Розділ 17

    Було трохи незручно йти до Ренати, але мені потрібно було з кимось поговорити. Не просто поговорити, а відкрити душу. Виговоритись.

— Привіт, Віко, ти за Джексоном? – Запитала мати Гната, коли я зайшла за собакою.

— Так, Гнат мав попередити Вас, що я якось зайду, – винувато опустила я очі.

— Так, але чесно кажучи, я чекала тебе раніше. Бо він казав мені про це ще кілька тижнів тому, – сказала вона, виводячи мені Джексона.

— Так, я хотіла зайти раніше, але щось…

— Не виправдовуйся, Віко, – зупинила мене вона, підходячи ближче. — Я все розумію, інколи життя вносить свої корективи. Якщо не заходила, отже, не могла, – усміхнулася жінка. І ніби мало на душі полегшати, але ні, відчуття напруги між нами лише зростало.

— Добре, я піду тоді, десь за годину поверну Джексона, – усміхнулась я у відповідь, але, вийшовши за двері, полегшено зітхнула.  

   Я з дитинства любила сніг. Хоч у мене і немає щасливих спогадів про зимові канікули, в яких батько катає своїх дітей на санчатах, а вони весело з'їжджають з гірок. Це не про мою сім'ю. Це не про мене. 

   Про мене — це у мороз йти гуляти самій, кутаючись у стару куртку. Сніг мете в очі, а я йду, плачу, рахуючи то зорі, то сніжинки. Розминаючи замерзлі пальці, які все одно вперто продовжують будувати сніговика. Про мене — це приходити додому пізно, коли батько вже спатиме, а на кухні стоятиме мій брат. Він сваритиме мене за те, що я довго не приходила, але все ж наллє горнятко гарячого чаю. Чаю, який відіграє мої холодні пальці. А обійми брата подарують тепло душі.

   Я завжди хотіла мати собаку, але батько був проти. І ніхто не наважувався перечити йому. Бо ми зі Степаном знали, чого це нам коштуватиме. Що ми могли тоді? Діти, які лише хотіли любити і  отримувати любов від найрідніших людей. Діти, що горнулися один до одного і так хотіли пригортати маленьке щеня. Але Рената має рацію: життя вносить свої корективи, і не завжди виходить так, як ми того хочемо.

— Ну як ти, Джексоне, сумуєш за Гнатом? – Питала я, чухаючи собаку за вушком. Він лише жадібно гавкнув.

— Я теж, хлопчику. Він невдовзі повернеться, от побачиш. 

   Для мене не було дивним розмовляти з собакою. Але кращого слухача годі й шукати. Джексон ніколи не видасть моїх секретів і, будучи псом, відмінно зрозуміє людські сльози.

— Я знаю, що Гнат теж часом розмовляє з тобою. Ти його найкращий друг, знаєш? – Джексон сидів навпроти, чудернацько вигнувши голову. — Таке враження, що ти розумієш кожне моє слово, друже. А от Артур не розуміє, – засмучено визнала я. — Я ж так намагаюся йому догодити, роблю все, як він каже, однак, йому завжди щось не так. Чому? – Запитала я, погладжуючи собаку по голові. — Зі мною щось так? – Нахлинув відчай. Я опустила голову і закрила обличчя руками. 

Джексон же підійшов ближче і почав лизати мої долоні. Я почала усміхатися і знову плакати. 

— Знаєш, друже, так не завжди було. Він спочатку не був таким. Артур турбувався про мене, ледь не пилинки здував. Я тоді не могла повірити у своє щастя. Що на мене, просту дівчину, подивився такий, як Артур. Красень з доволі багатої сім'ї. Я думала, таке лише в казках буває, – задумливо говорила я, пригадуючи ті часи. — Та що це я про себе? Ти, мабуть, гуляти хочеш, а не сидіти тут, біля мене. Йдемо в парк? 

   Я підвелася, і ми з Джексоном пішли до парку. Собака бігав, шукаючи щось своє. А  я теж шукала, але що? Своє щастя  знайдене чи загублене? Себе саму, яка загубилася і не знала, куди їй далі рухатися. 

   Наблизились до статуї котика, де ми гуляли з Гнатом, — і від спогадів на серці потеплішало. Цікаво, як він там? Хвиля сорому накотила на мене за те, що я йому не телефонувала. Певно йому, як ніколи, потрібна була підтримка. А я? Я так була зайнята з’ясуванням стосунків з Артуром, що геть забула про свого друга. Соромно. Як же мені соромно! 

   Я була під враженням від сім'ї Гната. Мати Рената шукала всі можливі способи і методи, щоб допомогти сину. Відстоювала його інтереси і завжди підтримувала. Батько Борис власне і купив йому Джексона, здійснивши Гнатову дитячу мрію. Моя ж мрія так і залишилася мрією. Так, я зараз теж можу купити собі собаку або взяти із притулку, але якось перехотілося. Мій батько відбив усі мої бажання, розчавив усі мрії. І як би це жахливо не звучало, але я рада, що він вже помер. 

###

   Я сидів в маршрутці та міцно стискав телефон у руках. Боровся із спокусою подивитися на її фото. Дивне відчуття. Скільки разів я намагався його розгледіти, а зараз, і справді, можу, але зупиняю себе. Чи лячно мені? Дуже. Але не через те, що вона мені може не сподобатися чи щось таке. Ні, мої пальці вже знали, що вона прекрасна. Вони вже вивчили кожен її сантиметр обличчя. Вони пам'ятали її. Зберігали у собі її риси. Я і досі відчував на їх кінчиках ніжність її шкіри. 

   Але побачити її повноцінно – це інше. Це наче винирнути з озера і пірнути в глибокий океан. Те, що я знав напевно, – це, що в неї великі очі. І я вже так бажав потонути у її погляді. Та ж вирішив для себе не дивитися на фото, а одразу побачити наживо. Так набагато яскравіше. Мені так хочеться. 

   До втрати зору ніколи не думав, наскільки це важливо: бачити! Я просто жив і навіть  не припускав, що моє життя може перетворитися на суцільний згусток темряви. Але, якби не ця темрява, я б не знайшов справжнє кохання. Не відчув його, не побачив. Чому ж так сталося, що коли моє серце по-справжньому покохало, це виявилося непотрібним, а моє почуття  нерозділеним? Хоч я тепер бачу, та все одно продовжую сліпо любити.