Розділ 14

  Вже кілька тижнів мої стосунки з Артуром йдуть, як по маслу. Хлопець турботливий, в гарному гуморі, що бувало доволі таки рідко, часто дарує квіти та говорить компліменти. Я почуваюся щасливою. І зараз, повертаюсь із чергового побачення, з усмішкою на обличчі забігаю у квартиру.

— Мамо? Я вдома, – щебечу радісним голосом, а потім заходжу на кухню і бачу маму всю у сльозах.

— Мамо, що сталося? – Перелякано сідаю поруч, беручи її за руку.

— Степан… – тихо вичавлює вона із себе.

— Що Степан? – Мовчання. — Мамо, що Степан? Що з ним? Не мовчи, мамо, прошу тебе! – Мама продовжує ридати, а я досі не розумію, що сталося. 

   Чую позаду себе кроки, і Степан заходить до кухні. 

— Стьопа, може, ти мені скажеш, що сталося? Чому мама ридає? Я думала, щось із тобою трапилось, але ти тут. Отже, все добре? Чи ні? — Але відповіді не чую.  — Ну, не мовчіть ви! – Роздратовано кидаю, метаючись від мами до Степана.

— Нічого страшного, Віко, не сталося. Мене відправляють в зону АТО, – відповідає спокійно, роблячи каву.

— Але я не розумію, ти ж не військовий? – питаю розгублено.

— Сестричко, захищати свою країну – це обов'язок кожного її громадянина. Незалежно, військовий ти чи ні, – пояснює брат, тримаючи вже горня з кавою в руці.

— А хто захищатиме нас тут? – Розгублено запитую. – Ти нам тут потрібен.

— Здається мені, Вікусь, останнього разу, коли я хотів тоді тебе захистити, ти сказала, що тобі не потрібна моя допомога, – відрізає він, наче ударом  в серце. Бо я добре пам'ятаю, як кричала на нього, коли він захищав мою честь перед Артуром. Коли хотів, щоб зі мною поводилися гідно та не ображали.

— Це інше, – винувато опускаю я  очі. — Я досі не розумію, чому тебе забирають?

— Можеш подякувати своєму коханому, – тихо вимовляє Степан.

        Перелякано дивлюсь на свого брата. Він це серйозно?

— А яке відношення до цього має Артур? – Здивовано питаю.

— Мамо, та не роби ти трагедію з того, що трагедією не є. Ти ж знаєш, що якби не ви з Вікою я б давно вже був там, я хотів цього ще від початку. — Звертається брат до матері, ігноруючи моє питання.

— Та до чого тут Артур? — Знову запитую.

   Степан нічого не каже, лиш усміхнувшись, ставить недопиту каву на стіл, розвертається і йде до кімнати. За ним зі сльозами біжить мати. 

Я  безсило сідаю і беру його недопиту каву. Вона все ще гаряча і така ж міцна, як і сам Степан. Він завжди любив міцну каву. Чорну та без цукру. Без молока і всіляких там трюфельних смаків. Просто чорну каву. Таку ж, як і мій брат, що залишався собою, не дивлячись на те, що життя завжди намагалося щось йому підмішати. Але він зберігав смак себе, залишався гарячим і бадьорив собою нашу сім'ю. 

   Два роки тому в нашу країну вдерлися "асвабадітелі", яких ніхто не кликав. Вони принесли із собою смерть. Влада ганебно називала це "антитерористичною операцією", але ми, прості люди, розуміли, що це, по суті, війна. Степан завжди був за справедливість і, мабуть, ще б в перші дні подався на схід, але його завжди зупиняли ми з мамою. Він був з тих, хто думав не про себе, а про інших.   Я не хотіла, щоб брат їхав. Він був моєю опорою в житті. Сильним та тверезим духом. На відміну від мами, що, переживши домашнє насилля, вже не мала у собі стрижня. А може, не мала й тому і терпіла знецінення, яке перетворилося на відверте знущання. 

Я  п'ю ту невимовно гірку каву і нічого не розумію. Чому мій Стьопа звинувачує у цьому мого Артура? Хіба він може керувати такими процесами? Я особисто не знайома з його батьками, але знаю, що вони досить впливові люди. Але хіба Артур міг так вчинити?  

День по тому…

   Кінець жовтня…холодний вітер увірвався десь із глибин і тепер безжально зриває залишки листя з дерев. А моє серце терзає інший вітер, не менш холодний та безжальний. Вітер відчаю. 

   Я, брат та мама стоїмо в очікуванні автобуса. Із нами ще люди, такі ж заплакані матері, чиїсь сестри та дружини, що проводжають своїх найрідніших людей на територію смерті. Мама, як завжди, плаче. Степан намагається її втішити. Марно. Я знаю, що вона плакатиме ще довгі дні, а може, навіть і ночі. І лише я стою, не знаючи, що мені робити в цій ситуації.

   За кілька хвилин автобус вирушатиме, проводжати дозволили лише комусь одному. Мама іде зі Степаном, а я так і залишаюся стояти неподалік, накинувши капюшон, щоб хоча б трохи сховатися від пронизливого вітру. Але, мабуть, я прагну так сховатися від реальності, яка так жорстоко накинулася на мою сім'ю. 

   Я сідаю на лавку і просто дивлюся кудись вдалечінь. Сама не знаючи, куди і для чого. Дивитися брату у вічі було соромно. Може, він дійсно має рацію і до цього всього якось причетний Артур? 

Згодом мій погляд зачіпає знайомий силует…Артур. Він стоїть досить далеко, але я можу його упізнати. Артур стоїть і дивиться на автобус, у якому відбуде мій брат. Що він тут робить? Добре придивляючись, я помічаю на його обличчі посмішку. Перша думка, що він усміхається, бо помітив мене. Але ні. Його погляд  прикутий до автобуса. Він почав усміхатися, коли автобус зрушився з місця. 

   Тремтячими руками я дістаю телефон. А тим часом сльози вже наповнили очі вмить, і гіркий ком застряг у горлі. Кілька гудків і хлопець відповідає на мій дзвінок.