в її голосі нотки розчарування чи то суму.

— Іро, ти що плакала? — Щиро схвилювалась я.

— Та ні, це так, пусте…не зважай, – шморгала Іра носом.

— Ні, поговори зі мною, що сталося? — Наполягала я. 

— Це не телефонна розмова, Віко.

— Гаразд, тоді давай зустрінемося. Може, завтра після роботи. Ти як, зможеш?

— Навіть не знаю …ти не любиш говорити на цю тему. 

— Якщо ти знову говоритимеш щось про Артура, то твоя правда, я не хочу про це говорити, – зітхнула я.

— Ну тоді бувай, – відповіла Ірина.

— Ні, зачекай, Іро, будь ласка. Не скидай виклик. Ти моя єдина подруга, я не хочу втратити ще й тебе, – щиросердно просила я, дійсно не бажаючи її втратити. — Тоді завтра після роботи?

— Гаразд, Вікусю…я зайду за тобою в центр. 

— Чекатиму…і Іро, не плач без мене. Я з тобою. 

  Здалося, подруга посміхнулася, а далі почулись протяжні гудки.

###

   Артур знав, що Віка любила півонії. Звісно, дороге задоволення у несезон, але чого не зробиш заради коханої. Тож, купивши букет білих півоній, Артур вже чекав на Віку. Сніг нарешті вгамувався, але мороз брав своє. Але маючи власне авто, якось про це не хвилюєшся. 

— Привіт, – постукала Віка до Артура у вікно машини.

— Привіт, – махнув він їй рукою, запрошуючи всередину. 

   Побачивши букет квітів, дівчина розтанула. Артур був задоволеним собою. 

— Радий тебе бачити, мила моя, – сказав, обережно цілуючи її.

— А як я рада! Дякую, квіти неймовірні! Але не треба було.

— Вікусю, не хвилюйся про це, гаразд? Ти дівчина Артура Мищенка. А отже, варта цих квітів. Ти ж була хорошою дівчинкою, – говорив він, приймаючи її обличчя у свої долоні. — А, якщо так, я готовий зробити для тебе все.

   Віка посміхалася, обережно вдихаючи аромат квітів. Так, їй таки пощастило, що серед всіх дівчат світу Артур Мищенко обрав саме її. 

   Вечір пройшов чудово: кіно, прогулянка — все, як любить вона. Віка дивилися лише на нього — все, як любить він.

— Завтра ми ж побачимося, мила моя?

— Завтра я пообіцяла зустрітися з Іриною, – відповіла Віка, від чого Артур одразу змінився в обличчі. Нервово стис кермо і запитав:

— З Іриною? Так ви ж нещодавно бачилися.

— Так, але я говорила з нею сьогодні, вона здалася мені засмученою. Хотіла щось мені розповісти…тож, я маю її вислухати, розумієш? – Запитала, благальним поглядом дивлячись на Артура.

"От же ж клята дівка! Все ніяк не вгамується… схоже, не подіяли на неї погрози з кішкою. Але нічого, ще не таких усував з дороги," – міркував Артур.

— Звісно, розумію, мила моя, – посміхнувся він Віці. — Я навіть здогадуюся, про що вона хотіла тобі розказати.

— Справді?? – Щиро здивувалася дівчина. — Вона казала, що це якось пов'язано з тобою, але я не думала, що ти в курсі, – промовила вголос свої думки Віка.

"Таки наважилася розказати все Віці! Наївна, невже Іра думає, що хитріша за мене?"

— Ти ж знаєш, що в мене є друг в правоохоронних органах? – Запитав Артур, дивлячись на Віку.

— Ти якось розповідав.

— Так от, я бачився з ним вчора, він якраз займався однією справою. Щось наче пов'язано  з пошкодженням майна чи щось таке…

— Але до чого тут Іра, я не розумію? – Запитала Віка.

— Річ у тім, що там було ім'я твоєї подруги.

— Ірини?

— Так, її ж прізвище Сокола, правильно? – вдавав Артур. 

— Так, Сокола Ірина. А що там було в тій справі, не пам'ятаєш? – допитувалася дівчина.

— Я не розпитував, але краєм ока вдалося побачити, що це якось пов'язано із вбивством кішки, – розповів Артур.