Розділ 15

 Неймовірно сумую за домом, за Джексоном і найбільше за Вікою. Ми спілкувалися кілька разів, але часто телефнувати я не наважувався. За обіцянкою вчених ми всі маємо повернутися додому до Нового року. Зараз лише початок листопада, лише половину шляху пройдено. Чи успішний цей шлях,  ще зарано робити висновки. Але особливих змін я не бачу. 

   Та й Оксана не дає мені скучати. Вона життєрадісна та весела, часто жартує і не дає з'їхати з глузду. Здається, вона зрозуміла, що більшого, ніж дружба, між нами не може буде. І ось, зараз, вона дуркує і розповідає про щось своє, а я посміхаюся, намагаючись вловити її посмішку.

— А я і кажу йому: “Заберіть своє гниле авокадо!”. Він наполягає, що воно не гниле, а просто стигле. Але я ж знаю своє, – регоче Оксана, і мені таки вдається спіймати обриси її усмішки. 

— І що? За ким перемога в суперечці? – Запитую, мимоволі зависаючи на її посмішці.

— А як ти думаєш, Гнате? — Робить багатозначну паузу. — Звісно, я перемогла. Буде знати, як підсовувати мені гниле авокадо! – Пирхає вона вдоволено. Я ледь стримуюся від сміху. — Я знаю, якого кольору має бути стигле авокадо, – завзято повторює Оксана.

— І якого ж? Приблизно такого, як твоя футболка?

— Так, твоя правда…. – каже дівчина, раптом замовкає на мить. — Стоп, Гнате, ти що, бачиш, якого кольору в мене футболка? – Здивовано запитує, а я не розумію, що вона має на увазі.

— Так, темно-зелена.

— Але ти казав, що не можеш розрізняти кольори й бачиш світ в чорно-білих тінях?

   Тепер ненадовго завис я. Усвідомлення цього факту тільки прийшло до моєї голови. Я що, і справді, почав краще бачити?

— Гнате, а якого кольору у мене штани? – Доводить свою здогадку Оксана.

— Сині? 

— Гнате, схоже, ти бачиш…ти бачиш, Гнате, ти бачиш світ у кольорі! – Починає радісно стрибати і верещати подруга. — Треба йти до професора Курта! Чуєш, Гнате? Вставай! – Викрикує та намагається підвести мене. А я продовжую сидіти, як укопаний. 

     Невже це правда, і лікування, дійсно, допомагає?

— Агов, Гнате!

     Бачу..я бачу! Оксана махає переді мною руками. 

— Ти чуєш мене? Кажу, вставай! Підемо до професора Курта. Розпитаємо інших, може, в когось теж покращився зір? – Продовжує говорити безупину Оксана. — Та залиш ти цю палицю! Ти тепер не настільки сліпий, щоб користуватися нею. Ходімо, кажу!

   Професор підтвердив наші сподівання. Наші аналізи значно покращилися. Як і в багатьох присутніх тут людей. 

Але не в усіх, на жаль. Взагалі участь в експерименті приймали три групи людей. Такі, як Оксана, що лише захворіли на глаукому і могли доволі добре бачити. Такі, як я, що бачили дуже погано, але ще не осліпли остаточно. І ті, які вже були повністю сліпі. До речі, вчені вагалися, до якої саме групи віднести мене. Бо, насправді, мій зір на початку експерименту був дуже слабким. Професор Курт все ж відніс мене ще до другої групи, що давало мені більше шансів. Крім того, нас ще розподіляли за віком, статтю та іншими критеріями. Покращень не було лише у третьої групи людей, що повністю осліпли. У решти зміни дійсно були. 

За підрахунками вчених до Нового Року ми мали повернути собі зір остаточно.

   День за днем я бачив все краще. Згодом навіть зміг виходити на двір без сторонньої допомоги. Однак чіткості ще не було, і кольоровий світ виглядав лише розмитою картинкою без чітких форм. Але я радів і тому. Найбільше моєму одужанню раділа, звісно, мама. Коли я вперше сказав їй, що починаю бачити, вона розплакалася. Хоч мама була з тих людей, котрі рідко плачуть. Але я й сам плакав. 

   Мені так хотілося нарешті знову побачити обличчя рідних! По-справжньому побачити їх своїм зором, а не лише кінчиками пальців. Але найбільше я мріяв побачити обличчя Віки. День за днем вдивлявся в її фото в надії розпізнати обриси її обличчя. Попри всі старання картинка все ще не створювала чіткого зображення в моїй голові. Але тепер я знав, що у неї карі очі.  Я зміг побачити це. 

   Оксана, яка раніше носила ненависні для себе окуляри, нарешті змогла їх зняти і тепер використовувала  лише для читання чи письма. Вона підтримувала мене більше за всіх.  І її позитив, дійсно, заряджав, налаштовував на одужання. Я і сам повірив у диво. Моя соломинка стала міцним канатом, що тягнув мене з темряви. І дарував мені не просто світло, а цілу веселку земних барв. 

   А на початку грудня до мене повернулася і чіткість. Я сидів коло вікна, дивлячись на перший сніг. Дрібні сніжинки прилипали до вікна. І яким же був мій подив, коли я зміг розглянути їхні форми! Ніколи не придивлявся до звичайного снігу. Але зараз я не міг відірватися від цього дійства. Я вдивлявся в кожну маленьку сніжинку, вивчаючи її. Я дивився на них і плакав. Я бачив…я бачив світ повноцінно, таким, який він є. 

— То що, коли додому? – Почув я позаду себе голос Оксани.

— Не знаю, якщо все буде добре, то за тиждень-два роз'їдемося, – усміхнувся дівчині. А вона, і справді, нічого: висока блондинка зі світлим поглядом, ледь помітними вилицями та тоненькими губками. 

— Скучив за Львовом? – Усміхнулась.

— Так, але більше за львів'янами. Мама запрошувала тебе у гості, приїдеш якось? – Запитав, коли Оксана сіла поруч.