Розділ 11

   Я вже два тижні сиджу в цьому центрі. З одного центру відбув у інший. Аж смішно. З центру для сліпих до центру для піддослідних. Кожного дня мені капають якісь краплі та дають ліки. Я не дуже розбирався у дії цього препарату. А для чого? Тут вчені ще самі до кінця не розуміють, як воно все діє і чи діє взагалі, то куди там мені братися? 

   Тут нудно, неймовірно нудно. Людей мого віку мало. Найбільший відсоток складають люди похилого віку. Я познайомився з деякими, але тісних стосунків ні з ким не вдалося налагодити. З усіма тримаюся на рівні: “Привіт та до зустрічі”. Але зрештою, я ж не для пошуку друзів сюди приїхав. Я хочу повернути собі зір. Це зараз в пріоритеті, це зараз головне. 

   Чорні нудні дні тягнуться надзвичайно довго. Я сумую за Джексоном, мамою і найбільше за Вікою. Як вона там? Я казав, що телефонуватиму і хочу цього понад усе на світі. Але так і не зробив жодного дзвінка. Боявся. Боявся, що, почувши її голос, кину це все і повернуся. Щоб знову торкнутися її. Щоб знову побачити світ кінчиками її пальців. Щоб знову вбивати своє серце, розбиваючись у своїй закоханості.

   Але тікати не можна. Треба довести цю справу до кінця. Триматися за цей мізерний шанс. Навіть, якщо він не більше зернини маку, навіть, якщо він не спрацює, я знатиму, що не здавався до останнього. До останнього хотів ввібрати у себе картинку світу, ввібрати долонями обличчя рідних людей.

   У суцільній темряві я зумів побачити спалахи світла на екрані телефону. Взяв апарат, але розгледіти, хто саме телефону не зміг. Тож підняв слухавку, майже з цілковитою впевненістю, що це мама. Хто ж, крім неї.

— Привіт, – пронизав мої вуха до болю знайомий і близький мені голос.

— Привіт, – тихо відповів я, стримуючи у собі трепет власного тіла.

— Як ти? – запитала Віка, оживляючи мене своїми словами.

— Я добре. Сиджу в темряві і лікуюся, – зізнався, ловлячи нотки смутку в її голосі. — А ти як, Віко?

— Я… – повисла довга пауза, і я вже напевно знав, що щось не гаразд. — Я скучила за тобою, за Джексоном.

   Сотні малих пупирок вкрили все моє тіло. Мені хотілося, щоб вона говорила цю фразу сотні і сотні разів.

— Я теж. Дуже сильно.. Знаєш, мені не вистачає кінчиків твоїх пальців. 

   Я почув, як вона усміхається. А моя темрява почала наче розвіюватися, малюючи переді мною можливі образи такої дорогої для мене людини.

— Як твоє лікування? – Поцікавилася вона, тягнучи носиком. Я вже точно знав, що вона знову плакала. 

— Поки ніяк. Приймаю пігулки, закапую очі, а там далі видно буде. Віко, у тебе все там добре? – запитав я в надії на її щирість і відвертість. Вона ж сама до мене зателефонувала.

— Так, наче так. Була на зустрічі випускників, нещодавно повернулася… – але таки збрехала, знову щось приховує. І я вже тепер точно знаю, що це знову через Артура.

— Віко, я і без очей, і навіть без кінчиків пальців бачу твої сльози. Що сталося, це через Артура?

— Ні, через мого брата, – коротко відповіла, але я відчував, що тут щось не те.

— Степана? З ним щось сталося? 

— Ні, ні…він, напевно, побив Артура. А я тепер не знаю, що мені робити. Артур не приймає виклики від мене. Я у відчаї, не знаю, що й робити мені, — розказувала Віка тремтячим голосом.

— Побив? За що?

— Це не важливо, важливо те, що тепер Артур не хоче мене бачити.

— Віко, Вікусь. Заспокойся, прошу тебе, не плач. Я певен, що Стьопа не робив би таких різких кроків просто так без значущого приводу. Що сталося? Розкажи мені… – просив я, безпорадно метаючись у темряві. 

— Степан випадково дізнався про той ляпас від Артура - і все…його вже було не спинити. Я нічого не могла зробити. Хтозна, що він там наговорив Артуру. Я не знаю, що мені тепер й робити.

   Віка…найдорожча для мене людина знову плаче. І все через…навіть слів не можу дібрати…як же я сам хотів набити тому Артурові пику! Степан – молодець. Безперечно! Правильно вчинив, захищаючи сестру. Ох, як же пояснити Віці, що він не вартий її сліз? Що це й близько не любов, а  якась нездорова одержимість з його боку!? Тиранія, пристрасть, не знаю, будь-що, але називати це любов'ю у мене язик не повертається. Жертовна любов не означає, що з тебе мають зробити жертву і фізично, і морально. А саме з Віки її і зробив Артур. Загнав бідну дівчину в якусь нездорову залежність від нього. Нав’язав провину у всіх гріхах. Та ще й змушує її плакати ледь не щодня, хворий недочоловік. 

— Віко, послухай мене. Не плач. Чуєш? Ти ж знаєш, що твої сльози розбивають мені серце? – намагався жартувати я.

   Віка легко усміхнулася і наче припинила плакати.

— Вікусь, послухай мене. Твій брат не хотів нічого поганого, лише хотів захистити тебе. Твою честь та гідність. Ну от, постав себе на його місце. Якби хтось вдарив твою маму, а брат пішов захистити її, ти б підтримала його?

   Віці неприємно стислося у серці. Бо Гнат, сам того не знаючи, поцілив у ціль найточніше. Дійсно, якби у той період, коли батько гамселив маму, вона б була більшою, сильнішою, вона сама б кинулася на нього з кулаками. Скільки болю він їй завдав! Матір завжди захищав Степан. Але що міг зробити маленький хлопчик з дівчинкою проти великого бугая? Часто, захищаючи матір, Степан і сам отримував синці не менше за неї. Йому добряче перепадало. В такі дні він дбайливо ховав молодшу сестричку у старій шафі. "Вікусь, тільки нічого не бійся! Я зараз врятую маму і тоді відімкну шафу і звільню тебе. Добре?" – казав їй братик, цілуючи у щічку. А потім біг на крики матері. Але згодом, крім її криків, вона чула і його крики. Згадуючи ті страшні часи, вона мимовільно здригалася.