Розділ 20

  Артур був у гніві. Тільки вдалося владнати проблему з нав'язливою подругою Віки Іриною, як з'явилася нова, значно серйозніша. Гнат…він дратував його менше, коли був сліпим, але зараз створював для хлопця серйозну загрозу. Артур метався кімнатою, періодично жбурляючи речі то у стіни, то в підлогу. Ходив взад - вперед, поправляючи неслухняне волосся. Як Віка сміє дивитися на нього? А тим більше танцювати з ним ось так привселюдно, просто посеред вулиць, просто посеред натовпу. Його дівчина знову ганьбить його. Ні, цього він так просто залишити не може. Їм потрібно серйозно поговорити. Але чи допоможе тут лише одна розмова? Артур нарешті вийшов з кімнати поспіхом одягаючи куртку. Морозне повітря дихнуло йому в обличчя. Байдуже. Сів у авто, ще кілька разів роздратовано вдаривши по керму. Потім рушив з місця, залишаючи за собою сліди від шин на снігу.

   Віка, зачинивши за собою вхідні двері, кружляла, як метелик. Сама, не знаючи, звідки в ній з'явилася така легкість. Вона постійно посміхалася і мимоволі згадувала Гната. Раптовий дзвінок у двері вирвав її з легких думок. На порозі стояв Артур, явно не в настрої. Віка лише втомлено чавкнула, запрошуючи в середину.

   Артура ж така "привітність" лише сильніше вивела із себе. Він швидко зайшов, гучно зачиняючи двері.

— Схоже, ти не мене чекала, Вікусю? – Запитав він, гнівно зустрічаючи її погляд.

— Чесно кажучи, я вже нікого не чекала у такій порі, – відповіла вона, роззуваючись. — І можна трохи тихіше, мама прийшла з роботи, спить.

— А те, що я прийшов з роботи, тебе не хвилює? – Запитав він, гнівно примружуючи очі. 

   Віка розвернулася до нього спиною, щоб повісити пальто.

— Любий, звісно, хвилює. Я тебе вже сьогодні й не чекала. 

   Артур різко схопив її за лікоть, швидким рухом розвертаючи до себе. Віка лише мовчки скривилася від болю.

— Я хочу, щоб ти говорила зі мною, дивлячись мені в обличчя, Вікусю, – прошипів Артур.

— Ай, Артуре, мені боляче, – мовила дівчина, роблячи спробу визволитися. —Та що на тебе найшло? 

— Що на мене найшло? – Запитав він, розреготавшись. — Це що найшло на мою дівчину, що вона серед білого дня в центрі міста витанцьовує з іншим, га? 

— Ти що, бачив мене з Гнатом? – Здивовано запитала Віка, все ще не полишаючи спроб звільнити руку.

— Ні, я не бачив. Мені розказали, мила моя, – тихо шепнув він їй на вухо, нарешті відпускаючи руку. — Але може, то і на краще, бо інакше я не знаю, що б зробив з вами обома, – говорив він, заправляючи їй локон за вухо. 

   Віка нервово ковтнула і знову розвернулася, щоб поставити сумочку. Артур же, міцно схопивши дівчину за волосся, знову розвернув її до себе, змушуючи дивитися в його розпечені очі.

— Я, здається, казав дивитися на мене, коли ми розмовляємо, – сказав він, притягуючи дівчину максимально близько до себе.

   Віка перелякано дивилася на нього. По щоках потекли непрохані сльози. Артур відпустив її волосся і почав пальцями їх витирати.

— Мила моя, ну ти чого? Злякалася мене? – Запитав він з посмішкою, нахиляючи голову трохи вбік.

— Я…я лише… – намагалася щось пояснити Віка, але страх, біль і відчай настільки охопили її, що вона видавала лише якісь незрозумілі звуки. 

— Ти лише що, люба? Хотіла розважитись за моєю спиною? Так?? – Гаркнув Артур. — Відповідай мені! – Крикнув він.

— Нічого такого, це була лише дружня зустріч, – схлипувала Віка, не на жарт перелякавшись.

   Артур замахнувся, щоб вдарити дівчину по обличчі, але саме в цей момент до них вийшла Лариса, що, напевно, прокинулася від крику. Побачивши простягнуту руку хлопця, вона закрила обличчя руками, але все ж, опанувавши себе, запитала.

— Що…що тут відбувається?

— Мамо, повертайся до своєї кімнати, – тихо попросила Віка, стоячи до матері спиною.

— Віка має рацію, вам краще йди до себе. 

   Жінка налякано дивилася на плечі доньки, що помітно тремтіли, тож, зібравши всю волю в кулак, промовила:

— Якщо ти зараз не покинеш нас, Артуре, я викличу поліцію.

   Така заява помітно повеселила Артура, але навряд чи налякала. Він був вражений сміливістю жінки, що зазвичай перелякано ховала голову в пісок, наче страус.

— Та невже, Ларисо Петрівно? – Запитав він, підходячи до неї ближче. Він підійшов доволі близько, відчуваючи тремтіння жінки. — І що ви їм скажете? Що хлопець вашої дівчини не дає вам спати? – Розсміявся він. — Чи, можливо, ви хочете звернутися із серйознішою заявою?... Наприклад, про сімейне насилля? – запитав хлопець, підійшовши впритул до жінки. — Тоді дозвольте запитати, де були ваші заяви раніше, коли ваш чоловік лупив вас і ваших дітей? 

   Жінка перелякано забігала очима, наче шукаючи виходу з клітки, в яку її загнав дикий звір. Артур лише посміхався, дивлячись на її метання.

— Так, Ларисо Петрівно, Віка мені багато чого розповіла про вашу сім'ю. Тому не думаю, що ви можете належно про неї потурбуватися, – сказав він, тикаючи жінці пальцем в обличчя. 

— Мамо, справді, ми самі якось розберемося, ти йди спи, тобі вранці вставати, – тихо попросила Віка, розвертаючись до матері та з усіх сил вимушено вдаючи легку посмішку, щоб хоч трохи заспокоїти перелякану Ларису.