Розділ 14

Уже близько кількох тижнів мої стосунки з Артуром йдуть, як по маслу. Хлопець турботливий, в гарному гуморі, що бувало доволі таки рідко, часто дарує квіти та говорить компліменти. Я почуваюся щасливою. І зараз, повертаюсь із чергового побачення, з усмішкою на обличчі забігаю в квартиру.

— Мам? Я дома, – щебечу радісним голосом, а потім заходжу на кухню і бачу маму всю у сльозах.

— Мамо, що сталося? – перелякано сідаю поруч, беручи її за руку.

— Степан… – тихо вичавлює вона із себе.

— Що Степан? – мовчання. — Мамо, що Степан? Що з ним? Не мовчи, мам, прошу тебе! – мама продовжує ридати, а я досі не розумію, що сталося. 

   Почула позаду себе кроки, це Степан зайшов до кухні. 

— Стьопа, може, ти мені скажеш, що сталося? Чому мама ридає? Я думала, щось із тобою, але бачу, ти тут, то значить все добре, чи ні? ….Ну, не мовчіть ви, – роздратовано кидаю, метаючись то до мами, то до Степана.

— Нічого страшного, Віка, не сталося, мене відправляють в зону АТО, – відказав той спокійно, роблячи каву.

— Але я не розумію, ти ж не військовий? – запитала я розгублено.

— Сестричко, захищати свою країну – це обов'язок кожного її громадянина. Незалежно, військовий ти чи ні, – відповів він, тримаючи каву в руці.

— А хто захищатиме нас тут? – розгублено запитала я. – Ти нам тут потрібен.

— Здається мені, Вікусь, останнього разу, коли я хотів тоді тебе захистити, ти сказала, що тобі не потрібна моя допомога, – сказав він, наче врізав по серці. Бо я добре пам'ятаю, як кричала на нього, коли він захищав мою честь перед Артуром. Як хотів, щоб зі мною поводилися гідно та не ображали.

— Це інше, – винно опустила очі я. — Я досі не розумію, чому тебе забирають?

— Можеш подякувати своєму коханому, – тихо відрізав Степан, а я перелякано глянула на свого брата, він це серйозно?

— А яке відношення до цього має Артур? – здивовано запитала.

— Мамо, та не роби ти трагедію з того, що трагедією не є. Ти ж знаєш, що якщо б не ви з Вікою я б давно вже був там, я хотів цього ще від початку.

— Та до чого тут, Артур? — знову перепитала я.

   Степан нічого не сказав, лише усміхнувся і поставив недопиту каву на стіл. Потім розвернувся і пішов до кімнати. За ним із сльозами побігла мати. А я взяла його недопиту каву і сіла. Вона все ще була гарячою і такою міцною, як і сам Степан. Він завжди любив міцну каву. Чорну та без цукру. Без молока і всіляких там труфельних смаків. Просто чорну каву. Таку ж, як і мій брат, що залишався собою, не дивлячись на те, що життя завжди намагалося щось йому підмішати. Але він зберігав смак себе, залишався гарячим і бодрив собою нашу сім'ю. 

   Два роки тому в нашу країну вдерлися "асвабадітелі", яких ніхто не кликав. Вони принесли із собою смерть. Влада називала це "антитерористичною операцією", але ми прості люди розуміли, що це, по суті, війна. Степан завжди був за справедливість і, мабуть, ще б в перші дні подався на схід, але його завжди зупиняли ми з мамою. Він був з тих, хто думав не про себе, а про інших. 

   Я не хотіла, щоб брат їхав. Він був моєю опорою в житті. Сильним та тверезим духом. На відміну від мами, що, переживши домашнє насилля, вже не мала у собі стержня. Я сиділа, пила ту гіркущу каву і нічого не розуміла. Чому Стьопа звинувачує у цьому Артура? Хіба він може керувати такими процесами? Я особисто не була знайомою із його батьками, але знала, що вони досить впливові люди. Але хіба Артур міг так вчинити?  

День по тому…

   Кінець жовтня…холодний вітер увірвався десь із глибин і тепер безжально зриває залишки листя з дерев. А моє серце терзає інший вітер, не менш холодний та безжальний. Вітер відчаю. 

   Я, брат та мама стоїмо в очікуванні автобуса. Із нами ще люди, такі ж заплакані матері, чиїсь сестри та дружини, що проводжають своїх найрідніших людей на територію смерті. Мама, як завжди, плаче. Степан намагається її втішити. Марно. Я знаю, що вона плакатиме ще довгі дні, а може, навіть і ночі. І лише я стою, не знаючи, що мені робити в цій ситуації.

   За кілька хвилин автобус вирушатиме, проваджати дозволили лише комусь одному. Мама пішла з Степаном, а я так і залишилася стояти неподалік, накинувши капюшон, щоб хоча б трохи сховатися від пронизливого вітру. Але, мабуть, я хотіла так сховатися від реальності, яка так жорстоко накинулася на мою сім'ю. 

   Я сіла на лавку і просто дивилася кудись вдалечінь. Сама не знала, куди і для чого. Дивитися брату у вічі було соромно. Може, він дійсно має рацію і до цього всього якось причетний Артур? Згодом мій погляд зачепився за знайомий силует…Артур. Він стояв досить далеко, але я могла його пізнати. Артур стояв і дивився на автобус, у якому їхатиме мій брат. Що він тут робить? Добре придивишись, я помітила на його обличчі посмішку. Спочатку я думала, що він усміхається, бо помітив мене, але ні, його погляд був привернутий до автобуса. Він почав усміхатися, коли автобус зрушився з місця. 

   Тремтячими руками я дістала телефон. Сльози вже наповнили очі. Гіркий ком застряг у горлі. Кілька гудків і він взяв телефон.

— Привіт, Вікуся, як ти, мила? – почула я знайомий голос.

— Привіт, де ти Артуре? – запитала я, дивлячись на його задоволене обличчя. 

— Я ще в рейсі, мила, але ввечері  приїду. Ти ж підеш зі мною на побачення? – запитав він таким же милим та безневинним голосом.

— Піду, – коротко відповіла я і дала відбій. Я побачила, як Артур з непорозумінням дивився на телефон. Бо я ніколи не давала відбій першою, але сьогодні відчай зробив це за мене.

###

   Артур задоволено проводжав свою проблему поглядом. Зараз, нарешті, Степан сяде в автобус і ніхто більше не стоятиме у нього на дорозі. А там далі хтозна, що з Степаном буде? Артур потурбувався, щоб того направили у найгарячіші точки. Він довго формував із Віки дівчинку, яка йому потрібна і відступати не збирався. Він буде з Вікою, а Віка буде з ним.