Розділ 16

 Я вже давно не бачилася з Іриною. Напевно тому, що останній місяць ми з Артуром були практично не розлучні. Я знову почала впізнавати в ньому того хлопця, у якого закохалася з першого погляду. Тож, коли Ірина запропонувала зустрітися, я без вагань погодилася.

— Привіт, Віко. Давно не бачилися, — констатувала подруга, обіймаючи мене.

— Привіт…привіт. Так рада тебе бачити, – відповіла, міцно обіймаючи Іру.

— Дай вгадаю, тобі капучино на мигдалевому молоці? – Запитала подруга, примруживши очі. 

— Ти занадто добре мене знаєш, – розсміялася я. 

   Іра пішла робити замовлення, а я сиділа, дивлячись у вікно. Пішов перший сніг. Я дуже любила зиму, але справжню, сніжну. З морозом і холодом. 

“Цікаво, що зараз робить Гнат?” —  Думки про цього милого доброго хлопця самовільно увірвалися в мою свідомість. Це було дивно. Зазвичай я ні про кого, крім Артура, думати не могла. 

— Про що задумалась? – Повернулась за столик Іра. — Хоча ні, не говори, про Артура?

— Ні, – усміхнулася я. — Згадувала Гната.

— Так, а це щось новеньке! Хто цей загадковий Гнат? – Спалахнув в очах подруги непідробний живий інтерес.

— Це один з пацієнтів центру, де я працюю. 

— Ти не розповідала.

— Та якось не було можливості…

— Не було можливості чи бажання? — Підкреслила м'яко вона. — Слухай, я рада, що ти нарешті говориш про когось іншого, крім Артура. Може, і видужаєш незабаром, – посміхнулася подруга. 

— Це ти про що? – Здивувалася я, кидаючи на подругу насуплений погляд.

— Про твою залежність від цього… – почала говорити Іра. Певно збиралася сказати не зовсім добре слово, але, побачивши мій суворий погляд, передумала. — Ти вибач, Віко, але твої стосунки з Артуром не є нормальними.

— Ти це вже говорила сто разів! — обурилась я.

— Так, і ще сто перший скажу. Він не відноситься до тебе нормально! Скільки ви вже з ним зустрічаєтеся? Років зо два десь?

— Майже три, – уточнила я.

— Три роки?!... Вибач, Вікусю, але за цих три роки я не бачила тебе щасливою. А зараз при згадці якось Гната в твоїх очах загорівся вогник. Справжній!  

        Ірина намагалася донести мені щось своє, але я могла це сприймати лише як якусь маячню.

— Ох, люди.. Іро, та що ти верзеш! Ми, здається, домовлялися, що ти більше не говоритимеш мені про те, який Артур поганий, і що варто його лишити! 

  Подруга, помітивши мій підвищений тон, лише переможено розвела руками.

— Та гаразд, гаразд. Тільки заспокойся, я завжди на твоєму боці. Чуєш? 

   Я лише кивнула головою. А й справді, чому я так завелася?

— То що то за Гнат? Між вами щось є? – Посміхнулася вона, підморгуючи мені.

— Та ні, ти що. Ти що таке говориш? Не дай Боже, ще таке при Артурові б ляпнула, – перелякалася я.

— При якому Артурі? Ти ж знаєш, що, коли він є, я не хочу навіть….одним словом, Артур – остання людина, з якою я хочу говорити, повір мені. То що за Гнат?

— Я ж сказала тобі, пацієнт із моєї роботи, – відповіла я, зустрічаючи очима офіціантку, що принесла нам замовлення.

— Так, стоп. То він що, незрячий? – Перепитала Ірина, хитаючи головою.

— Майже. Ну, тобто він хворіє на глаукому і поступово сліпне, – розповідала я, мимоволі пригадуючи наш танець під дощем. 

— І що вас з ним пов'язує? – Пильно дивилась мені в очі Іра.

— Дякую, – відповіла я офіціантці й повернулась до подруги. — Іро, та з чого ти взяла, що нас щось з ним пов'язує? – Запитала, простягаючи її американо з фісташковим круасаном.

— З твоїх очей, – відповіла та, поспішаючи випити теплу пінку гарячої кави.

— Я взагалі не розумію, до чого ця розмова? У мене є хлопець. Між нами нічого не може бути. 

— Але щось є, я ж бачу, – наполягала на своєму Іра.

— І від коли це ти стала такою проникливою? – прищурила я очі, дивлячись на Іру.

— Відколи в тебе з'явився Артур, – відрізала мені подруга.

— Ну гаразд, Гнат закоханий в мене. Але я, на жаль, не можу відповісти йому взаємністю, – відповіла я, відпиваючи лате.

— Справа в Артурі чи в тому, що Гнат сліпий? – категорично запитала Іра.

— Ти зовсім не маєш кордонів, Іро, – несхвально поглянула я на подругу.

— Ну краще вже прямолінійність, як в мене, ніж таке лукавство, як у твого Артура, – різко випалила вона. Я ж продовжувала свердлити її поглядом. — Гаразд, я тебе зрозуміла. Все, мовчу, більше про Артура ні слова. Краще про Гната поговоримо, чи не так? – посміхнулася мені подруга, починаючи смакувати  круасаном.

— Та що говорити. Гнат закохався в мене, навіть не бачивши до пуття.

— Ого, це серйозно, – зауважила подруга, обдумуючи щось. — Фото маєш? – Нарешті випалила вона, відкусивши ще один шматок круасана.