Розділ 18

 Гнат йде і дивиться на усміхнену Віку. Вітер плутає її волосся, заплітаючи поміж нього дрібні сніжинки. Її очі горять, а посмішка не сходить з обличчя. А він все дивиться і дивиться. Ловить кожен момент, кожен рух. Так жадібно, наче він завтра знову осліпне і більше не зможе її бачити. Не може надивитися після надто довгого очікування. 

— Як ти, Вікуся? – прагне якнайбільше дізнатися про її життя закоханий хлопець.

   Але просте запитання, здається, заганяє дівчину в ступор… Мабуть, мало хто, насправді, цікавився її життям. 

— У мене все добре, – посміхається у відповідь Віка. — Дякую, що питаєш. Правда, дуже сумую за братом.

— А що з ним? – запитує зі щирою цікавістю той, кому вона не байдужа і її життя в цілому також.

— Він в зоні АТО, – з комом в горлі відповідає Віка. 

   І що сказати в такі моменти? Як підтримати дорогу, кохану людину? Він  не знає, хоч і готовий віддати їй всього себе і все, що має..

— Віко, якщо потрібна буде якась чоловіча допомога тобі або твоїй мамі, я завжди готовий допомогти. 

— Щось на кшталт того, щоб цвях забити чи машинку полагодити? – перепитує вона, посміхаючись. 

— Щось на кшталт, – посміхається у відповідь Гнат. 

— Я дуже сумую за ним, – повторює вона, зупиняючись. 

   В Гната наче відібрало дар мови. Хотів би щось сказати, якось втішити, але в голові наче чорна діра. Хіба можна обіцяти коханій людині, що з її братом все буде гаразд, якщо цього не знаєш напевно? 

— Віко, може потанцюємо? – вимовляє, дивлячись в глибокий сум в її очах. — Я тут подумав, під дощем ми вже танцювали, а під снігом ще ні.

   Віка піднімає вгору обличчя, і в її очах наче загоряються вогники. 

— Але ж тут скрізь люди, — озирається вона навколо. 

— Це ж Львів, Вікусю. Тут ще не такі диваки бувають, – усміхається і тягне її за руку до себе.  А Джексон відповідає замість дівчини невдоволеним гавкотом. 

— Джексоне, не ревнуй. Це лише дружній танець, – каже Гнат до свого собаки, занурюючись в омріяний простір чогось їхнього з Вікою  спільного і втрачаючи в моменті зв'язок з усім іншим навколишнім..

   Невідомо, хто кружляв більше: сніг, підхоплений вітром, двоє молодих людей, захоплених танцем, чи люди, які оминали це дивне дійство. А може, собака Джексон, що бігав навколо них, ловлячи сніжинки..

— Ти змерзла, – вимовляє, помітивши, які холодні її пальці. — Йдемо вже нарешті на каву. 

— А ти, Джексоне, йдеш додому. Зараз мама тебе забере. 

 Собака невдоволено гавкає, ніби сперечаючись. Але за лічені хвилини по нього під'їжджає Рената. Мовчки ковзає швидкоплинним поглядом в бік Віки, але тактовно не затримується, помічаючи, як дівчина  наче винувато опускає очі.

— Синку, коли тебе чекати вдома? – Запитує мама.

— Я думаю, за годину прийду, – відповідає Гнат, чухаючи собаку за вушком на прощання і тихенько додаючи йому:

— Я теж дуже скучив, хлопчику. Але ти ж знаєш, як я люблю Віку. 

   Вже за мить, наодинці, дівчина знов виглядає щасливою, думаючи про легкість, що вона відчуває поряд тільки з Гнатом. Але певний сум в очах залишається, бо ж чому лише з ним, а з іншим, коханим не так? Віка простягає долоні, хапаючи легкі сніжинки, відволікаючись на думки про них. Цікаво, скільки вони важать? Якусь десяту грама, а, може, й того легші? Такі легкі й такі прекрасні! Засипають собою брудну бруківку, створюючи чистоту. 

— Який твій улюблений напій? – запитує Гнат, вириваючи Віку з роздумів. 

— Я люблю капучино на мигдалевому молоці, – посміхаться вона. 

   "І чому з ним так легко, чисто, гарно?" – крутиться в її голові, —"Чому з ним я можу бути собою, не підлаштовуючись під його настрій? Не думаючи, у що я одягнена. Не думаючи, що я маю сказати чи робити?"

— Ходімо, я знаю, де нам зроблять дуже смачне капучино. А ще там круасани такі смачнючі, – говорить Гнат, хапаючи Віку за руку, і вона летить за ним, наче сніжинка підхоплена вітром.

— Я, до речі, тобі винна круасан. Абрикосовий, чи не так? – Згадує дівчина, коли вони заходять в невелику кав'ярню. Гнат ніяковіє, але всередині нього розливається приємне тепло, що Віка пам'ятає те, що пов'язане з ним. 

— Так,…але це я маю пригощати, – каже він, збираючись оплатити зроблене Вікою замовлення. Але вона зупиняє його руку своєю. Від її дотику тілом струменіє ніжність, і мозок на мить відключається. А коли усвідомлення реальності повертається, Віка вже стоїть із двома круасанами та кавою, шукаючи очима вільний столик.  

— Ось там є вільний столик, – каже вона, махнувши головою. 

   Але вільний столик – це найменша проблема з усіх. Бо найбільша проблема – це невільне серце такої коханої людини. І найгірше те, що вона дійсно залежна. Залежна від токсичних стосунків, з яких йому ніяк не вдається її витягнути. Вона не хоче цього, але їй це потрібно. Ні, його ціль не відбити в Артура його кохану дівчину, його ціль звільнити її. Знову зробити її вільною пташкою, адже зараз вона загнана у клітку і б'ється крилами об ґрати, і плаче від болю, бо ніяк не може вирватися. А найгірше те, що сприймає таку залежність за кохання, а рабство за турботу.