Розділ 13

   Я вже трохи більше місяця у Києві. Перші тижні було дуже складно. Довелося навчатися всьому наново. Вдома – була моя територія, тут – чужа. Кожен темний куточок був для мене невідомим. Це лякало, все більше тикаючи мене в безпорадність. Але водночас й не давало зійти з розуму. Бо я зосередився на новому вивченні простору, намагався займатися спортом, почав вивчати шифр Брайля.

А ще познайомився з однією дівчиною. Ми майже одного віку. Їй 26, а мені 25. Вона весела і вірить у наше одужання. А я поки особливих змін не бачу.

— Привіт, – почув я позаду себе її голос якраз в той момент, коли закінчив віджиматися від підлоги. 

— Привіт, – сказав я, різко підводячись і виймаючи навушники з вух. 

— Я знала, що ти тут, Гнате. Ти з тих, що не гаятиме час даремно. 

— А як ти знала, що це точно я? – запитав я, інстинктивно простягаючи до неї пальці, щоб вивчити обличчя.

— На відміну від тебе, я не така сліпа жаба, як ти, – розсміялася дівчина. — Бачу трохи краще, як при сутінках. Але згодом і ти зможеш бачити.

— Пощастило ж тобі, – сказав я, відриваючи пальці від її обличчя. — Але я от слабо вірю у це все експериментальне лікування. 

— Тоді, чому ти тут? – запитала вона.

— Хапаюся за соломинку, мабуть, – відповів я, піджимаючи губи. — А ще – ради мами. 

— Мами…у мам побільше віри буде, ніж у нас з тобою. Може й справді їх віра зробить з нами чудо? – сказала дівчина, торкаючись моєї руки.

   Оксана підійшла до мене дуже близько, я відчував її дихання у себе над вухом. Її пальці ковзали по моєму обличчю.

— А ти доволі гарний, Гнате, – сказала Оксана, а я намагався відсторонитися.

—  Жаль, я не можу тебе повноцінно бачити. А робити компліменти всліпу це лукавство, як на мене, – сказав я, легко прибираючи її руку, що ковзала вже по моїх губах.

   Я відчув, як Оксана усміхнулася, але відступати не збиралася.

— Хіба для почуттів є кордони? Чи для тебе настільки важлива зовнішність, Гнате? – запитала вона, все ж прибравши руку, але дистанцію не скоротила.

— Ні, для мене важлива вірність, – відповів я, дивлячись в її обличчя, хоч я бачив лише ледь помітний силует.

— То твоє серце не вільне? – розсміялася Оксана. — Ти не казав, що у тебе є дівчина.

— Немає, – тихо відповів я.

— Тоді я не розумію? – сказала вона, знову приближаючись дуже близько. -

— Кажеш, зовнішність не важлива, але ти й так майже не бачиш, – продовжувала сміятися вона. — Але як би міг, то знав би, що я не така вже й погана, – сказала, і я відчув її руки на своїй талії.  — Дівчини не маєш, тоді що зупиняє тебе? Я ж не вимагаю від тебе стосунків і заміж брати мене не прошу, тоді в чому проблема? – запитала дівчина.

— Оксан, – почав я, звільняючись з її обіймів. — Те, що я не маю дівчини, не означає, що моє серце вільне. А я не можу зрадити власному серцю.

— Вона хоч знаєш про твої почуття? — нарешті відсторонилася від мене Оксана.

— Знає. Любов важко приховувати, якщо вона справжня…

— І..? – запитала вона.

— Що і? 

— То чому ви не разом?

— У неї є інший хлопець, – пояснив я.

   Пуста темна зала наповнила сміхом Оксани. Вона реготала десь протягом хвилини, але потім зрештою спинилася.

— Ти мене вибач, Гнате, але ти ще той бовдур. Тримаєшся за стосунки, які нікому не потрібні, крім тебе. Відпусти це і живи нормальним життям. 

— Я не можу, поки що. Я не відпущу її, поки не знатиму, що вона щаслива.

— То вона нещаслива у тих стосунках…–  замислилася Оксана. — То, схоже, у тебе і дійсно є шанс.

— Вона думає, що щаслива, але це не так. Вибач, я не люблю відкриватися мало знайомим людям, – пояснив я.

— Я не розумію, Гнате. Сліпий ти, а таке враження, що та дівчина, – відповіла Оксана, зрештою змирившись із своєю поразкою.

— Вибач, я би хотів ще потренуватися, – сказав я, закладаючи навушники до вух. 

— Думаєш, це тобі допоможе? – запитала Оксана. — Ніхто не полюбить нас такими, сліпими. Ти можеш бути хоч принцом Персії, але якщо ти каліка…ти нікому не потрібен, чуєш, Гнате…ти нікому не будеш потрібен! – говорила вона голосно, майже кричала, але я просто увімкнув музику. — Ти не потрібен їй, не потрібен, Гнате. Але є я, не забувай, – відповіла вона і нарешті зачинила двері.

   А я от зачинив своє серце для всіх, окрім Віки, принаймні поки що. Я дивак? Мабуть, так і є. Я каліка? Точно, так і є. Але в дечому я досконалий. Я досконалий у своїх почуттях. 

   Цим я пішов у батька Бориса. Він розказував, що закохався у маму з першого погляду. І нікого більше в житті не кохав, крім неї. Він однолюб, як і я. І навіть, якщо з Вікою в нас нічого не складеться, вона назавжди залишить слід в моєму серці. 

   Кажуть, любов сліпа. В моєму випадку – це стовідсоткова правда. Я сліпий, який сліпо закоханий у Віку. І покищо я нічого не можу з цим зробити. 

###

   Закінчивши тренування я вирішив набрати до мами.

— Привіт, мам, – сказав я, як тільки почув її голос в телефоні. — У тебе втомлений голос, важкий день?

— Важкі пацієнти, але все добре, я вже дома, ти як там? – запитала вона.

— Все гаразд. Як Джексон?

— Джексон скучає за тобою. Сидить по вечорах в твоїй кімнаті, спить на твоєму ліжку. Батько виганяє його, але він не вступається, – посміхнулася мама.

— Нехай. Я і так би спав поруч з ним, якби можна було, – пояснив я.

— Ти ж знаєш, що тато не дуже схвалює тварин у будинку. А в ліжку – то взагалі. 

— Знаю, але ж Джексона він сам придбав, – усміхнувся я, тож, думаю, і з цим смириться. — Віка не приходила до Джексона? – запитав я, і навіть від однієї згадки її імені мені затріпотіло серце.

— Ні, – коротко відповіла Рената. — Я бачила їх з Артуром в місті. 

   Від її слів по мені прокотилася хвиля розчарування. 

— Зрозуміло, — тихо відказав. — Що ж, схоже їй зараз не до Джексона.