Розділ 19

   Ірина сиділа, обхопивши коліна руками. Її досі знобило. Вона розхитувалася взад-вперед в німому мовчанні. Сльози більше не текли, але страх досі тримав у своїх лещатах. Тепер вона знову самотня. Їй страшно. Страшно не тільки за себе, але й за свою подругу Віку. Що робити? До кого бігти? Вона не знала.

   З того часу, як її чоловік загинув в автокатастрофі, Віка була єдиною людиною, що повертала її до життя. Від її подруги завжди струменіло теплом та життєрадісністю. Саме Віка витягла її з затяжної депресії та відродила згаслі емоції. А тепер її подруга і сама потребує допомоги, але як їй допомогти, Ірина не знала.

   Перед очима досі стояла моторошна картина. Її улюблена кішка з розчавленою головою посеред коридору. Вона добре пам'ятає, як тримала руку, закривши рота. Стримуючи власний страх, що криком рвався назовні. Але, коли через кілька хвилин на її телефон прийшло смс із невідомого номера, вона точно знала, хто це заподіяв. "Якщо стоятимеш в мене на шляху, то на місці кішки будеш ти!". 

   Тремтячими руками Ірина поклала свою улюбленицю в коробку. Плакала, захлинаючись від сліз. Вона так любила її. Це була її остання ниточка, що пов'язувала із загинувшим чоловіком. Він подарував їй кішку на річницю їхнього весілля. А тепер останні спогади були розчавлені. Остання ниточка розірвана. А її чотирилапа подруга мертва. І через що? Через власні амбіції якогось хворого психопата, що уявив себе диктатором та управителем чужого життя.

   Ірина вже звикла до самотності, і поки їй не хотілося будувати нові стосунки. Але Віка була іншою. Її щирість не залишала байдужим нікого. Подруга завжди мріяла про щасливу сім'ю, якої в її дитинстві не було. Ірина знала про Вікиного батька і не хотіла, щоб подруга повторила долю своєї матері. І, коли в її житті з'явився Артур, щиро раділа за подругу. Тоді Вікусі всі заздрили, бо хлопець просто засипав її компліментами та подарунками. Але з часом з'явилися обмеження, далі заборони. А тепер взагалі рабство. Маніпуляції Артура лякали та заставляли кров холонути. З усіх подруг лише Ірина не здалася і підтримувала дружні стосунки з Вікою. Хоч і Артур постійно ставав на заваді цьому. Але Ірина все одно не розривала між ними зв'язок і не полишала спроб донести подрузі небезпеку її відносин з Артуром. Але сьогоднішній випадок вибив дівчину із колії. Їй дійсно стало страшно. Ця брудна гра Артура вже перетинала усі межі. Ірина знала, що Віка лише пластилін у його руках, з якого він ліпить собі іграшку. Зручну для себе у використанні. Та, на жаль, подруга її цього не розуміла, бо, на відміну від Артура, вона кохала щиро. Віка завжди була податливою та доброю і намагалася бачити у людях хороше. Відтак, постійно знаходила виправдання вчинків Артура і вірила у це нездорове кохання.

   Але що могла Ірина? У неї самої немає підтримки та надійного чоловічого плеча. Раніше вона побігла б до Степана, брата Віки, але тепер і його немає поряд. Хто знає, чи це також не заслуга Артура? Але відступати вона не збирається. Якщо Артур думає, що цим відлякав її, то ні. Тепер вона точно знає, що він небезпечний та ще й психічно нестабільний тип, від якого якнайшвидше потрібно рятувати Віку. Але як, дівчина не знала. Тому лише сиділа і тремтіла, наче окутана ознобом. 

###

   Я зайшов у свою кімнату. Тут практично нічого не змінилося від того моменту, коли я бачив її повноцінно. Погляд одразу ж впав на гітару. Як же я давно не пестив її струни. Взяв інструмент до рук. Мелодія полилася сама собою. Пісні одна за одною наповнювали собою простір. Я грав з посмішкою. Подумки знову повертаючись до наймилішого обличчя у світі. Мене слухав лише Джексон, а я грав, слухаючи своє серце. Воно билося в унісон з легкими акордами, підхоплене крильми кохання.  

Я ніколи не думав, що в житті може бути щось важливіше за зір, щось важливіше навіть за саме життя. Виявляється, може. Виявляється, я можу це відчувати, дарувати, проживати. Викладати на милозвучні ноти, а потім, торкати струни, змушуючи мелодію текти. Наповнювати собою кожну клітинку мого тіла, знову і знову даруючи посмішку.

— Ох, Джексон, як же я скучив за тобою, хлопче, – заговорив я, нарешті відкладаючи гітару. 

— Гав-гав, – відповів мені той і вже наставив свою голову, а я вже знав, що маю робити. 

— Хочеш масаж, хлопчику. Ну ти й хитрунчик, – відповів я, чухаючи йому лоба. — Я теж люблю масаж. А знаєш що, який сьогодні день, ану нагадай мені?....П'ятниця, правильно.  А що це означає?...а це означає, що в нас сьогодні день водних процедур, – посміхнувся я. — Так що, давай, гайда у ванну.

   Який же я був радий тому, що нарешті сам зможу попіклуватися про свого улюбленця, а не він про мене. Без страху знову ненароком увімкнути гарячу воду, без страху недобре змити шампунь. Такі от прості буденні речі доставляли мені стільки радості, як ніколи в житті. Можливість бачити маму, можливість перебирати струни гітари, можливість знову і знову дивитися на улюблене фото коханої людини.

   Я постійно боровся з бажанням подзвонити до Віки. Але стримував себе. Нагадував, що вона не моя. Так, вона моя кохана, але не моя дівчина. Так, я її люблю, але вона любить іншого. Мені залишається лише повернутися до звичного життя. Ходити на роботу, жити й просто любити.

   Вночі, встаючи попити, я знову чув, як батько плакав. Там, сидячи на кухні. Знову сам, знову в темряві. Щоб ніхто не бачив. Чому, бо чоловіки не плачуть? Брехня це все. Я знаю, що плачуть. Просто наодинці, просто потайки. Ховаючись від найрідніших людей, а може, навіть і від самих себе. Я не став порушувати його самотність. Я просто плакав разом з ним, але в своїй кімнаті. Цього разу це були сльози не відчаю. Це були сльози радості.

###