Розділ 20

   Артур був у гніві. Тільки вдалося владнати проблему з нав'язливою подругою Віки Іриною, як з'явилася нова, значно серйозніша. Гнат…він дратував його менше, коли був сліпим, але зараз створював для хлопця серйозну загрозу. Артур метався по кімнаті, періодично жбурляючи речі то в стіни, то у підлогу. Ходив взад-вперед, поправляючи неслухняне волосся. Як Віка сміє дивитися на нього? Щобільше, танцювати з ним, ось так привселюдно, просто посеред вулиць, просто посеред натовпу. Його дівчина знову соромить його. Ні, цього він так просто залишити не може. Їм потрібно серйозно поговорити. Але чи допоможе тут лише одна розмова? Артур нарешті вийшов з кімнати поспіхом одягаючи куртку. Морозне повітря дихнуло йому в обличчя. Байдуже. Сів у авто, ще кілька разів роздратовано вдаривши по керму. Потім рушив з місця, залишаючи за собою сліди від шин на снігу.

   Віка, зачинивши за собою вхідні двері, кружляла, як метелик. Сама, не знаючи, звідки в ній з'явилася така легкість. Вона постійно посміхалася і мимоволі згадувала Гната. Раптовий дзвінок у двері вирвав її з легких думок. На порозі стояв Артур, явно не в настрої. Віка лише втомлено чавкнула, запрошуючи в середину.

   Артура ж така "привітність" лише сильніше вивела із себе. Він швидко зайшов, гучно зачиняючи двері.

— Схоже, ти не мене чекала, Вікуся? – запитав він, гнівно зустрічаючи її погляд.

— Чесно кажучи, я вже нікого не чекала у такій порі, – відповіла вона, роззуваючись. — І можна трохи тихіше, мама прийшла з роботи, спить.

— А те, що я прийшов з роботи, тебе не хвилює? – запитав він, гнівно примружуючи очі. 

   Віка розвернулася до нього спиною, щоб повісити пальто.

— Любий, звісно хвилює. Я тебе вже сьогодні й не чекала. 

   Артур різко схопив її за лікоть, швидким рухом розвертаючи до себе. Віка лише скривилася, таким чином показуючи, що їй боляче.

— Я хочу, щоб ти говорила зі мною, дивлячись мені в обличчя, Вікуся, – прошипів Артур.

— Ай, Артуре, мені боляче, – заговорила дівчина, роблячи спробу визволитися. —Та що на тебе найшло? 

— Що на мене найшло? – запитав він, розреготавшись. — Це що найшло на мою дівчину, що вона серед білого дня в центрі міста витанцьовує з іншим, га? 

— Ти що, бачив мене з Гнатом? – здивовано запитала Віка все ще не полишаючи спроб звільнити руку.

— Ні, я не бачив. Мені розказали, мила моя, – тихо шепнув він їй на вухо, нарешті відпускаючи руку. — Але може, то і на краще, бо інакше я не знаю, щоб зробив з вами обома, – говорив він, заправляючи їй локон за вухо. 

   Віка нервово глитнула і знову розвернулася, щоб поставити сумочку. На що Артур, міцно схопивши дівчину за волосся, знову розвернув її до себе, змушуючи дивитися в його розпечені очі.

— Я, здається, казав дивитися на мене, коли ми розмовляємо, – сказав він, притягуючи дівчину максимально близько до себе.

   Віка перелякано дивилася на нього, а по щоках потекли непрохані сльози. Артур відпустив її волосся і почав пальцями їх витирати.

— Мила моя, ну ти чого? Злякалася мене? – запитав він з посмішкою, нахиляючи голову трохи вбік.

— Я…я лише… – намагалася щось пояснити Віка, але страх біль і відчай настільки здавили її, що вона видавала лише якісь незрозумілі звуки. 

— Ти лише що, люба? Хотіла порозважитися за моєю спиною? Так?? – гаркнув Артур. — Відповідай мені? – крикнув він.

— Нічого такого, це була лише дружня зустріч, – схлипувала Віка, не на жарт перелякавшись.

   Артур замахнувся, щоб вдарити дівчину по обличчі, але саме в цей момент до них вийшла Лариса, що напевно прокинулася від крику. Побачивши простягнуту руку хлопця, вона закрила обличчя руками, але все ж, опанувавши себе, запитала.

— Що…що тут відбувається?

— Мам, повертайся до своєї кімнати, – тихо попросила Віка, стоячи до матері спиною.

— Віка права, вам краще йди до себе. 

   Жінка налякано дивилася на плечі доньки, що помітно тремтіли, тож, зібравши всю волю в кулак, промовила:

— Якщо ти зараз не покинеш нас, Артуре, я викличу поліцію.

   Така заява явно повеселила Артура, але навряд чи налякала. Він був вражений сміливістю жінки, що зазвичай перелякано ховала голову в пісок, наче страус.

— Та невже, Ларисо Петрівно? – запитав він, підходячи до неї ближче. Він підійшов доволі близько, відчуваючи тремтіння жінки. — І що ви їм скажете? Що хлопець вашої дівчини не дає вам спати? – розсміявся він. — Чи, можливо, ви хочете звернутися із серйознішою заявою?...наприклад, про сімейне насилля? – запитав хлопець, підійшовши зовсім близько до жінки. — Тоді дозвольте запитати, де були ваші заяви раніше, коли ваш чоловік лупив вас і ваших дітей? 

   Жінка перелякано забігала очима, наче шукаючи виходу з клітки, в яку її загнав дикий звір. Артур лише посміхався, дивлячись на її метання.

— Так, Ларисо Петрівно, Віка мені багато чого розказала про вашу сім'ю. Тому не думаю, що ви можете належно про неї потурбуватися, – сказав він, тикаючи жінці пальцем в обличчя. 

— Ма, справді, ми самі якось розберемося, ти йди спи, тобі вранці вставати, – тихо попросила Віка, розвертаючись до матері, з усіх сил вичавлюючи легку посмішку, щоб хоч трохи заспокоїти перелякану Ларису.

— Думаю, вам варто послухати свою донечку, – доповнив Артур, повертаючись до Віки. Потім демонстративно став коло неї, приобіймаючи Віку за плечі. Жінка нарешті вийшла з коридору, тихо зачиняючи за собою двері. 

— Спокійних снів вам, Ларисо Петрівно, – прокричав Артур, переможно усміхаючись. — Думаю, нам краще поговорити в моїй машині, – прошепотів хлопець Віці на вухо, – хай мама спокійно поспить.

   Віка беземоційно знову зняла пальто і послушно взулася. Потім взяла Артурову руку і вони пішли до його машини.

— То, як ти мені все це поясниш, Віка? – запитав Артур, коли вони нарешті сіли в машину.

— Тут немає чого пояснювати, ти ж знаєш, що Гнат був моїм підопічним, коли ходив у центр незрячих, зараз ми просто друзі.