Розділ 12

— Вікусь, ти думаєш щось поїсти? – запитала мене мама, зайшовши до кімнати. 

— Я не хочу, – тихо відказала їй, продовжуючи дивитися у вікно.

— Але ти ж голодна…

— Я не голодна, я їла на роботі в центрі, – збрехала я, тільки, щоб швидше мама залишила мене наодинці. І, здається, мама вже зібралася йти, але потім все ж зупинилася і сказала:

— Доню, так не можна. Ти себе геть змарнуєш.

— Мам, я якби не хочу говорити, – відповіла я, дивлячись на неї.

— Ви що, досі не помирилися? – запитала мама, підходячи ближче.

— Ні. Він не дзвонив мені після того дня…вже майже два тижні пройшло. Я дзвонила йому стільки раз…вже й не знаю, що й мені робити. 

Мама стомлено зітхнула і сіла поряд.

— Вікусь, може, то й на краще? — сказала вона дуже легко і ледь усміхнулася. А мені від її слів в душі здійнявся ураган.

— На краще? – здійнялася я із свого місця. — На краще, мамо, та про що ти говориш? О, я знаю, що ви з Степаном тільки й чекаєте того, щоб Артур мене кинув, — мама намагалася посадити мене на місце, ніжно беручи за руки, але я звільнялася від неї раз за разом.

— Але цього не буде. Цього, не буде! Чуєш мам, — почала я плакати, — не буде, ми будемо разом, я ж його люблю. Так сильно люблю, – мама піднялася до мене і обійняла. Вона мовчала, а я плакала. Нас роз'єднав несподіваний дзвінок у двері.

— Я відчиню, – сказала я на ходу, витираючи сльози. 

   Відімкнувши двері, я не повірила своїм очам. На порозі стояв Артур з оберемком квітів. Піони, як я їх обожнюю! Цікаво, де він роздобув піони на початку осені?

— Ну, привіт, люба моя Віка, – сказав він, заходячи і усміхаючись.

— Артур? Артурчик. Як я рада тебе бачити! – кинулася я до нього в обійми. — Де ти був, чому не відповідав на мої дзвінки? – запитала я, не в змозі відірватися від коханого. 

— Ну, все. Все…я ж тут. Я був у рейсі, мережі не було, – пояснив він, простягаючи мені квіти.

— Я вже думала… — опустила я очі, приймаючи подарунок.

— І думати не смій, – сказав він, підіймаючи моє обличчя своєю рукою. — Я ж казав тобі, що нас з тобою ніхто не розлучить, чуєш, Вікусь? — спитав він мене, дивлячись у самі очі. Його долоня міцно тримала моє підборіддя, а погляд вивчав моє обличчя. 

— Добрий день, Ларисо Іванівно, – сказав Артур, нарешті відпускаючи мене, коли в коридор зайшла моя мама.

— Добрий день, Артуре, – тихо відповіла вона. Я побачила в її погляді сум і нотки розчарування.

— Чи можна викрасти вашу доньку на сьогодні? – запитав він, посміхаючись мені і підморгуючи.

— Тільки, якщо вона сама цього хоче, – коротко відповіла мама.

   А я, звісно, хотіла, мало не підстрибувала від щастя. Артур взяв мене за руку, а я простягнула піони мамі.

— Мама, поставиш у вазу? – запитала я. — А я швиденько переодягнуся. 

   Мама взяла квіти, а я побігла в свою кімнату.

###

   Артур заплатив за букет піон чималі кошти. Але це його не засмучувало. Нарешті він побачить свою Віку і все зможе прочитаті в її погляді. 

   Два тижні – достатній термін, щоб вона зрозуміла свою поведінку і усвідомила цінність їхніх стосунків. Артур навмисно не брав слухавку, коли Віка дзвонила до нього. Він хотів, щоб вона постраждала. Так само, як і він, коли її навіжений брат гамселив його. Щоб плакала, щоб думала про нього, щоб переживала. Щоб боялася втратити, щоб навіть думка про таке її лякала. 

Як же його радувало, коли його дівчина раз за разом дзвонила йому….а він не брав. Чекав…насолоджувався. Уявляв перед собою її заплакане обличчя, живився її стражданнями. Коли ж вирішив, що досить, приїхав до неї.

— То як тут Віка без мене? — запитав Артур, проводжаючи Ларису поглядом.

— Не повіриш, але справлялася. У неї є люди, які її по справжньому люблять, – відповіла йому мати дівчини, дивлячись у очі.

   Артура дещо зачепила така відповідь, але він лише усміхнувся і сказав:

— То, на вашу думку я Віку не люблю? – запитав він з ухмилкою на обличчі. 

— Ти любиш себе. Скажи, чого тобі треба від моєї дитини? Навіщо вона тобі?? – запитала Лариса із сльозами на очах. 

   А Артура це явно повеселило, він відчував себе ледь не володарем та управителем. Він наче упивався материнськими стражданнями.

— Сказати, чого мені треба від Віки? – запитав він, підійшовши зовсім близько до її матері. Холодні очі продиралися в саму душу, від чого в Лариси волосся ледь не дибки ставало. І, якщо раніше Артура вона просто вважала негідним типом для своєї доньки, то зараз вона боялася його. Бо вона вже колись бачила такий погляд. Холодний та пустий. Такий же був у її чоловіка.

— У мене на вашу доньку серйозні плани. Я планую зробити її своєю дружиною. І ніхто не стане мені на заваді, ні ви…ні ваш навіжений синочок…бо Віка кохає мене, а відтак належить мені,тільки мені.

   Від почутого Ларисі стало погано, ноги підкосилися, горло здавило.

— Ларисо Іванівно, вам не добре? – зовсім іншим тоном запитав Артур. — Сідайте ось сюди, я зараз принесу вам води, – сказав він, йдучи до кухні за склянкою.

   Лариса присіла на диванчик і думала, хто ж він? Як їй врятувати свою доньку із лап цього тирана? Те, що він не зовсім нормальний, бачили усі, усі, крім її Віки. Бо Віка, на відміну від нього, дійсно його любила. А відтак прощала, вірила, надіялась на краще.

— Мам, мамочка, що з тобою? – запитала злякана Віка, виходячи в коридор.

— Їй стало трохи зле, я води ось приніс і ліки, – пояснив Артур. — Ось випийте, вам стане краще. 

   Лариса немічно, але холодно подивилася йому у вічі. Скільки ж в них лукавства та злоби? Але вона не знала, як вирвати доньку із лап цього монстра. Бо він наче нічого поганого не робив, але насправді був лише лялькарем. А лялькою була її донька.

— Все добре, Вікусь. Мені вже краще, — усміхнулася Лариса, щоб не лякати доньку.

— Точно, мамочка? – запитала Віка, перелякано дивлячись на неї.