Розділ 9

      Мій брат Степан давно незлюбив Артура. Брат бачив, що часто після зустрічей з ним я плачу. Знав, що Артур ображає мене, і благав залишити цього поганця. Але я вперто вірила в наше кохання. Бо були й хороші моменти у нас з Артуром. Проте останнім часом чомусь сліз було більше. 

     І тому тепер, ховаючись у під'їзді, я поспіхом витирала сльози. Степан не повинен знати, що сьогодні я знову плакала. Дякувати Богові, синець швидко загоївся, і він його не побачив.  Степан завжди захищав мене. Справжній старший брат. Та й не тільки мене, але й маму. Відколи ми залишилися без батька, він став піклуватися про нас. Степан важко працював на будівництві, щоб менше доводилося працювати нам з мамою. Йому 32, і він досі не створив власної родини. Думаю, не тому, що не хоче. Просто він не може відпустити нас. Сказав, що спочатку мене віддасть в надійні руки, а тоді й своє щастя збудує. Він вже давно не мав стосунків. Напевно, в нього просто не вистачає на це часу. Але як може бракувати часу на кохання?  Я цього зрозуміти не могла. Думаю, через мене брат обмежує себе. А я ганебно приховую від нього сльози і плачу від образ. Хіба це справедливо? Думаю, що ні. Але якщо брат знатиме про усі сварки, мої відносини з Артуром остаточно зламаються. А я цього не хочу. 

— Привіт, Вікусю, — зустріла мене мама і уважно подивилася в очі. — Все добре, люба? — запитала, уважно вивчаючи мій настрій.

— Так, мамо. Степан вдома? — Поцікавилася я, намагаючись уникнути неприємних розмов.

— Так, — відповіла мама, нарешті відвівши очі. Напевно, зрозуміла, що я не хочу ні про що говорити при братові. — Тільки прийшов нещодавно з роботи, певно у ванній.

— Є щось їсти смачне? — Поцікавилась я, ледь обіймаючи маму.

   Це точно її повеселило. Напевно, їй теж вже набридла моя дієта. Спочатку я приховувала, але хіба від мами щось можна приховати?

— Ну, нарешті, донечко! Я вже думала, ти до скону їстимеш ту гречку з куркою. Є суп грибний, і плов зварила.

— Хочу твого супчику, мамочко, - усміхнулася я, миючи руки та сідаючи за стіл.

— Донечко, я взагалі не розумію, навіщо тобі та дієта була? Ти в мене прекрасно виглядаєш, усім би твою фігуру, - висловила свою думку мама, простягаючи мені тарілку з ароматною їжею.

— Мала намір її покращити, — відповіла я, жадібно ковтаючи суп.

   Мама домила посуд і сіла навпроти мене. Уважно дивилася в очі. Нічого не говорила, лише спостерігала. А потім сказала:

— Це все через Артура, так?

   Я зупинилася, їсти перехотілося. Я намагалася приховати заплакані очі, але це мені ніколи не вдавалося зробити. Я могла обманути Степана, друзів, але не маму. Тільки не її. Вона бачила мене наскрізь.

— Це він знову навіяв тобі якісь дурниці? Кажи мені, Віко, нічого не приховуй.

— Мамо.. — марно спробувала заперечити я.

— Донечко, ніхто не приходить у прекрасній сукні після зустрічі з давніми друзями із заплаканими очима. Щось знову сталося, я ж це бачу, —  констатувала мама, ніжно торкаючись моєї руки. — Він тебе образив?

   Мама мала рацію, мені ніколи не вдавалося приховати від неї свій сум. По очах вона могла зрозуміти, що щось не так. Тому брехати не було сенсу. Обманювати маму означало б - обманювати себе саму.

— Просто посварилися, —  тихо відповіла я, торкаючись маминої руки.

— Знову? Ви ж тільки недавно помирилися? Я не розумію, доню, чому у нього до тебе постійно виникають якісь претензії? Ти не заслуговуєш на таке ставлення до себе! — Рідна людина марно намалась переконати мене, та не могла змусити вірити її словам замість переконань, що вже сформував в моїй голові Артур.

— Мамо, дозволь ми якось самі це вирішимо, добре?

— Та добре, — розвела руками жінка. — Просто я не розумію тебе, дитино. Ти в мене гарна, розумна, а тримаєшся такого…

— Мамо…— не витримавши, перервала я її на півслові.

— Такого, я навіть слів не можу підібрати, — розгубилася вона.

— Мамо, я тебе прошу, —  вимовила я, дещо підвищуючи тон.

— Мало того, що в нього постійно до тебе якісь претензії, так він ще посмів тебе тоді вдарити! Це ні в які…— мама раптом замовкла. А моєю спиною пробігли мурахи. Гірке усвідомлення торкнулося свідомості. Я рвучко обернулася. Позаду стояв Степан. Брат точно чув останні мамині слова.

— Що тут відбувається? — Запитав він, витираючи мокре волосся рушником. — Мамо, про що це ти говориш? 

— Степане, ти все не так зрозумів, —  швидко підскочила я зі стільця.

— Ти краще сядь, Віко, — зупинив мене брат своєю міцною долонею. —  Мамо, ти казала про цього пихатого індика? Він що, посмів вдарити Віку? —  Говорив Степан тихо, але твердо та впевнено.

— Степане, Степанчику, ти все не так зрозумів, — знову піднялася я, намагаючись втихомирити брата.

— Все я так зрозумів, Віко. І цей твій Артур вже перейшов усі межі. Я не дозволю йому ображати мою сестру! 

— Я тебе благаю, це вийшло випадково. Нічого йому не роби, — просила я брата, ледь не вішаючись на нього. — Я прошу тебе, він же кине мене, — вимовляла, а серце стискалося все сильніше.