Розділ 8

  Мені дуже кортіло піти на зустріч випускників. Та я наперед знала, що Артур буде проти. І нарешті, після кількох днів вмовлянь, він все ж погодився, але з умовою, що він йде зі мною. Звісно,  я й не проти була, навпаки, навіть раділа. Артур – гарний хлопець, на нього часто задивляються інші дівчата, тож я була певна, що шкільні подруги точно вподобають мого хлопця.

— Вікусе, мила моя, а чи не занадто відверту сукню ти одягнула? – Зауважив мені Артур, коли я завершувала свій макіяж.

— Сукня довжиною до самої підлоги. Що в ній не так, Артуре? – Не погодилась я, наносячи помаду.

— А декольте? Не занадто відкрите?

— Та ні, наче все пристойно. Ти ж сам обирав сукню, – здивовано сказала я, заправляючи локони за вухо.

— Так, але в примірочній вона якось виглядала по-іншому.

— Ти перебільшуєш, Артуре, – відповіла, усміхаючись хлопцю, від якого бажала почути приємні слова і  компліменти замість зауважень. — Я готова, можемо йти.

— Ти прикрасиш цей вечір собою, я певен, – сказав Артур, а всередині мене розтеклася лава задоволення.

   Я закінчила школу 10 років тому, але час сплинув так швидко. За відчуттями здавалося, що це було лише вчора. Більшість однокласників уже мали сім'ї або навіть дітей. Але я теж вже зустріла своє кохання, тож хвилюватися немає підстав. Артур завжди говорив, що хоче одружитися зі мною, але заміж все ще не кликав. Та я не хвилювалася з цього приводу: судячи з наших відносин, все йшло до одруження. Хоч відносини й не завжди складалися райдужно, особливо останнім часом.

— Привіт, Віко. А ти змінилася зі шкільних років, – сказав до мене Богдан, мій колишній однокласник.

— Змінилася? – Усміхнулася я, ніяково прибираючи локони за вуха.

— Не познайомиш нас? – Перервав нашу розмову Артур, невдоволено поглядаючи в сторону Богдана.

— Богдан, це Артур, мій хлопець. Артур, це Богдан, мій однокласник, – відповіла я, а хлопці дружно потисли один одному руки.

— Так, змінилася. Та не хвилюйся ти так, Віко, – розреготався Богдан. — Змінилася на краще, звісно, красуня ще та. Артуру пощастило, – пояснив Богдан. А я з кожним словом  ніяковіла все більше, розуміючи, як такі розмови дратують Артура. Але, на диво, він мовчав. Лише ближче підійшов до мене і жестом руки притиснув до себе. 

— Дякую, звісно, але ти трохи перебільшуєш, Богдане, – відповіла я, кидаючи переляканий погляд на Артура.

— Та ні, люба, Богдан має рацію: ти ще та красуня, –  підтримав комплімент Артур, показово цілуючи мене у щоку.

— Ох, Віко, Віко. А я в ще в шкільні роки на тебе запримітив, – почав розказувати Богдан. Досвід і знання Артурових реакцій  в душі змушував мене не радіти цим словам, а кричати в очікуванні небезпеки: “Мовчи! Мовчи, Богдане! Аби не було біди.”

— Ви зустрічалися? – Запитав Артур, і я відчула, як його пальці міцно та боляче вп'ялися в мою талію.

— Та так, нічого серйозного, лише кілька побачень, – усміхнувся мені Богдан, а я ледь сподобилася на скупу посмішку.

— Лише кілька побачень, кажеш…і що, як тобі Віка? Гаряча штучка? 

— Гей, друже, пригальмуй трохи, – відсторонився Богдан, простягаючи руки перед собою. —  Мені здається, ти трохи переходиш межу зараз.

— Та ну, а мені от здається, що межу зараз переходиш саме ти, Богдане, – відповів Артур, подаючись трохи вперед. — Бо що ти тут зараз робиш? Фліртуєш з моєю дівчиною? Ось тут, в мене перед  очима! 

      Артур  говорив роздратовано, і нервове тремтіння  починало розтікатися всім моїм тілом в передчутті вже неминучого скандалу.  

— Куди ти заглядаєш постійно? Га, скажи мені? – Продовжив Артур, трохи штовхаючи Богдана, і натякаючи на виріз сукні, що не давав спокою йому ще вдома. Дурна!  Дарма я не зрозуміла, не почула ще там, що від цієї сукні будуть самі проблеми. Але ж мені просто хотілося бути гарною, не гіршою за інших однокласниць.

— Гей, ти чого? Охолонь! Між нами нічого не було. Так що, охолонь, чуєш? – Відсік Богдан, теж дещо підвищуючи голос.

— А то що? А то що? Питаю! – Грізно навис над ним Артур.

— Віко, та він ненормальний якийсь, – усміхнувся мені Богдан. — Де ти тільки такого знайшла?

     Ці слова стали останньою краплею для Артура. Я бачила, як злість закипіла у ньому. І цей його погляд, безумний погляд, він ніколи не мав добрих наслідків.

— Що ти сказав? – Схопив Артур Богдана за сорочку і притягнув до себе. — Повтори! Що ти тільки-но сказав? – Кричав Артур. 

          До мого безмежного сорому на нас почали звертати увагу інші мої колишні однокласники та однокласниці.

— Слухай, та ти точно психічно хворий. Відпусти мене, – спокійним тоном, навіть з певною іронією відповів Богдан, помітно здивований такою неадекватною поведінкою мого хлопця.

— Відпущу, коли ти повториш те, що сказав, залицяльник ти недолугий! – Гарчав Артур. 

     А навколо вже панувала суцільна тиша, бо всі погляди були прикуті до мого хлопця.

— Я сказав, що ти псих. І що Віка марнує свій час на такого, як ти, – випалив чітко і рішуче в обличчя Артурові Богдан.