Розділ 17

   Було трохи незручно йти до Ренати, але мені потрібно було з кимось поговорити. Не просто поговорити, а відкрити душу. Виговоритись.

— Привіт Віка, ти за Джексоном? – запитала мати Гната, коли я зайшла за собакою.

— Так, Гнат мав сказати, що я якось зайду, – винно опустила я очі.

— Так, але чесно кажучи, я чекала тебе раніше. Бо він казав мені про це ще кілька тижнів тому, – сказала вона, виводячи мені Джексона.

— Так, я хотіла зайти раніше, але щось…

— Не виправдовуйся, Віка, – сказала вона, підходячи ближче. — Я все розумію, інколи життя вносить свої корективи. Якщо не заходила, значить не могла, – усміхнулася жінка. І ніби мало полегшати, але ні, напруга між нами лише зростала.

— Добре, я піду тоді, десь за годину поверну Джексона, – усміхнулася я у відповідь, але, вийшовши за двері, полегшено зітхнула.  

   Я з дитинства любила сніг. Хоч у мене і немає щасливих спогадів про зимові канікули, в яких батько катає своїх дітей на санчатах, а вони весело з'їжджають з гірок. Це не про мою сім'ю. Це не про мене. 

   Про мене, це у мороз йти гуляти самій, кутаючись у стару куртку. Сніг мете в очі, а я йду, плачу, рахуючи то зорі, то сніжинки. Розминаючи замерзлі пальці, які все одно вперто продовжують будувати сніговика. Про мене – це приходити додому пізно, щоб застати батька уже сплячим. А на кухні стоятиме мій брат. Він зараз сваритиме мене за те, що я довго не приходила, але все ж наллє горнятко гарячого чаю. Чаю, який відіграє мої холодні пальці. А обійми брата подарують тепло душі.

   Я завжди хотіла мати собаку, але батько був проти. І ніхто не наважувався перечити йому. Бо ми з Степаном знали, чого це нам вартуватиме. Що ми могли тоді? Діти, які лише хотіли бути любимими і любити. Діти, що горнулися один до одного і так хотіли пригортати маленьке щеня. Але Рената права, життя вносить свої корективи і не завжди виходить так, як ми того хочемо.

— Ну як ти, Джексон, сумуєш за Гнатом? – запитала я собаку, чухаючи його за вушком. Він лише жадібно гавкнув.

— Я теж, хлопчику. Він скоро повернеться, от побачиш. 

   Для мене не було дивним розмовляти з собакою. Бо кращого слухача годі й шукати. Джексон ніколи не видасть моїх секретів і, будучи псом, відмінно зрозуміє людські сльози.

— Я знаю, що Гнат теж часом розмовляє з тобою. Ти його найкращий друг, знаєш? – Джексон сидів навпроти, чудернацько вигнувши голову. — Таке враження, що ти розумієш кожне моє слово, друже. А от Артур не розуміє, – засмучено визнала я. — Я ж так стараюся йому догодити, роблю все, як він каже, і все одно йому, завжди щось не так. Чому? – запитала я, погладжуючи собаку по голові. — Зі мною щось так? – я опустила голову і закрила обличчя руками, на мене нахлинув відчай. На що Джексон підійшов ближче і почав лизати мої долоні. 

Я почала усміхатися і знову плакати. 

— Знаєш, друже, так не було завжди. Він спочатку не був таким. Артур турбувався про мене, ледь не пилинки здував. Я тоді не могла повірити у своє щастя. Що на мене просту дівчину подивився такий, як Артур. Красень, з доволі багатої сім'ї. Я думала, таке лише в казках буває, – задумливо говорила я, пригадуючи ті часи. — Та що це я про себе, ти, мабуть, гуляти хочеш, а не сидіти тут, поруч біля мене. Йдемо в парк? 

   Я підвелася і ми з Джексоном пішли до парку. Собака бігав, шукаючи щось своє, а я теж шукала, але що? Своє щастя, знайдене чи загублене? Себе саму, яка загубилася, яка не знала, куди їй далі рухатися. 

   Ось статуя котика, де ми гуляли з Гнатом. Від цих спогадів потепліло на серці. Цікаво, як він там? Хвиля сорому накотила на мене за те, що я йому не дзвонила. Певно йому, як ніколи потрібна була підтримка. А я? Так була зайнята розбірками стосунків з Артуром, що геть забула про свого друга. Соромно. Як же мені соромно! 

   Мене вражала сім'я Гната. Мати Рената, яка шукала всі можливі методи, щоб допомогти сину. Відстоювала його інтереси і завжди підтримувала. Батько Борис, що власне і купив йому Джексона, здійснивши Гнатову дитячу мрію. Моя ж мрія так і залишилася нездійсненою. Так, я зараз теж можу купити собі собаку або взяти із притулку, але якось перехотілося. Мій батько відбив усі мої бажання, розчавив усі мрії. Як би це жахливо не звучало, але я  рада, що він вже помер. 

###

   Я сидів в маршрутці і міцно стискав телефон у руках. Боровся із спокусою подивитися на її фото. Дивне відчуття. Скільки разів я намагався його розгледіти, а зараз і справді можу, але зупиняю себе. Чи страшно мені? Дуже. Але не через те, що вона мені може не сподобатися чи щось таке. Ні, мої пальці вже знали, що вона прекрасна. Вони вже вивчили кожен її сантиметр обличчя. Вони пам'ятали її. Зберігали у собі її риси. Я і досі відчував на їх кінцях ніжність її шкіри. 

   Але, побачити її повноцінно – це інше. Це, наче винирнути з озера в глибокий океан. Те, що я знав напевно, це, що в неї великі очі. І я вже так хотів потонути у її погляді. Та ж вирішив для себе не дивитися на фото, а одразу побачити наживо. Так набагато яскравіше. Мені так хочеться. 

   До втрати зору ніколи не думав, наскільки це важливо…бачити. Я просто жив і навіть близько не думав, що моє життя може перетворитися на суцільний згусток темряви. Але, якби не ця темрява, я б не знайшов справжнє кохання. Не відчув його, не побачив. Чому ж так сталося, що коли моє серце по-справжньому полюбило, це виявилося непотрібним? Нерозділеним. Але, хоч я тепер бачу, та все одно продовжую сліпо любити.

   На вокзалі мене зустрічає мама. Я впізнаю її, не за силуетом, не кінцями пальців, а власними очима. Як же приємно знову бачити рідні риси обличчя. Мало не плачу, але згадую слова батька про те, що чоловіки не плачуть. Всміхаюся від цієї думки. І йду в обійми матері.

— Привіт, синку, – каже вона мені, міцно-міцно пригортаючи. А я обіймаю її, таку рідну, таку близьку для мене. 

— Привіт, мам. Так радий тебе бачити! – кажу, а вона сміється і плаче водночас. — Дякую, що не здалася і боролася за мене, – кажу їй щиро.