Розділ 9

   Мій брат Степан недолюблював Артура. Бо він бачив, що часто після зустрічей з ним я плачу. Він знав, що Артур ображає мене і благав залишити цього поганця. Але я уперто вірила в наше кохання. Бо були і хороші моменти у нас з Артуром, але останнім часом чомусь сліз було більше. І тому зараз, заходячи у під'їзд, я поспіхом витираю сльози. Степан не повинен знати, що сьогодні я знову плакала. Дякувати Богу, синець швидко зажив і він його не бачив. 

  Степан завжди захищав мене. Справжній старший брат. Та і не тільки мене, але й маму. Відколи ми залишилися без батька він став піклуватися про нас. Степан важко працював на будівництві, щоб менше доводилося працювати нам з мамою. Йому 32 і він досі не завів власної сім'ї. Думаю, не тому, що не хоче. Просто він не може відпустити нас. Сказав, що спочатку мене віддасть в хороші руки, а тоді і своє щастя збудує. У нього вже давно не було стосунків, напевно, в нього просто не вистачає на це часу. Але як не може вистачати часу на кохання?  Я цього зрозуміти не могла. Думаю, це все із-за мене брат обмежує себе, а я приховую від нього сльози і плачу від образ. Хіба це справедливо? Думаю, що ні. Але якщо брат знатиме про усі сварки, мої відносини з Артуром остаточно зламаються. А я цього не хочу. 

— Привіт, Вікуся, — зустріла мене мама і уважно подивилася в очі. — Все добре, люба? — запитала, уважно вивчаючи мій настрій.

— Так, мамо. Степан вдома? — запитала я, намагаючись уникнути неприємних для себе розмов.

— Так, — відповіла мама, нарешті відвівши очі. Напевно, зрозуміла, що я не хочу ні про що говорити при братові. — Тільки прийшов недавно з роботи, певно у ванній.

— Є щось їсти смачне? — запитала я, приобнімаючи маму.

   Це явно її повеселило. Напевно, їй теж вже набридла моя дієта. Спочатку я приховувала, але хіба від мами щось можна приховати?

— Ну, нарешті, донечка, я вже думала, ти до скону їстимеш ту гречку з куркою. Є суп грибний і плов зварила.

— Хочу твого супчику, мамочка, - усміхнулася я, миючи руки та сідаючи за стіл.

— Донечко, я взагалі не розумію, навіщо тобі та дієта була. Ти в мене прекрасно виглядаєш, усім би твою фігуру, - відповіла мама, простягаючи мені тарілку з ароматною їжею.

— Хотіла покращити, — відповіла я, жадібно ковтаючи суп.

   Мама домила посуд і сіла навпроти мене. Уважно дивилася в очі. Нічого не говорила, лише спостерігала. А потім сказала:

— Це все через Артура, так?

   Я зупинилася, їсти перехотілося. Я намагалася приховати заплакані очі, але це мені ніколи не вдавалося зробити. Я могла обманути Степана, друзів, але не маму. Тільки не її. Вона бачила мене наскрізь.

— Це він знову щось внушив тобі в голову? Кажи мені, Віка, нічого не приховуй.

— Мам.. 

— Донечко, ніхто не приходить у прекрасній сукні, після зустрічі з давніми друзями із заплаканими очима. Щось знову сталося, я ж це бачу, —  говорила мама, ніжно торкаючись моєї руки. — Він тебе образив?

   Мама була права, мені ніколи не вдавалося приховати від неї свій сум. По одних очах вона могла зрозуміти, що щось не так. Тому обманювати не було сенсу. Обманювати маму означало б - обманювати себе саму.

— Просто посварилися, —  тихо відповіла, торкаючись маминої руки.

— Знову? Ви ж тільки недавно помирилися? Я не розумію, доню, чому у нього до тебе постійно якісь претензії, ти не заслуговуєш на таке ставлення до себе! — говорила вона, намагаючись переконати, але я знаю своє.

— Мам, та давай ми якось самі, добре?

— Та добре, — відповіла, розвівши руками. — Просто я не розумію тебе, дитино. Ти в мене красива, розумна, а тримаєшся такого…

— Мам…

— Такого, я навіть слів не можу підібрати.

— Мам, я тебе прошу, —  говорила я дещо підвищуючи тон.

— Мало того, що в нього постійно до тебе якісь претензії, так він ще посмів тебе тоді вдарити. Це ні в які…— мама раптом замовкла. А мені по спині пробігли мурахи. Гірке усвідомлення торкнулося свідомості. Я рвучно обернулася, позаду стояв Степан. Брат точно чув останні мамині слова.

— Що тут відбувається? — запитав він, витираючи мокре волосся рушником. — Мам, про що це ти говориш? 

— Степане, ти все не так зрозумів, —  швидко скочила я із стола.

— Ти краще сядь, Віка, — зупинив мене брат своєю міцною долонею. —  Мам, ти говорила про цього пихатого індюка? Він що, посмів вдарити Віку? —  говорив Степан тихо, але твердо та впевнено.

— Степане, Степанчику, ти все не так зрозумів, — знову піднялася я, намагаючись втихомирити брата.

— Все я так зрозумів, Віка. І цей твій Артур вже перейшов усі межі. Я не дозволю йому ображати мою сестру! 

— Я тебе благаю, це вийшло випадково. Нічого йому не роби, — просила я брата, ледь не вішаючись на нього. — Я прошу тебе, він же кине мене, — говорила, а серце стискалося все сильніше.

— Вибач, Віка, але на цей раз я не можу не втручатися, — спокійно відповів Степан, садячи мене на стілець. — Давно пора поставити цього індюка на місце. Ніхто не вправі бити жінку, а тим більше кохану. 

— Але… — почала я говорити очима повними сліз, та я побачила, що брат вже не слухає мене.

— Мам, ну а ти? Чому мовчала? Як могла не сказати мені…хіба ти мало пережила такого від батька?? Я тебе не розумію, мамо, — ледь чутно сказав Степан, дивлячись в її очі. А мама лише мовчала, вона була між двома вогнями. І знову в усьому цьому винна я. 

Степан мовчки натягнув футболку і кудись пішов. Я знала, куди і до кого.

— Навіть голову не висушив, — констатувала мама, розгублено сідаючи за стіл.

   А я мовчала. В душі був розпач. Я боялася втрати Артура, дуже боялася. Знаючи свого брата, я розуміла, що він не залишить цю ситуацію на самотік. В горлі стаяв ком, страх здавив лещами. 

— Вік, ти вибач, я не побачила Степана… — намагалася виправдатися мама. — Доню, але він правий, пора покласти край таким відносинам.