Розділ 8

  Мені дуже хотілося піти на зустріч випускників. Але я одразу знала, що Артур буде проти. І нарешті, після кількох днів вмовлянь, він все ж погодився. Але поставив одну умову – він йде зі мною. Та я й не проти була, навпаки, навіть рада. Артур – гарний хлопець, на нього часто задивляються інші дівчата, тож я була певна, що шкільні подруги точно оцінять мого хлопця.

— Вікуся, мила моя, а чи не занадто відверту сукню ти одягнула? – запитав мене Артур, коли я завершувала свій макіяж.

— Сукня до самої підлоги, що з нею не так, Артуре? – запитала я, наносячи помаду.

— А декольте? Не занадто відкрите?

— Та ні, наче все пристойно. Ти ж сам обирав сукню, – здивовано сказала я, заправляючи локони за вухо.

— Так, але в примірочній вона якось виглядала по-іншому.

— Ти накручуєш себе, Артуре, – відповіла, усміхаючись хлопцю, від якого прагнула почути приємний комплімент. — Я готова, можемо йти.

— Ти прикрасиш цей вечір собою, я певен, – сказав Артур, а всередині мене розтеклася лава задоволення.

   Я закінчила школу 10 років тому, але час сплинув так швидко, що мені здавалося – це було лише вчора. Більшість однокласників уже мали сім'ї або навіть дітей. Але я теж вже зустріла своє кохання, тож хвилюватися немає підстав. Артур завжди говорив, що хоче одружитися зі мною, але заміж все ще не кликав. Та я не переживала з цього приводу, судячи з наших відносин все йшло до одруження. Хоч відносини і не завжди складалися райдужно, особливо останнім часом.

— Привіт, Віка. А ти змінилася з шкільних років, – сказав до мене Богдан, мій колишній однокласник.

— Змінилася? – усміхнулася я, ніяково прибираючи локони за вуха.

— Не познайомиш нас? – перервав нашу розмову Артур, невдоволено поглядаючи в сторону Богдана.

— Богдан, це Артур, мій хлопець. Артур, це Богдан, мій однокласник, – відповіла я, а хлопці дружно потисли один одному руки.

— Так, змінилася. Та не хвилюйся ти так, Віка, – розреготався Богдан. — В кращу сторону, звісно, красуня ще та. Артуру пощастило, – пояснив Богдан, а мені все більше ставало ніяково, бо я розуміла, як такі розмови дратують Артура. Але на диво він мовчав, лише ближче підійшов до мене і жестом руки притиснув до себе. 

— Дякую, звісно, але ти трохи перебільшуєш, Богдане, – відповіла я, кидаючи переляканий погляд на Артура.

— Та ні, люба, Богдан правий, ти ще та красуня, –  відповів Артур, показово цілуючи мене у щоку.

— Ох, Віка, Віка. А я в ще в шкільні роки на тебе око поклав, – почав розказувати Богдан, а я в душі кричала, мовчи, мовчи, Богдане, щоб не було біди.

— Ви зустрічалися? – запитав Артур і я відчула, як його пальці сильно та боляче вп'ялися у мою талію.

— Та так, нічого серйозного, лише кілька побачень, – усміхнувся мені Богдан, а я ледь видавила із себе скупу посмішку.

— Лише кілька побачень, кажеш…і що, як тобі Віка? Гаряча штучка? 

— Гей, друже, притормози трохи, – відповів Богдан, простягаючи руки перед собою. —  Мені здається, ти трохи переходиш межу зараз.

— Та ну, а мені от здається, що межу зараз переходиш ти, Богдане, – відповів Артур, подаючись трохи вперед. — Бо що ти тут зараз робиш? Фліртуєш з моєю дівчиною? Ось тут на моїх очах! – роздратовано говорив Артур, а я почала тремтіти всім тілом, відчуваючи неминучий скандал. — Куди ти їй дивишся постійно? Га, скажи мені? – продовжив Артур, трохи штовхаючи Богдана.

— Гей, ти чого. Кажу, охолонь! Між нами нічого не було. Так що, охолонь, чуєш? – сказав Богдан, теж дещо підіймаючи голос.

— А то що? А то що, питаю? – грізно навис над ним Артур.

— Вік, та він ненормальний якийсь, – усміхнувся мені Богдан. — Де ти тільки такого знайшла?

   Ці слова стали останньою краплею для Артура, я бачила, як злість закипіла у ньому. І цей його погляд, безумний погляд, він ніколи не приводив ні до чого доброго.

— Що ти сказав? – схопив Артур Богдана за сорочку і притягнув до себе. — Повтори, що ти тільки що сказав? – кричав Артур, а на нас почали звертати увагу інші мої однокласники та однокласниці.

— Слухай, та ти точно псих якийсь. Впусти мене, – спокійно відповів Богдан, явно здивований такою неадекватною поведінкою мого хлопця.

— Впущу, коли ти повториш те, що сказав, залицяльник ти поганий! – гаркав Артур, а навколо вже панувала суцільна тиша.

— Я сказав, що ти псих. І що Віка марнує свій час на такого, як ти, – випалив в обличчя Артуру Богдан.

   І тут Артура вже було не спинити, він відштовхнув Богдана, а потім почалася бійка. Спочатку всі ошелешено спостерігали, але потім стали їх розбороняти. Я стояла як вкопана, закриваючи обличчя руками. Мені хотілося провалитися від сорому, втекти кудись і щоб все це якнайшвидше припинилося.

Коли нарешті їх розчепили, Богдан прокричав:

— Артур, ти точно ненормальный псих і ти Віка теж, схоже, якщо тримаєшся такого мерзеного типа, – говорив Богдан, витираючи залишки крові з-під носа. 

   Артур, почувши таке, міцно стис мою руку і хотів було знову гамселити Богдана, але я схопила його руку і очима повними сліз сказала:

— Благаю, не треба. 

   Він глянув на мене, а в очах його палав вогонь. Потім він рвучко схопив мою руку і потягнув з приміщення.

   Не так, звісно, я уявляла собі цю зустріч. Мені хотілося поговорити із своїми давніми друзями. А Артур все зіпсував. Ні, схоже на те, що я знову все зіпсувала. Але дійсно, окрім кількох невинних підліткових побачень у нас з Богданом ніколи нічого не було. Ми навіть не зустрічалися, лише так, легка юнацька зацікавленість з його сторони. Серце стислося від думки, якою я постала перед своїми однокласниками. Вони знали мене багато років і ніколи у нас не було ніяких конфліктів. А сьогоднішній вечір все зіпсував, перекреслив все добре та світле. Всі хороші думки про мене та мої спогади.

— То що, ти добилася свого, мила моя? Ось цього ти хотіла? – кричав на мене Артур, наче несамовитий.