Розділ 16

   Я вже давно не бачилася з Іриною. Напевно, тому, що останній місяць ми з Артуром були практично не розлучними. Я знову почала впізнавати в ньому того хлопця, у якого закохалася з першого погляду. Тож, коли Ірина запропонувала зустрітися, я без вагань погодилася.

— Привіт, Віка. Давно не бачилися, — сказала подруга, обіймаючи мене.

— Привіт…привіт. Так рада тебе бачити, – відповіла, міцно обіймаючи Іру.

— Дай вгадаю, тобі капучіно на мигдалевому молоці? – запитала, примруживши очі. 

— Ти занадто добре мене знаєш, – розсміялася я. 

   Іра пішла робити замовлення, а я сиділа, дивлячись у вікно. Пішов перший сніг. Я дуже любила зиму, але справжню, сніжну. З морозом і холодом. Цікаво, що зараз робить Гнат? Думки про нього несвідомо увірвалися мені в голову. І це було дивним, бо зазвичай я ні про кого, окрім Артура, думати не могла. 

— Про що задумалась? – запитала Іра, повертаючись за столик. — Хоча ні, не говори, про Артура?

— Ні, – усміхнулася я. — Згадувала Гната.

— Так, а це щось новеньке. Що за загадковий Гнат? – запитала подруга явно з живим інтересом у очах.

— Це один з пацієнтів центру, де я працюю. 

— Ти не розказувала.

— Та якось не було можливості…

— Не було можливості чи не було бажання? Слухай, я рада, що ти нарешті говориш про когось, крім Артура, може,де видужаєш скоро, – посміхнулася подруга. 

— Це ти про що? – здивовано запитала я, кидаючи на подругу насуплений погляд.

— Про твою залежність від цього… – почала говорити Іра, певно хотіла сказати не зовсім добре слово, але, побачивши мій суворий погляд, передумала. — Ти вибач, Вік, але твої стосунки з Артуром не є нормальними.

— Ти це вже говорила сто разів!

— Так, і ще сто перший скажу. Він не відноситься до тебе нормально! Скільки ви вже з ним зустрічаєтеся? Років два десь?

— Майже три, – уточнила я.

— Три роки?!...вибач, Вікусь, але за цих три роки я не бачила тебе щасливою. А зараз при згадці якось Гната в твоїх очах загорівся вогник. І він справжній, – намагалася донести мені Ірина, якийсь свій брєд з голови..

— Ох, люди, Іра, та що ти верзеш! Ми, здається, домовлялися, що ти більше не говоритимеш мені про те, який Артур поганий, і що варто його лишити! – подруга, помітивши мій підвищений тон, лише переможено розвела руками.

— Та гаразд, гаразд. Тільки заспокойся, я завжди на твоїй стороні, чуєш? 

   Я лише кивнула головою. А й справді, чому я так завелася?

— То що то за Гнат? Між вами щось є? – посміхнулася вона, кліпаючи мені.

— Та ні, ти що. Ти що таке говориш. Не дай, Боже, ще таке при Артурі би ляпнула, – перелякано сказала.

— При якому Артурі, ти ж знаєш, що, коли він є, я не хочу навіть….одним словом, Артур – остання людина, з якою я хочу говорити, повір мені. То що за Гнат?

— Я ж сказала тобі, пацієнт із моєї роботи, – відповіла я, зустрічаючи очима офіціантку, що принесла нам замовлення.

— Так, стоп. То він що, незрячий? – перепитала Ірина, трясучи головою.

— Майже. Ну, тобто, він хворіє на глаукому і поступово сліпне, – розказувала я мимоволі, пригадуючи наш танець під дощем. 

— І що вас з ним пов'язує? – запитала Іра, пильно дивлячись мені в очі.

— Дякую, – відповіла я офіціантці. — Ір, та з чого ти взяла, що нас щось з ним пов'язує? – запитала я, простягаючи їй американо з фісташковим круасаном.

— З твоїх очей, – відповіла та, поспішаючи випити теплу пінку гарячої кави.

— Я взагалі не розумію, до чого ця розмова? У мене є хлопець, між нами нічого не може бути. 

— Але ж щось є, я ж бачу, – наполягала на своєму Іра.

— І від коли це ти стала такою проникливою? – прищурила я очі, дивлячись на Іру.

— Відколи в тебе з'явився Артур, – відрізала мені подруга.

— Ну гаразд, Гнат закоханий в мене. Але я, на жаль, не можу відповісти йому взаємністю, – відповіла я і собі відпиваючи порцію латте.

— Справа в Артурі чи в тому, що Гнат сліпий? – запитала Іра.

— Ти зовсім не маєш кордонів, Ір, – відповіла я, недобре поглядаючи на подругу.

— Ну краще вже прямолінійність, як в мене, ніж таке лукавство, як в твого Артура, – різко випалила вона, а я продовжувала свердлити її поглядом. — Гаразд, я тебе зрозуміла, все, мовчу, більше про Артура ні слова, краще про Гната поговоримо, чи не так? – посміхнулася мені подруга, приймаючись за круасан.

— Та що говорити. Гнат закохався в мене навіть не бачивши толком.

— Ого, це серйозно, – відповіла подруга, думаючи про щось своє. — Фото маєш? – нарешті випалила вона, відкусивши ще один шматок круасану.

— Чиє? – запитала я, виринаючи із своїх думок про Гната.

— Та ти точно десь в космосі літаєш…та Гната, звісно. 

— А…так маю, – відповіла я, відкриваючи фото Гната із вайберу.

— Слухай… – почала подруга, кладучи круасан на тарілку, – а він красень…навіть твоєму Артуру до нього…– але Іра замовкла на половині фрази, мабуть, пригадавши, що обіцяла більше не говорити про Артура.

— Так, він гарний. А ще добрий, розумний, співчутливий, — слухала мене Ірина, підперши голову руками.

— Вік, ти точно в Артура закохана?

   Я кинула на неї невдоволений погляд і та лише знову розвела руками.

— Я просто уточнила, – посміхнулася вона. —  Познайомиш нас?

— Якось, обов'язково. Але зараз його немає, він поїхав до Києва на лікування.

— То він що, скоро ще й бачити зможе?

— Ще не відомо, Гнат казав, що це якесь експериментальне лікування, не відомо чи допоможе, – з сумом в голосі заявила я.

— Ти хвилюєшся за нього? – прищурилась Ірина.

— Я б сказала, що це більше він хвилюється за мене, – відповіла я задумливо.

— Йому теж не подобається твій Артур? – пирхнула вона. — Ну, але в принципі, це логічно, враховуючи його почуття до тебе, — усміхнулася Ірина, доїдаючи свого круасана. — Так, я піду ще один собі замовлю, а ти посиди тут, подумай, може й надумаєш що,  – сказала Іра, подаючись за замовленням.