Розділ 10

   Мама…ну хто, хто, але вона точно не може судити про любов. Скільки себе пам'ятаю вона завжди лише віддавала. Любила мене та Степана, але не пам'ятаю, щоб хтось любив її, окрім нас. Батько точно не рахується. Я його погано пам'ятаю, бо була ще малою. Але я б воліла все забути і ніколи не згадувати. Тато точно не любив маму. Все що я бачила — це її заплакані очі та синці. Ніколи тато не дарував їй квітів, та що там квіти, слова доброго їй не говорив. А в мене з Артуром все по-іншому. 

   Пам'ятаю день нашого знайомства. Я йшла з важкими пакетами, він запропонував мені допомогти. Таке було вперше, бо до цього нікому до мене діла не було. Були у мене стосунки, але по якійсь причині хлопці завжди мене кидали першою. Що в мені було не так, я досі не розумію? Недостатньо гарна? Можливо, мені таке не говорили, все, що могли сказати, що я симпатична. А Артур в перший же день обсипав мене компліментами. Таких я не зустрічала до цього — вихованих, галантних та ще й таких красивих. Я закохалася з першого погляду. Артур подзвонив в той же вечір. Ми говорили до ранку. А зранку він постукав у мої двері з букетом троянд. Ніколи не пам'ятаю себе такою щасливою, як у той день. 

   У той же день він познайомився з моєю мамою. Чим надзвичайно мене вразив. Бо переважно хлопці уникали цього. А він одразу заявив про серйозність своїх намірів. Мамі він наче сподобався. Вона щиро раділа за мене. Бо я певна, що вона не бажала мені такої долі, як собі. А Степан от одразу дивився на Артура скоса. Він сказав мені, щоб я була обрежною з цим хлопцем. Я тоді подумала, про що це він говорить? Бо Артур був єдиною людиною, яка турбувалася про мене більше всіх на світі. 

   Мені дійсно подобалася його турбота. Він дзвонив кожного дня, а то й кілька разів на день. Запитував, як у мене справи, що робила, куди ходила, одним словом цікавився кожною дрібницею мого життя. Степана дратували такі часті та надмірні розмови, то й що? А мене от дратувала його надмірна і важка робота. Як тільки в Артура була вільна хвилинка він дзвонив мені, а я йому. Зустрічалися ми також нерідко, наскільки це було можливим. Бо Артур часто був у відрядженні.

   А потім ця надмірна турбота наче переросла в якийсь контроль. Я тепер не просто говорила, де була і з ким, а мала звітувати перед ним, з ким я йду і куди. Спочатку я до цього ставилася добре, але пізніше це почало трохи напрягати. Бо це вже більше нагадувало контроль, ніж турботу. А потім стало ще гірше. Потім не всюди я навіть могла ходити. Коло мого спілкування постійно звужувалося. Поки не залишилися лише подруги, і то, найстійкіші. Бо кожна з них чимось була не до вподоби Артуру. Та занадто відверто одягається, інша тільки плітки розпускати вміє, а ще одна настроювала мене проти нього. Але це все була лише думка Артура, не моя. Проте згодом я і дійсно побачила такі риси в своїх подругах. 

   "Подивися на себе, Віка, ти ж молода дівчина! А одягаєшся, як столітня бабуся!" — говорила моя подруга Катя. 

"Твій Артур так контролює тебе, забороняє спілкуватися з іншими хлопцями, а сам він хоть вірний тобі?" — запитувала інша.

"Кидай ти цього тирана, а то і дихати скоро не зможеш самостійно", — говорила Ірина.

А я вже більше не могла слухати їхні безкінечні настанови та дорікання. Ні моїх подруг, ні мами, ні тим паче брата! Бо хіба їм судити про любов! Мамі, яка все життя терпіла справжнього тирана? Брат, який навіть дівчини немає? Чи Катька, яка розійшлася з чоловіком за рік після одруження? А інша досі плигає від одних стосунків до інших. Лише Іра втратила чоловіка у результаті автокатастрофи. Тож кілька років вона була вже сама. В результаті дружні стосунки залишилися лише з Іриною, та й то не такі теплі, як були раніше. Я попросила її більше не говорити на тему, залишити Артура і вона погодилася. Тож тепер моє коло спілкування складалося лише з мами, брата, Ірини та інших пацієнтів центру для незрячих, серед яких був і Гнат. 

   І тепер я знову сиджу і плачу. Бо можу втрати коханого через імпульсивність старшого брата! Та він своє життя не може до ладу привести, а береться за чуже. Я хіба просила його про захист? Чи просила допомогти? Сльози відчаю давили мене, але це все, що я могла. Все, що я могла - плакати. І надіятися на те, що Артур не кине мене із-за витівок мого брата.

###

   Артур нервово стис кулаки. Він не очікував, що ще хтось може турбуватися про Віку, крім нього. Цей Степан, він здогадувався, що той, може стояти на заваді його стосунків. Але нічого, він вже знає, як позбутися його…

   Хлопець йшов, періодично витираючи кров з-під носа. В обличчя сік дрібний дощик. Рвучкий вітер нагадував про останні дні літа і наближення холоду. 

"Нічого, вона ще відчує, що таке справжній холод! Хіба мало роблю для неї? Подарунки, квіти…а вона все ще хоче ходити кудись, де немає мене? Спілкуватися з подругами, чи гірше того, з тим сліпим кротом? О ні, вона цінитиме мною! Вона буде лише моєю. Лише я маю на неї права, лише я!"

   Артур зупинився і сів на промокшу лавку, задерши обличчя догори. Кров неприємним присмаком відчулася на горлі. 

"Та начхати! Відступати він не збирається. Ще чого, він стільки вклав у свою дівчинку, стільки формував у ній свою жінку, щоб тепер що? Відпустити, бо так сказав її брат? Та не бути цьому! Віка — моя. І ніхто більше не матиме на неї прав!"

   Дощ вгамувався, але лють Артура лише розросталася. Він був злий на цілий світ і понад усе хотів, щоб Степан зник з його дороги. 

"Але не буде все так легко, як ти думаєш, дівчинко моя. Тільки не цього разу! Спершу я заставлю тебе постраждати. За вчинки свого брата будеш розплачуватися ти, моя люба Віка," — подумки говорив Артур, коли побачив, як на екрані телефона засвітилося ім'я "люба моя Віка".

###

Я, ридаючи, знову і знову набирала номер Артура. Він постійно давав відбій. В кімнату стукала мама, але я не відчиняла. Не хотілося. Не хотілося нікого бачити і чути. Степана досі не було, але то й на краще. От його я не хотіла бачити взагалі!