Розділ 13

  Я вже трохи більше місяця знаходжусь у Києві. Перші тижні було дуже складно. Довелося навчатися всьому наново. Вдома була моя територія, а тут чужа. Кожен темний куточок був для мене невідомим. Це лякало, все більше викликаючи в мене відчуття безпорадності. Але водночас й не давало зійти з розуму. Бо я зосередився на  вивченні нового простору, намагався займатися спортом, почав вивчати шифр Брайля.

А ще познайомився з однією дівчиною. Лише на рік старшою за мене  веселою і наділеною вірою у наше одужання. Хоч  поки особливих змін стану я не побачив.

— Привіт, – почув я позаду себе її голос, ледве закінчивши відтискатися від підлоги. Вдома мама не дозволяла мені тренуватися, бо це було серед  протипоказань при моїй хворобі. Але тут її не було, а бажання відновити фізичну форму підтримувало мою самооцінку. Тому я знов трохи порушував рекомендації. 

— Привіт, – сказав я, різко підводячись і виймаючи навушники з вух. 

— Я знала, що ти тут, Гнате. Ти з тих, хто не гаятиме час дарма. 

— А як ти знала, що це точно я? – Запитав, інстинктивно простягаючи до неї пальці, щоб вивчити обличчя.

— На відміну від тебе, я не така сліпа жаба. – Розсміялася дівчина. — Бачу трохи краще за тебе,  як у сутінках. Але згодом і ти зможеш бачити.

— Пощастило ж тобі. – Сказав я, відриваючи пальці від її обличчя. — Але моя віра у це все експериментальне лікування слабка. 

— Тоді чому ти тут? – Здивувалася вона.

— Хапаюся за соломинку, мабуть. – Відповів я, підтискаючи губи. — А ще заради мами. 

— Мами…у мам побільше віри буде, ніж у нас з тобою. Може й справді, їх віра створить з нами диво? – Міркувала вголос  дівчина, торкаючись моєї руки.

   Оксана підійшла до мене дуже близько. Я відчував її дихання у себе над вухом. Її пальці ковзали по моєму обличчю.

— А ти доволі гарний, Гнате. – Сказала Оксана, а я намагався відсторонитися.

—  На жаль, я не можу тебе повноцінно бачити. А робити компліменти наосліп - це лукавство, як на мене. – Мовив я, легко прибираючи її руку, що ковзала вже по моїх губах.

   Я відчув, як Оксана усміхнулася, але відступати не збиралася.

— Хіба для почуттів є кордони? Чи для тебе настільки важлива зовнішність, Гнате? – Запитала вона, все ж прибравши руку. Але дистанцію не скоротила.

— Ні, для мене важлива вірність. – Відповів я, дивлячись в її обличчя, хоч і бачив лише ледь помітний силует.

— То твоє серце не вільне? – Розсміялася. — Ти не казав, що у тебе є дівчина.

— Немає, – тихо відповів я.

— Тоді я не розумію, – здивувалась вона, знову наближаючись дуже близько. 

— Кажеш, зовнішність не важлива, але ти й так майже не бачиш. – Продовжувала сміятися. — Але якби міг, то знав би, що я не така вже й погана. – Відчув я її руки на своїй талії.  — Дівчини не маєш, тоді що зупиняє тебе? Я ж не вимагаю від тебе стосунків і заміж брати мене не прошу. Тоді в чому проблема? – Наполегливо питала дівчина.

— Оксано, – почав я, звільняючись з її обіймів. — Те, що я не маю дівчини, не означає, що моє серце вільне. А я не можу зрадити власне серце.

— Вона хоч знає про твої почуття? — Нарешті відсторонилася від мене Оксана.

— Знає. Любов важко приховувати, якщо вона справжня…

— І..? – З наголосом запитала вона.

— Що і? 

— То чому ви не разом?

— У неї є інший хлопець, – пояснив я.

   Пуста темна зала наповнилася сміхом Оксани. Вона реготала десь протягом хвилини, але потім зрештою спинилася.

— Ти мене вибач, Гнате, але ти ще той бовдур. Тримаєшся за стосунки, які нікому не потрібні, крім тебе. Відпусти це і живи нормальним життям. 

— Я не можу, поки що. Я не відпущу її, поки не знатиму, що вона щаслива.

— Вона нещасна у тих стосунках…–  замислилася Оксана, — схоже, у тебе, дійсно, є шанс.

— Вона думає, що щаслива, але це не так. Вибач, я не люблю відкривати душу мало знайомим людям, – пояснив я.

— Я не розумію, Гнате. Сліпий ти, а таке враження, що сліпа та дівчина. – Відповіла Оксана, зрештою змирившись із своєю поразкою.

— Вибач, я б хотів ще потренуватися. – Сказав я, закладаючи навушники до вух. 

— Думаєш, це тобі допоможе? – Не здавалася Оксана. — Ніхто не полюбить нас такими сліпими. Ти можеш бути хоч принцем Персії, але якщо ти каліка, ти нікому не потрібен. Чуєш, Гнате…ти нікому не будеш потрібен! – Говорила вона голосно, майже кричала, але я просто увімкнув музику. — Ти не потрібен їй, не потрібен, Гнате. Але є я, не забувай, – висловилася вона і, нарешті, зачинила двері.

   А я от зачинив своє серце для всіх, окрім Віки, принаймні поки що. Я дивак? Мабуть, так і є. Я каліка? Точно, так і є. Але в дечому я досконалий. Я досконалий у своїх почуттях. 

   Цим я вдався у батька Бориса. Він розповідав, що закохався у маму з першого погляду. І нікого більше в житті не кохав, крім неї. Він однолюб, як і я. І навіть якщо з Вікою в нас нічого не складеться, вона назавжди залишить слід в моєму серці.