Розділ 11

   Я вже два тижні сиджу в цьому центрі. З одного центру в інший. Аж смішно. З центру для сліпих до центру для піддослідних. Кожного дня мені капають якісь краплі і дають ще ліки. Я не дуже вникав у дію цього препарату. А для чого? Тут вчені ще самі до кінця не розуміють, як воно все діє і чи діє взагалі, то куди там мені братися? 

   Тут скучно, неймовірно скучно. Людей мого віку мало. Найбільший відсоток складають люди похилого віку. Я познайомився з деякими, але тісних стосунків ні з ким не вдалося налагодити. Із усіма тримаюся на рівні привіт та до зустрічі. Але зрештою, я ж не для пошуку друзів сюди приїхав. Я хочу повернути собі зір. Це зараз в пріоритеті, це зараз основне. 

   Чорні скучні дні тягнуться надзвичайно довго. Я сумую за Джексоном, мамою і найбільше за Вікою. Як вона там? Я казав, що дзвонитиму і хочу цього більше за все на світі. Але так і не дзвонив. Боявся. Боявся, що, почуючи її голос, кину це все і повернуся, щоб знову торкнутися її. Щоб знову побачити світ кінчиками її пальців. Щоб знову вбивати своє серце, розбиваючись у своїй закоханості.

   Але тікати не можна. Треба довести цю справу до кінця. Триматися за цей мізерний шанс. Навіть, якщо він не більше зернини маку, навіть, якщо він не спрацює, я знатиму, що не здавався до останнього. До останнього хотів ввібрати у себе картинку світу, ввібрати долонями обличчя рідних людей.

   У суцільній темряві я зумів побачити спалахи телефону. Мабуть, хтось телефонує. Я взяв телефон розгледіти, хто саме дзвонить не зміг. Тож підняв слухавку, майже точно будучи певним, що це мама.

— Привіт, – пронизав мої вуха до болю знайомий і близький мені голос.

— Привіт, – тихо відповів я, стримуючи у собі трепіт власного тіла.

— Як ти? – запитала Віка, воскресаючи мене своїми словами.

— Я – добре. Сиджу в темряві і лікуюся, – відповів я, ловлячи нотки смутку у її голосі. — А ти як, Вік?

— Я… – почалася довга пауза і я вже напевно знав, що щось не гаразд. — Я скучила за тобою, за Джексоном.

   Сотні малих пупирок вкрили все моє тіло. Мені хотілося, щоб вона говорила цю фразу сотні і сотні разів.

— Я теж. Дуже сильно.. Знаєш, мені не вистачає кінчиків твоїх пальців. 

   Я почув, як вона усміхається. А моя темрява почала наче розсіюватися, малюючи переді мною можливі образи такої дорогої для мене людини.

— Як твоє лікування? – запитала вона, тягнучи носиком. А вже точно знав, що вона знову плакала. 

— Поки ніяк. П'ю таблетки, закапую очі, а там далі видно буде. Вік, у тебе все там добре? – запитав я в надії, що вона не стане брехати.

— Так, наче так. Була на зустрічі випускників, нещодавно повернулася… – але таки збрехала, знову щось приховує. І я вже тепер точно знаю, що це знову через Артура.

— Вік, я і без очей, і навіть без кінчиків пальців бачу твої сльози. Що сталося, це через Артура?

— Ні, через мого брата, – коротко відповіла, але я відчував, що тут щось не те.

— Степана? З ним щось сталося? 

— Ні, ні…він, напевно, набив Артура, а я тепер не знаю, що мені робити. Артур не бере трубку, а я у відчаї не знаю, що й робити мені, — розказувала Віка тремтячим голосом.

— Набив? За що?

— Це не важливо, важливо те, що тепер Артур не хоче мене бачити.

— Вік, Вікусь. Заспокойся, прошу тебе, не плач. Я певен, що Стьопа не зробив би нічого такого просто так. Що сталося? Розкажи мені… – просив я, безпорадно метаючись у темряві. 

— Степан випадково дізнався про той ляпас від Артура і все…його вже було не спинити. Я нічого не могла зробити, хтозна, що він там наговорив Артуру, я не знаю, що мені тепер й робити.

   Віка…найдорожча для мене людина знову плаче. І все із-за…навіть слів не можу підібрати…як же я сам хотів набити тому Артурові пику! Степан – молодець. Ох, як же пояснити Віці, що він не вартий її сліз, що це не любов? Якась нездорова одержимість з його сторони, тиранія, пристрасть, не знаю, будь-що, але називати це любов'ю у мене язик не повертається. Жертовна любов не означає, що з тебе мають зробити жертву. А саме з Віки її і зробив Артур. Загнав бідну дівчину у якусь нездорову залежність від нього. Зробив винною у всіх гріхах, та ще й заставляє її плакати ледь не щодня. 

— Вік, послухай мене. Не плач. Чуєш? Ти ж знаєш, що твої сльози розбивають мені серце? – намагався жартувати я.

   Віка легко усміхнулася і наче припинила плакати.

— Вікусь, послухай мене. Твій брат не хотів нічого поганого, лише хотів захистити тебе. Твою честь та гідність. Ну от, постав себе на його місце. Якби хтось вдарив твою маму, а брат пішов захистити її, ти б підтримала його?

   Віці неприємно стислося у серці. Бо Гнат, сам того не знаючи, вдарив у саму точну ціль. Дійсно, якби у той період, коли батько гамселив маму, вона б була більшою, вона сама кинулася на нього з кулаками. Скільки болю він їй спричинив! Матір завжди захищав Степан, але що міг зробити маленький хлопчик з дівчинкою проти великого бугая? Часто, захищаючи матір, Степану і самому перепадало. В такі дні він замикав її у старій шафі і казав: "Вікусь, тільки нічого не бійся! Я зараз спасу маму і відімкну тебе, добре?" – казав їй братик, цілуючи у щічку. А потім біг на крики матері, але згодом, крім її криків, вона чула і його крики. Згадуючи ті страшні часи вона мимовільно здригалася.

— Вікусь, ти чуєш? Твій брат просто хвилюється за тебе, як і я. 

— Я розумію, але Артур для мене дорогий….я боюся, що він кине мене, – тихо відповіла Віка.

— Вік, якщо кохаєш людину, ти ніколи не залишиш її. Чуєш, любов завжди здатна розуміти. 

— Чую, — якось вже веселіше відповіла Віка. — Можна, я погуляю з Джексоном якось? Так, за ним скучила.

— Звісно, я думаю він буде радий тебе бачити. Я подзвоню мамі і попереджу її, що прийдеш. 

— А… – якось завагалася Віка, – я не певна, що твоя мама буде рада бачити мене. 

— Віка, ти що таке кажеш? Пам'ятаєш, що я говорив тобі про любов? Якщо людина тебе любить, то завжди підтримує і зрозуміє, а мама любить мене, значить і тебе буде любити.