Розділ 12

      Мама знову постукала в двері її кімнати, певно з наміром поговорити. Тільки от Віка мала лише бажання мовчати.

— Вікусь, ти думаєш щось поїсти? – Запитала мене мама, зайшовши до кімнати. 

— Я не хочу. – Тихо відповіла їй, продовжуючи дивитися у вікно.

— Але ти ж голодна…

— Я не голодна, я їла на роботі в центрі. – Збрехала я, тільки, щоб швидше мама залишила мене наодинці. І, здається, мама вже зібралася йти, але потім все ж зупинилася і сказала:

— Доню, так не можна. Ти себе геть змарнуєш.

— Мамо, я не хочу говорити. – Промовила я, дивлячись на неї.

— Ви що, досі не помирилися? – Запитала мама, підходячи ближче.

— Ні. Він не телефонував мені з того дня… Вже майже два тижні пройшло. Я набирала його номер стільки раз… Вже й не знаю, що мені робити. 

      Мама стомлено зітхнула і сіла поряд.

— Вікусь, може, то й на краще? — Сказала вона дуже легко і ледь усміхнулася. А в моїй душі від її слів здійнявся ураган.

— На краще? – Здійнялася я з місця. — На краще? Мамо, та про що ти говориш? О, я знаю, що ви зі Степаном тільки й чекаєте того, щоб Артур мене кинув! 

 Мама намагалася посадити мене на місце, ніжно беручи за руки, але я звільнялася від неї раз за разом.

— Але цього не буде. Цього, не буде! Чуєш, мамо. — Почала я плакати. — Не буде. Ми будемо разом, я ж його люблю. Так сильно люблю. – Мама піднялася до мене й обійняла. Вона мовчала, а я плакала. Нас роз'єднав несподіваний дзвінок у двері.

— Я відчиню. – Мовила я, на ходу витираючи сльози. 

   Відчинивши двері, я не повірила своїм очам. На порозі стояв Артур з оберемком квітів. Півонії. Як я їх обожнюю! Цікаво, де він роздобув півонії на початку осені?

— Ну, привіт, люба моя Віко. – Сказав він, заходячи та усміхаючись.

— Артур? Артурчик. Як я рада тебе бачити! – кинулася я до нього в обійми. — Де ти був, чому не відповідав на мої дзвінки? – Запитала я, не в змозі відірватися від коханого. 

— Ну, все. Все…я ж тут. Я був у рейсі. Мережі не було. – Пояснив він, простягаючи мені квіти.

— Я вже думала… — Опустила я очі, приймаючи подарунок.

— І думати не смій. – Сказав він, підіймаючи моє обличчя своєю рукою. — Я ж казав тобі, що нас з тобою ніхто не розлучить. Чуєш, Вікусь? — Спитав він, дивлячись у самі очі. Його долоня міцно тримала моє підборіддя, а погляд вивчав моє обличчя. 

— Добрий день, Ларисо Іванівно. – Сказав Артур, нарешті відпускаючи мене, коли в коридор зайшла моя мама.

— Добрий день, Артуре. – Тихо відповіла вона. Я побачила в її погляді сум і нотки розчарування.

— Чи можна викрасти вашу доньку на сьогодні? – Запитав він, посміхаючись мені і підморгуючи.

— Тільки, якщо вона сама цього хоче. – Коротко відповіла мама.

   А я, звісно, хотіла, мало не підстрибувала від щастя. Артур взяв мене за руку, а я простягнула піони мамі.

— Мамо, поставиш у вазу? – Запитала я. — А я швиденько переодягнуся. 

   Віддала квіти мамі і побігла до своєї кімнати, щоб швидше провести час удвох з Артуром.

###

   Артур заплатив за букет півоній чималі кошти. Але це його не засмучувало. Нарешті він планував побачити свою Віку і все прочитати в її погляді. 

   Два тижні – достатній термін, щоб вона зрозуміла свою поведінку й усвідомила цінність їхніх стосунків. Артур навмисно не брав слухавку, коли Віка телефонувала до нього. Він хотів, щоб вона страждала весь цей час на відстані. Так само як страждав він, коли її навіжений брат гамселив його. Щиро бажав,  щоб вона плакала, щоб думала про нього, щоб переживала. Щоб боялася втратити, щоб навіть думка про таке її лякала. 

Як же його змушували радіти раз за разом дзвінки дівчини, на які він не відповідав. Чекав. Насолоджувався. Уявляв перед собою її заплакане обличчя і живився її стражданнями. 

Коли ж вирішив, що досить, приїхав до неї.

— То як тут Віка без мене? — Запитав Артур, проводжаючи Ларису поглядом.

— Не повіриш, але справлялася. У неї є люди, які її по-справжньому люблять. – Відповіла йому мати дівчини, дивлячись в очі.

   Артура дещо зачепила така відповідь, але він лише усміхнувся.

— То, на вашу думку, я Віку не люблю? – Запитав він з тою ж  зухвалою усмішкою на обличчі. 

— Ти любиш тільки  себе. Скажи, чого тобі треба від моєї дитини? Навіщо вона тобі?? – Запитала Лариса зі сльозами на очах. 

    Артура це помітно веселило, він відчував себе ледь не володарем та правителем. Він наче впивався материнським стражданням.

— Сказати, чого мені треба від Віки? – Запитав він, підійшовши зовсім близько до її матері. Холодні очі нахабно продиралися в саму душу. Від цього, здавалося, волосся Лариси ледь не дибки ставало. І якщо раніше Артура вона просто вважала негідним своєї доньки, то зараз вона боялася його. Бо вона вже колись бачила такий погляд. Холодний та порожній, що був у її чоловіка.