Розділ 7

 Я дружу з Дімою ще зі шкільних років. Він хороший друг, вірний. Це для мене найважливіший критерій у дружніх стосунках. Ми трохи віддалилися один від одного, коли мені поставили діагноз. Але це не через нього, це був мій вибір. Мені було складно. Як би це дивно не звучало, я хотів бачити, але не хотів бачити нікого поруч. Діма інколи телефонував, питав: “Як справи й чи потрібна допомога?”, а я завжди казав: “Ні”. Я хотів навчитися самостійності та незалежності, я хотів привчити себе до самотньої темряви. Тож він згодом перестав питати. Чи закінчилася наша дружба? Не думаю. Коли я сам вчора зателефонував йому і попросив відвезти до Києва, Діма одразу погодився.

— Ну, привіт, Гнате. Не пройшло і ста років, як ти вийшов на зв'язок першим. – Сказав Діма, тиснучи мені руку та приобіймаючи за плече, - До речі, прикольні “очечі”, - розсміявся він.

— Привіт, Дім. Ай, це з настанов мами їх ношу. Ненавиджу ці окуляри! Радий тебе майже бачити, – усміхнувся я. 

— То по що ми прямуємо до Києва? – Уточнив друг, відкриваючи двері машини.

— По те й їдемо, друже, щоб я міг бачити, – з ентузіазмом в голосі відповів я, подаючи йому свій багаж. 

— Знову чергова спроба твоєї матері? – запитав він без запалу у голосі. — Гнате, ти не ображайся, але ти сам віриш у своє одужання?

   От за що мені подобається Діма. Він завжди був чесним та прямолінійним. Не боявся говорити правду та свої думки вголос. Відтак, багатьом він здавався різким, але я знав його багато років. І завжди був певен, що він людина, в якій немає лукавства.

— Віра – це все, що в мене залишається, друже. Я ні в чому не певен, але спробувати варто. Ти сам мені казав, що ніколи не треба опускати рук.

— Казав. Добре, сідай, дорога неблизька. 

   Спершу ми їхали мовчки, ми не спілкувалися кілька місяців, тож це далося взнаки. Кожен думав про щось своє і намагався знайти правильний ключ до розмови. 

— Діна ледь не щодня запитує у мене, як ти, – згадав Діма більше не в змозі терпіти це гнітюче мовчання. — А я не знаю навіть, що їй сказати. Вона тебе не забула, Гнате.

— Я знаю. В щирості твоєї сестри я ніколи не сумнівався, але ти знаєш, що я люблю Віку.

— Знаю.

   Сестра Діми давно була закохана у мене. Але, на жаль, як я не старався, не міг відповісти їй взаємністю. У мене взагалі не було довгих та серйозних стосунків, лише швидкоплинні захоплення, які тривали не більше, ніж пів року.  Але все змінилося, коли я познайомився в центрі з Вікою. Навіть не бачачи її, я зміг покохати по-справжньому і вперше в житті зрозуміти, що таке сильні почуття.

— Перекажеш Діні вітання. Ти вибач, що я не телефонував тобі й Діні. Діні не хотів давати марних надій. Тобі, бо … — запнувся я, — головне знай, справа не в тобі була. Просто у мене був важкий період, я вчився сприймати себе по-новому і всяке таке…

— Гнате, мені не потрібні виправдання. Якщо ти відсторонився, отже, просто не мав бажання розмовляти зі мною. А не дружити. Все нормально. А щодо Діни, дякую. За те, що тримаєш дистанцію. Ти зрозумій, ти мій друг, але, якби ти зробив їй боляче, чи, не дай Боже, знову розбив серце моїй сестрі, я б не подивився, що ти тепер інвалід, сам би ще додав тобі добре. Ти мене знаєш, – говорив Діма у своїй звичній манері. А мені чомусь так стало смішно.

— Інвалід? – Розреготався я. — А не занадто грубо висловлюєшся як для близького друга? – Штовхнув я його у бік.

— Ну, так вже сталося, Гнате, що людей з вадами називають інвалідами. То які до мене претензії? 

— Та ніяких, – нарешті вгамував свій сміх я. 

— Я взагалі не розумію, чого це ти регочеш? Наче не смішні речі кажу, – запитав Діма, а я дійсно подумав, чого мені смішно стало. Може, це нервове, може, в мене не тільки з зором проблеми, а ще й з головою?

— А якщо серйозно, Гнате, то Діна, схоже, дійсно закохана в тебе. І навіть готова жити зі сліпим, – сказав Діма і подивився на мене. Можливо, він думав, що я цього не побачу, але я зловив його силует і зловив його думку.

— Не, хвилюйся, Дімо. Твоїй сестрі не доведеться жити з інвалідом, я цього не допущу. 

— Насправді, я прийму будь-який її вибір. Але все ж я бажаю своїй сестрі найкращої долі. Дякую, що ти мене розумієш.

   Та, звісно, я розумів. Кому потрібне життя з таким як я? Яка дівчина захоче тягнути на собі всі сімейні обов'язки, роботу та ще на додачу сліпого чоловіка? Це дуже складно, таке може знести тільки жертовна любов. Може, я і подобався Діні, але не думаю, що настільки сильно, як мені подобається Віка.

— То як там у тебе склалося з тою Вікою? Прийняла вона твої подарунки? Я особисто добряче доклав зусиль, знайшов найкращого ведмедя у місті. 

— Не склалося. Подарунки прийняла, а от серце моє – ні.

— Ти думаєш це через те, що ти ну…? – Знітився Діма.

— Інвалід?...ні, у неї вже був хлопець. Я просто не знав про це. Мені здавалося, між нами був якийсь зв'язок. Мабуть, здавалося.

— Ти не ображайся, друже, але я взагалі не розумію, що ти знайшов в тій Вікторії? Я знаю тебе, вона зовсім не твій типаж. Чим вона так зачепила? Якби ти міг бачити, вона б тебе ніколи не зацікавила…