Розділ 18

   Гнат ішов і дивився на усміхнену Віку. Вітер плутав її волосся, заплітаючи поміж нього дрібні сніжинки. Її очі горіли, а посмішка не сходила з обличчя. А він дивився і дивився. Ловив кожен момент, кожен рух. Так жадібно, наче він завтра знову осліпне і більше не зможе її бачити. 

— Як ти, Вікуся? – запитав Гнат, намагаючись якнайбільше дізнатися про її життя.

   Таке запитання ввело дівчину, наче в ступор, мабуть, тому, що мало хто насправді цікавився її життям. 

— У мене все добре, – посміхнулася дівчина. — Дякую, що питаєш. Правда, дуже скучаю за братом.

— Здається його Степан звати? – перепитав я, примружуючись.

— Так, – підтвердила вона.

— А що з ним? – запитує Гнат дійсно з цікавістю. 

— Він в зоні АТО, – з комом в горлі відповідає Віка. 

   І ось в такі моменти Гнат не знав, що сказати. Як підтримати дорогу для нього людину. Більше того, кохану людину.

— Вік, якщо потрібна буде якась чоловіча допомога тобі або твоїй мамі, я завжди готовий допомогти. 

— Щось типу того, щоб цвях забити чи машинку полагодити? – перепитала вона, посміхаючись. 

— Щось типу, – посміхнувся Гнат у відповідь. 

— Я дуже скучаю за ним, – сказала вона, зупиняючись. 

   В Гната наче відібрало дар мови. Він хотів щось сказати, якось потішити, але в голові наче була чорна діра. Хіба може обіцяти коханій людині, що з її братом все буде гаразд, якщо він цього не знає напевно? 

— Вік, може потанцюємо? – вичавив він із себе, дивлячись в глибокий сум в її очах. — Я тут подумав…під дощем ми вже танцювали, а під снігом ще ні.

   Віка підняла обличчя і в її очах загорілися вогники. 

— Але ж тут скрізь люди, — подивилася вона навколо. 

— Це ж Львів, Вікусь. Тут ще не такі диваки бувають, – усміхнувся Гнат і потягнув її за руку.  Джексон невдоволено гавкнув. 

— Джексоне, а ти не ревнуй. Це лише дружній танець, – сказав Гнат до собаки. 

   Невідомо, хто кружляв більше. Сніг, підхоплений вітром, двоє молодих людей захоплених танцем чи люди, які оминали це дивне дійство. А може, собака Джексон, що бігав навколо них, ловлячи сніжинки?

— Ти змерзла, – сказав Гнат, помітивши, які холодні її пальці. — Йдемо вже нарешті на каву. 

— А ти, Джексоне, йдеш додому, – констатував Гнат. — Зараз мама тебе забере.

   Собака невдоволено гавкнув.

   За п'ять хвилин підїхала Рената. Вона нічого не говорила, лише кинула швидкоплинний погляд на Віку. Та винно опустила очі.

— Синку, коли тебе чекати вдома? – запитала вона.

— Я думаю, за годину прийду, – відповів Гнат, чухаючи собаку за вушком, а потім шепнув йому.

— Я теж дуже скучив, хлопчику. Але ти ж знаєш, як я люблю Віку. 

   Дівчина виглядала щасливою, але певний сум в очах залишався. Віка думала про легкість, ту, яку вона відчувала поряд з Гнатом. Вона простягнула долоні, хапаючи легкі сніжинки? Цікаво, скільки вони важать? Якусь десяту грама, а, може, й то легші? Такі легкі і такі прекрасні. Засипають собою грязну бруківку, створюючи чистоту. 

— Який твій улюблений напій? – запитав Гнат, вириваючи Віку з роздумів. 

— Я люблю капучіно на мигдалевому молоці, – посміхнулася вона. 

   "І чому з ним так легко, чисто, гарно? – крутилося у Віки в голові. — Чому з ним я можу бути собою, не підлаштовуючись під його настрій? Не думаючи, у що я одягнена. Не думаючи, що я маю сказати чи робити?"

— Ходімо, я знаю, де нам зроблять дуже смачне капучино. А ще там круасани такі смачнючі, – говорить Гнат, хапаючи Віку за руку, а вона летить за ним, наче сніжинка підхоплена вітром.

— Я, до речі, тобі винна круасан. Абрикосовий, чи не так? – запитує дівчина, коли вони заходять в невелику кав'ярню. Гнат ніяковіє, але всередині нього розливається приємне тепло, що Віка пам'ятає те, що пов'язане з ним. 

— Так…але це я маю пригощати, – каже він, збираючись оплатити зроблене Вікою замовлення. Але та зупиняє його руку своєю. Від її дотику тіло заструменіло ніжністю, а мозок на трохи відключився, а коли ввімкнувся, то Віка вже стояла із двома круасанами та кавою, шукаючи очима вільний столик.  

— Ось там є вільний столик, – сказала вона, махнувши головою. 

   Але вільний столик – це найменша проблема з усіх. Бо найбільша проблема – це невільне серце такої коханої людини. І найгірше те, що вона дійсно залежна. Залежна від токсичних стосунків, із яких йому ніяк не вдається її витягнути. Вона не хоче цього, але їй це потрібно. Ні, його ціль не відбити у Артура його кохану дівчину, його ціль звільнити її. Знову зробити її вільною пташкою, що зараз загнана у клітку. Що б'ється крилами об грати. Що плаче від болі і ніяк не може вирватися. А найгірше те, що сприймає таку залежність за кохання, а рабство за турботу.

— Вік, що ти любиш робити? – запитав Гнат дівчину, що загнала і його серце у клітку кохання. 

Віка, почувши таке на мить, задумалася. 

— Я люблю готувати… – відповіла дівчина, але через кілька секунд додала, – любила готувати. 

— Прекрасне хобі, то чому закинула?

— Я готую, але щось звичне, буденне. Навіть хотіла поступати на кулінарне, але в останню мить передумала, – розповідала Віка, дивлячись десь у вікно, а Гнат навпаки, дивився лише на неї.

— Чому? – здивувався він. 

— Я не поступила на державне, тому довелося вчитися в гуманітарному, – посміхнулася дівчина.

— Яка твоя улюблена страва? 

— Я обожнюю пасту, їсти і готувати. Часом експериментувала, створюючи нові смаки, але якось закинула це, – з сумом сказала дівчина.

— Але чому, Вік? 

Дівчина пожала плечима, і відповіла:

— Навіть не знаю. Хлопець каже, що потрібно харчуватися здоровою їжею. А паста – це калорійно…, але зате так смачно. – мрійливо сказала вона. 

   Гнат помітив, як дівчина смачно облизала губки і сказав:

– Ходімо, – сказав він, допиваючи каву.