Розділ 7

   Я дружу з Дімою ще із шкільних років. Він хороший друг, вірний. Це для мене найважливіший критерій у дружніх стосунках. Ми трохи віддалилися один від одного, коли мені поставили діагноз. Але це не із-за нього, це я так захотів. Мені було складно, якби це дивно не звучало, я хотів бачити, але не хотів бачити нікого поруч. Діма інколи дзвонив, питав як справи і чи потрібна допомога, а я завжди казав ні. Я хотів навчитися самостійності та незалежності, я хотів привчити себе до самотньої темряви. Тож він згодом перестав дзвонити. Чи закінчилася наша дружба? Не думаю, бо, коли я сам вчора подзвонив йому і попросив відвезти до Києва, Діма одразу погодився.

— Ну, привіт, Гнате. Не пройшло і сто років, як ти подзвонив першим, – сказав Діма, тиснучи мені руку та приобнімаючи за плече.

— Привіт, Дім. Радий тебе майже бачити, – усміхнувся я. 

— То за чим ми їдемо у Київ? – запитав Діма, відкриваючи двері машини.

— За тим і їдемо, друже, щоб я міг бачити, – з ентузіазмом в голосі відповів я, подаючи йому свій багаж. 

— Знову чергова спроба твоєї матері? – запитав він без запалу у голосі. — Гнате, ти не ображайся, але ти сам віриш в своє одужання?

   От за що мені подобається Діма. Він завжди був чесним та прямолінійним. Не боявся говорити правду та свої думки вголос. Відтак багатьом він здавався різким, але я знав його багато років. І завжди був певен, що він людина, в якій немає лукавства.

— Віра – це все, що в мене залишається, друже. Я ні в чому не певен, але спробувати варто. Ти сам мені казав, ніколи не треба опускати руки.

— Казав. Добре, сідай, дорога не близька. 

   Спершу ми їхали мовчки, ми не спілкувалися кілька місяців, тож це далося взнаки. Кожен думав про щось своє і намагався знайти правильний ключ до розмови. 

— Діна ледь не щодня запитує у мене, як ти, – запитав Діма більше не в змозі терпіти це гнітюче мовчання. — А я не знаю навіть, що їй сказати. Вона тебе не забула, Гнате.

— Я знаю. В щирості твоєї сестри я ніколи не сумнівався, але ти знаєш, що я люблю Віку.

— Знаю.

   Сестра Діми давно була закохана у мене. Але, на жаль, як я не старався, не міг відповісти їй взаємністю. У мене взагалі не було довгих та серйозних стосунків, лише так швидкоплинні захоплення, які тривали не більше, ніж півроку.  Але все змінилося, коли я познайомився в центрі з Вікою. Навіть не бачачи її, я зміг покохати по-справжньому і вперше в житті зрозуміти, що таке сильні почуття.

— Перекажеш Діні вітання, ти вибач, що не дзвонив тобі і Діні. Діні не дзвонив, бо не хотів давати марних надій. Тобі, бо … та знаєш, справа не в тобі була, просто у мене був важкий період, я вчився сприймати себе по новому і всяке таке…

— Гнате, мені не потрібні виправдання. Якщо ти не дзвонив, значить ти просто не хотів говорити зі мною, а не дружити. Все нормально. А щодо Діни, дякую. За те, що тримаєш дистанцію. Ти зрозумій, ти мій друг і всяке таке, але, якщо б ти зробив їй боляче, чи, не дай Боже, знову розбив серце моїй сестрі, я б не подивився, що ти вже інвалід, сам би ще додав тобі добре, ти мене знаєш, – говорив Діма у своїх звичній манері, а мені чомусь так стало смішно.

— Інвалід? – розреготався я. — А не за грубо, як для близького друга? – штовхнув я його у бік.

— Ну, так вже сталося, Гнате, що людей з вадами називають інвалідами, то які до мене претензії? 

— Та ніяких, – нарешті вгамував свій сміх я. 

— Я взагалі не розумію, чого це ти регочеш? Наче не смішні речі кажу, – запитав Діма, а я дійсно подумав, чого мені смішно стало. Може, це нервове, може, в мене не тільки з зором проблеми, а ще й з головою?

— А якщо серйозно, Гнате, то Діна, схоже, дійсно закохана в тебе. І навіть готова жити зі сліпим, – сказав Діма і подивився на мене, може, він думав, що я цього не побачу, але я зловив його силует, і зловив його думку.

— Не, хвилюйся, Діма. Твоїй сестрі не доведеться жити з інвалідом, я цього не допущу. 

— Насправді, я прийму будь-який її вибір, але все ж я бажаю своїй сестрі найкращої долі. Дякую, що ти мене розумієш.

   Та звісно я розумів. Кому потрібне життя з таким, як я? Яка дівчина захоче тягнути на собі всі сімейні обов'язки, роботу та ще в додаток сліпого чоловіка? Це дуже складно, таке може знести тільки жертовна любов. Може, я і подобався Діні, але не думаю, що настільки сильно, як мені подобається Віка.

— То як там у тебе склалося з тою Вікою? Прийняла вона твої подарунки? Я особисто дуже старався, знайшов найкращого ведмедя у місті. 

— Не склалося. Подарунки прийняла, а от серце моє – ні.

— Ти думаєш це із-за того, що ти ну…? – якось зам'явся Діма.

— Інвалід?...ні, у неї вже був хлопець. Я просто не знав про це, мені здавалося між нами був якийсь зв'язок, мабуть, здавалося.

— Ти не ображайся, друже, але я взагалі не розумію, що ти знайшов в тій Вікторії? Я знаю тебе, вона зовсім не твій типаж. Чим вона так зачепила? Якби ти міг бачити, вона б тебе ніколи не зацікавила…

— То може й добре, що я перестав бачити… – сказав я, насправді дуже радий тому факту, що нарешті мені є з ким поговорити по душам.

— О, друже, я бачу ти серйозно влив, а я ще переживаю стосовно Діни, от дурак, та ти ж і справді закохався, – відповів Діма, нарешті усвідомлюючи всю серйозність моєї ситуації.

— Дім, а ти думав, я жартував?...розумієш, я раніше дивився очима, а тепер серцем можу бачити. Такого я ще не відчував ніколи в житті і ні до кого. Жаль тільки, що серце моє мене так підвело. 

— Жаль тебе, друже. Стільки проблем тобі на голову звалилося, сліпота, якесь нерозділене кохання. Такого ворогам не побажаєш, – продовжував висловлювати свої думки Діма вголос.

— Та все нормально.

— Точно, друже? Чи може, ти тому не брав телефон від мене, бо плакав по ночам у подушку? Якщо так, зупини це і повертайся до нормального життя, – говорив Діма у звичному для нього тоні.