Розділ 10

 Мама…ну хто, хто, але вона точно не може судити про кохання. Скільки себе пам'ятаю вона завжди лише віддавала. Любила мене та Степана. Але не пам'ятаю, щоб хтось любив її, окрім нас. Батька точно не варто враховувати. Я його погано пам'ятаю, бо була ще малою. Але я б воліла все, пов’язане з ним,  забути та ніколи не згадувати. Тато точно не любив маму. Все, що я бачила, — це її заплакані очі та синці. Ніколи тато не дарував їй квітів. Та що там квіти? Слова доброго їй не говорив. 

       А в мене з Артуром все по-іншому.  Пам'ятаю день нашого знайомства. Я йшла з важкими пакетами, він запропонував мені допомогти. Таке було вперше, бо до цього стороннім завжди було до мене байдуже. Були у мене стосунки, але з якоїсь причини хлопці завжди мене кидали першою. Що в мені було не так? Я досі не розумію. Недостатньо гарна? Можливо, мені таке не говорили, все, що могли сказати, що я симпатична. А Артур в перший же день засипав мене компліментами. Таких чоловіків я не зустрічала до цього — вихований, галантний та ще й такий привабливий. Я закохалася з першого погляду. Артур зателефонував того ж вечора. Ми говорили до ранку. А зранку він постукав у мої двері з букетом троянд. За все життя я не зможу згадати себе такою щасливою, як у той день. 

          Того ж дня він познайомився з моєю мамою. Чим надзвичайно мене вразив. Бо переважно хлопці уникали цього. А він одразу заявив про серйозність своїх намірів. Мамі він наче сподобався. Вона щиро раділа за мене. Бо я певна, що вона не бажала мені такої долі, як собі. А Степан от одразу дивився на Артура скоса. Він сказав мені, щоб я була обережною з цим хлопцем. Я тоді подумала, про що це він говорить? Бо Артур був єдиною людиною, яка турбувалася про мене більше всіх на світі. 

   Мені дійсно подобалася його турбота. Він телефонував щодня, а то й кілька разів на день. Запитував, як у мене справи, що робила, куди ходила? Він цікавився кожною дрібницею мого життя. Степана ж дратували такі часті та надмірні розмови. То й що? А мене теж дратувала його надмірна і важка робота. Як тільки Артур мав вільну хвилинку, він приділяв її мені, а я йому. Зустрічалися ми також нерідко. Наскільки це було можливим, бо ж Артур часто був у відрядженнях.

   А згодом ця надмірна турбота наче переросла в якийсь контроль. Я тепер не просто говорила, де була і з ким, а мала звітувати перед ним, з ким я йду і куди. Спочатку я до цього ставилася добре, але пізніше це почало трохи напружувати і тиснути. Бо це вже більше нагадувало контроль, ніж турботу. З часом стало ще гірше. Почали з його боку з’являтися обмеження, не всюди я навіть могла ходити. Коло мого спілкування постійно звужувалося. Поки не залишилися лише подруги, і то найстійкіші. Бо кожна з них чимось була не до вподоби Артурові. На його погляд, та занадто відверто одягалася завжди, і це був поганий приклад. Інша тільки плітки розпускати вміла, а ще одна начебто налаштовувала мене проти нього. Але це все були лише здогадки Артура, не моя думка. Проте згодом і я, дійсно, побачила такі риси в своїх подругах. 

   "Подивися на себе, Віко, ти ж молода дівчина! А одягаєшся, як столітня бабуся!" — казала моя подруга Катя. 

"Твій Артур так контролює тебе, забороняє спілкуватися з іншими хлопцями, а сам він хоч зберігає вірність тобі?" — запитувала інша.

"Кидай ти цього тирана, а то й дихати незабаром не матимеш права самостійно", — говорила Ірина.

    Я вже більше не витримувала нескінченні настанови, повчання та дорікання. Ні моїх подруг, ні мами, ні тим паче брата! Бо хіба їм судити про любов! Мамі, яка все життя терпіла справжнього тирана? Брату, який навіть дівчини немає? Чи Каті, яка розійшлася з чоловіком лише за рік після одруження? А інша досі плигає від одних стосунків до інших. Лише Іра втратила чоловіка у результаті автокатастрофи й кілька років була вже самотньою не з власної волі. І зрештою дружні стосунки залишилися в мене лише з Іриною. Та й то не такі теплі, як були раніше. Я попросила її більше не радити мені залишити Артура і вона погодилася. Тож тепер моє коло спілкування складалося лише з мами, брата, Ірини та інших пацієнтів центру для незрячих, серед яких був і Гнат. 

   І ось я знов сиджу і плачу. Бо можу втрати коханого через імпульсивність старшого брата! Та він своє життя не може до ладу привести, а намагається впливати на чуже. Я хіба просила його про захист? Чи просила допомогти? Сльози відчаю тисли душу, але щось ще вдіяти я не могла. Все, що я могла - плакати. І сподіватися на те, що Артур не кине мене через витівку мого брата.

###

   Артур нервово стис кулаки. Він не очікував, що ще хтось може турбуватися про Віку, крім нього. Здогадувався, що Степан може стояти на заваді їхніх стосунків. Але це не лякало, бо він вже знайшов спосіб позбутися цієї перепони на своєму шляху.

   Хлопець йшов, періодично витираючи кров з-під носа. В обличчя сік дрібний дощик. Рвучкий вітер нагадував про останні дні літа і наближення холоду. 

"Нічого, вона ще відчує, що таке справжній холод! Хіба мало роблю для неї? Подарунки, квіти…а вона все ще хоче ходити кудись, де немає мене?  Бажає спілкуватися з подругами, чи гірше того, з тим сліпим кротом? О ні, вона цінуватиме мене! Вона буде лише моєю. Лише я маю на неї права, лише я!" — обурювався чоловік.

   Артур зупинився і сів на промоклу лавку, задерши обличчя догори. Кров неприємним присмаком відчулася на горлі. 

"Та начхати! Відступати я не збираюся. Ще чого! Я стільки вклав у свою дівчинку, стільки формував у ній свою жінку, щоб тепер що? Відпустити, бо так сказав її брат? Та не бути цьому! Віка — моя. І ніхто більше не матиме на неї прав!"— лютував він.