Розділ 15

   Неймовірно скучаю за домом, за Джексоном і найбільше за Вікою. Ми зідзвонювалися кілька разів, але часто дзвонити я не наважувався. За обіцянкою вчених ми всі маємо повернутися додому до Нового Року. Зараз лише початок листопада, можна сказати, половина шляху пройдено. Але чи успішний він цей шлях? Поки рано судити, адже особливих змін я не бачу. 

   Та й Оксана не дає мені скучати. Вона життєрадісна та весела, часто жартує і не дає з'їхати з глузду. Здається, вона зрозуміла, що більше, ніж дружба між нами не може буде. І ось, зараз, вона дуркує і розказує про щось своє, а я посміхаюся, намагаючись вловити і її посмішку.

— А я і кажу йому, заберіть своє гниле авокадо. Він доказує мені, що воно не гниле, а просто спіле, але я ж знаю своє, – регоче Оксана і мені таки вдається спіймати обриси її усмішки. 

— І що, хто кого переспорив? – запитую мимоволі, зависаючи на її посмішці.

— А як ти думаєш, Гнате?...та звісно я перемогла. Буде знати, як підсувати мені гниле авокадо, – пирхнула вона, а я ледь стримувався від сміху. — Я знаю, якого кольору має бути спіле авокадо, – завзято розказує Оксана.

— І якого ж? – запитую, — Думаю, десь приблизно такого, як твоя футболка?

— Так, ти правий…. – каже, а потім робить невелику паузу і видає: — Стоп, Гнате, ти що, бачиш, якого кольору в мене футболка? – здивовано запитує, а я не розумію, що вона хоче сказати.

— Так, темно-зелена.

— Але ти казав, що не можеш розрізняти кольори і бачиш світ в чорно-білих тінях?

   Тепер ненадовго завис я. Усвідомлення цього факту тільки прийшло до моєї голови. Я що, і справді почав краще бачити?

— Гнате, а якого кольору у мене штани? – запитує Оксана.

— Сині? 

— Гнате, схоже, ти бачиш…ти бачиш, Гнате, ти бачиш світ у кольорі! – почала пригати вона і радісно вижати. — Треба йти до професора Курта, чуєш, Гнате, вставай! – каже мені і намагається підвести. А я продовжую сидіти, як укопаний, невже це правда і лікування дійсно допомагає?

— Алло, Гнате, – бачу, як Оксана махає переді мною руками. — Ти чуєш мене? Кажу, вставай, підемо до професора Курта. Поспитаємо ще кого, може, в когось теж покращився зір? –продовжує говорити Оксана. — Та залиш ти цю палицю, – горланить вона, — Ти тепер не настільки сліпий, щоб користуватися нею. Ходімо, кажу!

   Професор підтвердив наші сподівання. Наші аналізи значно покращилися. Як і в багатьох присутніх тут людей, але не в усіх, на жаль. Взагалі участь в експерименті приймали три групи людей. Такі, як Оксана, що лише захворіли на глаукому і могли доволі добре бачити. Такі, як я, що бачили дуже погано, але ще не осліпли остаточно. І ті, які вже були повністю сліпі. До речі, вчені вагалися, до якої саме групи віднести мене. Бо насправді мій зір на початку експерименту був дуже слабким. Професор Курт все ж відніс мене ще до другої групи, що давало мені більше шансів. Крім того, нас ще розподіляли за віком, статтю та іншими критеріями. 

Покращень не було лише у третьої групи, тобто там, де люди повністю осліпли. У всіх решту і в першої, і в другої групи зміни дійсно були. За підрахунками вчених до Нового Року ми повинні повернути собі зір остаточно.

   День за днем я бачив все краще, згодом навіть зміг виходити на двір без сторонньої допомоги. Але все ж чіткості не було, кольоровий світ виглядав лише розмитою картинкою без чітких форм. Але я був радий і цьому. Найбільше моєму одужанню раділа, звісно, мама. Коли я вперше сказав їй, що починаю бачити, вона розплакалася. А мама була з тих, хто рідко плаче. А я й сам плакав. Мені так хотілося нарешті знову побачити обличчя рідних мені людей. Побачити їх своїм зором, а не лише кінчиками пальців. Але найбільше я волів побачити обличчя Віки. День за днем я вдивлявся в її фото, в надії побачити обриси її обличчя. Але як би я не старався, картинка все не набувала фокусу. Але тепер я знав, що у неї карі очі. І поки це все, що я міг побачити. 

   Оксана, яка носила ненависні для себе окуляри нарешті змогла їх зняти. Тепер вона використовувала їх лише для читання чи письма. Вона підтримувала мене більше за всіх і її позитив дійсно заряджав на одужання. Я і сам повірив у диво. Моя соломинка стала міцним канатом, що тягнув мене з темряви. І дарував мені не просто світло, а цілу веселку земних барв. 

   А на початку грудня до мене повернулася і чіткість. Я сидів коло вікна, дивлячись на перший сніг. Дрібні сніжинки приставали до вікна. І яким же був мій подив, коли я зміг розглянути їхні форми. Ніколи не придивлявся до звичайного снігу. Але зараз я не міг відірватися від цього дійства. Я вдивлявся в кожну маленьку сніжинку, вивчаючи її форму. Я дивився на них і плакав. Я бачив…я бачив світ повноцінно, таким, який він є. 

— То що, коли додому? – почув я позаду себе голос Оксани.

— Не знаю, якщо все буде добре, то за тиждень-два розїдемося, – усміхнувся я Оксані. А вона і справді нічого. Висока блондинка зі світлим поглядом. Обличчя прикрашають ледь помітні вилиці і тоненькі губки. 

— Скучив за Львовом? – запитує теж, усміхаючись.

— Так, але більше за львів'янами. Мама запрошувала тебе у гості, приїдеш якось? – запитую, коли Оксана сідає поруч. 

— А ти запрошуєш? – накриває вона мою долоню своєю. 

— Звісно, після всього, що ми перейшли разом, ти стала для мене дуже близькою.

— Але не ближче, ніж друг? – запитує з надією і водночас відчаєм, — Чи не так?

   Я винно опускаю очі, але не можу нічого сказати чи заперечити.

— Ти вже бачив її? – запитує вона, забираючи руку від моєї долоні. 

— Ще ні. Ніяк не можу наважитися, – відповідаю ніяково.

— Дивний ти, Гнате, це все про що ти мріяв, як був сліпим, а зараз ти бачиш і знову продовжуєш жити в невіданні. Я б так не змогла… – сміється Оксана. — Ти гарний, я вже казала тобі це, – каже і швидко цілує мене в губи. 

— Оксан, я … – починаю щось говорити, але вона зупиняє.

— Я знаю…твоє серце належить іншій, — усміхається. — Просто пам'ятай про мене, добре?