Розділ 21

  Я був щасливим. Дуже. Знову бачити світ у всіх його барвах було чимось неймовірним. А бачити свою мрію, своє кохання, бути поруч, відчуваючи пульс її серця. Це вже здійснена мрія. Після того дня з Вікою я не переставав грати на гітарі, пісні лилися одна за одною. Як і щастя, що просто таки виривалося з моїх грудей. 

   Я став думати, який би сюрприз влаштувати для Віки? Чим би її порадувати? Я так мало про неї знаю. Та той факт, що вона любить готувати вже наштовхнув мене на певні ідеї. Хотів запросити її на майстер-клас від відомого місцевого шеф-кухаря. Надіслав їй запрошення в смс, але відповідь шокувала, обламавши мої крила.

"Гнате, вибач, але нам краще більше не спілкуватися." Я був певен, що тут не обійшлося без Артура. Мені стало неприємно, але я мав це прийняти. На що я взагалі розраховував? Що, якщо тепер я бачу, Віка кинеться мені в обійми? 

   Дивне відчуття знову бачити й водночас більше не бачити нікого, окрім коханої людини. Дмитро зараз би посміявся з мене. Але тільки мені от не до сміху зовсім. Побачивши Віку я лише сильніше в неї закохався. Тепер я любив її абсолютно точно. І зовнішність, і душу.

   Мама, як завжди, затримувалася на роботі. А батько сидів на кухні. Я рідко з ним говорив, але сьогодні захотілося йому відкритися. Я тихо підійшов до кухні, постукавши у двері:

— Тату, можна? – запитав я, заходячи.

— Звісно, Гнате. Сідай, – вказав мені тато на стілець поруч.

— Тату, а як ти закохався у маму? Як зрозумів, що вона саме твоя? – запитав я. Батько лише усміхнувся, роблячи новий ковток кави.

— Це було давно, синку, але таке враження, що лише вчора. Хоч вір, а хочеш, ні, але це було кохання з першого погляду, – розповідав батько, а я бачив, як в його очах загорілися вогники, у мене не було сумнівів, що він і досі закоханий у мою матір. — Вона сперечалася з кимось, так вперто доводячи свою правоту, а я просто застиг, розумієш?

— Наче, – усміхнувся я.

— Я стояв і милувався цією картиною. Як палали її щоки в пориві гніву, як вона вправно гупала ногою. 

— І чим все закінчилося? – поцікавився я.

— Твоя мати помітила, що я на неї витріщився.

— І?? 

— І її гнів перемикнувся на мене, – посміхнувся Борис. — Вона припустила, що я якийсь маньячелло, раз слідкую за нею. Уявляєш собі?

— Ні, кого, кого, а тебе в такій ролі важко уявити, – засміявся я.

— І я про те, – поплескав мене по плечі батько. — Зрештою, мені вдалося її вгамувати й переконати, що я нормальний. Що я дивився на неї тому, що закохався.

— А вона що? – з цікавістю запитав я.

— А вона ще більше завелася, сину. Сказала, що я вже точно якийсь ненормальний. 

   Я вже не міг втриматися від сміху, от ніколи б не подумав, що їхня історія знайомства виявиться такою дотепною.

— Але ти ж не здався? – примружив я очі.

— Та звісно, ні. Маньячелло Борис з того дня постійно переслідував свою жертву, на ім'я Рената. Зустрічав під коледжем, біля під'їзду, одним словом, пристав до неї, як той шершень, поки не погодилася зі мною піти на побачення.

— І швидко вона здалася? – запитав я, насипаючи і собі порцію чаю.

— Десь за тиждень, – посміхнувся Борис. — Але і то, вдень і в людному місці, – додав, піднімаючи вказівний палець. 

— Весело тобі, мабуть, було, – припустив я.

— Ще б пак. Твоя мати обдзвонила всіх своїх подруг перед тим, як піти на це побачення, щоб знали, з ким вона пішла, у разі чого.

— Тат, вона що, реально злякалася тебе? – щиро здивувався я.

— Не те щоб злякалася, просто була обережною. Вона не вірила тоді, що можна закохатися отак от одразу з першого погляду. 

   Тато закохався з першого погляду, а я з першого дотику, – подумав я, заливаючи кип'яток в горнятко.

— Я більше того тобі скажу, Гнате, уже після першого побачення я знав, що Рената буде моєю дружиною, – сказав він, запиваючи слова кавою, а я думав…думав про себе, про Віку, про нас…хоча, яких нас, нас немає. 

— Тат, але ж мама зрадила тобі…мені було тоді 9, але я ж все розумів. Я бачив тебе, твої сльози тут на цій кухні. – говорив я не сміливо, але все ж хотів зрозуміти його, зрозуміти батька. — Ти досі любиш її, так само як тоді, коли вперше зустрів? 

   Батько десь кілька секунд мовчав, голосно сьорбаючи каву. Але потім подивився на мене і відповів:

—Так само, Гнате, але може, навіть і більше, – поплескав він мене по плечу. 

— Але я не розумію…

— Я теж, синку, – посміхнувся він. 

— Батько, то що таке любов, як зрозуміти, що любиш? Що це твоє? 

   Тато знову замислився, напевно, він знав відповідь, щобільше, він відчував її. Його любов відчували ми всі, завжди.

— А ти сам як гадаєш, Гнате?

— Я не знаю…- дещо розгубився я. — Жертовність, віддача? – висловлював я припущення.

   Батько подивися на мене, вогник в його очах все ще горів.

— Не тільки, це лише її частина, сину. Любов – це вибір. Не просто емоції, не просто гупання серця, коли ти поруч з людиною, яка тобі дорога, це все минеться, з часом, з обставинами.

   Я зрозумів, про що зараз говорив батько, напевно, про ту зраду.

— Це все минеться, Гнате, залишиться лиш твій вибір. І ради свого вибору ти будеш готовий жертвувати, віддавати, прощати. Ти відчуватимеш емоції і гупання серця, а інколи злитимешся, а емоції зникнуть. Але ти знову обиратимеш її. Знову і знову. Бо ти любиш не за щось і точно вже не за вчинки, чи навіть їх відсутність. Бо ти любиш, попри все. Не знаючи, за що. Не знаючи, чому, просто продовжуєш любити. Помилки роблять всі, Гнате. Але не у всіх є сили пробачати, а тільки лиш в тих, хто вміє любити.

   Чай приємно зігрівав мою середину, а ще більше зігрівали слова батька. Мій вибір залишався наразі незмінним. І він належав Вікторії. Не знаю, обере вона мене чи ні. Але мені вона не байдужа. А відтак я боротимуся не за неї і навіть не за її серце. Я боротимуся за її щастя.