Розділ 6

 Завтра я їду до Києва. Я вже нічого не боюся. Навіть до остаточної втрати зору я готовий. Чоловіки не плачуть. Так завжди батько мені казав. Брехав…бо я сам чув, як він плакав. Він не хотів, щоб ми з мамою бачили. Батько плакав вночі, на кухні. Через мене, я впевнений. Звинувачував себе, але от я його не виню. В чому його провина? Він ховався від нас у темряві, а я втікав від неї. От тільки втекти не вдавалося.

  Мені хотілося ще раз зустрітися з Вікою перед від'їздом, тож я дістав телефон і набрав її номер.

###

   Я якраз гуляла з Артуром, коли мені подзвонив Гнат. Весела мелодія змусила нас зупинитися.

— Хто дзвонить? – Поцікавився Артур, заглядаючи мені в долоні.

— Це Гнат, – відповіла я, вагаючись, чи брати.

— Той сліпий кріт! – Реготнув він.

— Не кажи так! – Обурилася я.

— А то що? Відколи це ти його захищаєш? Відколи це тобі до нього не байдуже?...Га, моя люба Віко? — Різко змінився тон його голосу.

— Артуре, не починай, – відповіла засмучено, все ще слухаючи веселу мелодію.

— Я починаю??...— обурився. — А мені от здається, що це все розпочала ти! Ти змушуєш мене злитися, ревнувати до цього сліпого крота! Відбий виклик! – Прокричав він роздратованим голосом.

— Але, Артуре,…— та він не слухав.

— Якщо відповіси зараз на дзвінок, між нами усе скінчено…ти мене зрозуміла?

— Про що ти кажеш? – Запитала я, перелякано дивлячись в його очі, що палали вогнем злості.

— Ти мусиш обрати: або він, або я. Якщо піднімеш слухавку, можеш забути про мене назавжди! – вимовив він остаточно і твердо.

   Мелодія затихла, як і моя радість від нашої зустрічі. На очі набігли непрохані сльози. Я подумки казала собі: “Не плач, не час плакати”. Не знаю, чому, але Артура бісили мої сльози. Тому я зазвичай плакала потай від нього. Екран знову засвітився, видаючи ту саму мелодію, але я вже була доведена до краю, тож з глибоким відчаєм дала відбій.

###
 

   Віка не брала слухавку. Може, просто не почула, тож вирішив набрати ще раз. Чітко почув відбій. Певно з Артуром. Укол здогадки боляче вразив серце. Джексон певно відчув мій настрій, бо прийшов і ліг поруч. Я почав його погладжувати, і ставало трохи легше. Відчуваючи його тепло під своїми пальцями, холод потроху відпускав серце. 

— Джексоне, ми знову з тобою лише удвох, друже. Знаєш, я буду  сумувати за тобою. Мені не дозволили взяти тебе з собою. Але я мушу поїхати, розумієш? –  Поцікавився я, чухаючи його за вушком. — Звісно, розумієш, хлопчику. Ти все розумієш. Мама має рацію. Варто спробувати. Я хочу спробувати. Чому я ризикую, запитаєш ти? Бо я не хочу бути сліпим. Не хочу, Джексоне…не хочу, Джексоне, – тихо казав я, обіймаючи свого найвірнішого щиросердного друга. — Я сумуватиму, дуже сильно. Але знаєш, я повернуся, і повернуся вже зрячим. І нарешті зможу тебе побачити повноцінно. І тоді ми підемо з тобою гуляти довго-довго. Наїмося смаколиків, — посміхнуся я, а Джексон задоволено завиляв хвостом, постукуючи мене ним. — Лише ти і я. Ну, може, хіба ще Віку візьмемо. Якщо вона, звісно, захоче. – Джексон задоволено гавкнув, схвалюючи мою пропозицію.

     Нас перервав дзвінок мобільного і я посміхнувся, бо телефонувала Віка. Мелодія її дзвінка зігрівала душу. Але від усмішки не залишилося і сліду, коли я почув її голос. 

— Вікусь, що сталося? – Стривожено запитав я.

— Гнате, ти вибач, що я не відповідала, коли ти телефонував…я… – говорила Віка, відчайдушно намагаючись приховати відчай у голосі.

— Ти плачеш, Віко?

— Ні, ні, все добре, – проговорила швидко, але я був впевнений, що вона зараз ковтає сльози.

— Де ти? 

— Я…

— Скажи мені, де ти? – Наполягав я, стискаючи руки в кулаки, бо був певен, що це все через поганця Артура.

— Я в парку, коло статуї котика, – тихо сказала. А я вже одягав на Джексона повідець.

— Я зараз прийду, дочекайся мене, чуєш?...Я зараз буду! – Наголошував я в надії, що вона все-таки послухає мене.

   Віка дала відбій, а я вже йшов в парк. Йшов швидким кроком, періодично спотикаючись об каміння. Один раз навіть впав, але продовжував поспішати. Зараз ніщо не мало значення, лише Віка. Я так хотів, щоб вона дочекалася мене.

   Джексон привів мене на місце, і я вже руками ковзав по кам'яному котику, переконуючись, що я там, де треба.

— Віко, Віко, ти тут? – Запитав я, озираючись по боках, в надії відшукати знайомий силует. 

— Я тут, –  почулося позаду. — Привіт, Джексоне, – мовила Віка, погладжуючи його по голові.

— Віко, що сталося? – Захопив я її тендітні долоньки у свої.

   Віка несміливо висмикнула свої долоньки з моїх. Від цього стало дещо неприємно, але я не приховав свої емоції. Я лише хотів  підтримати кохану дівчину.

— Я…ти пробач, що я не відповідала. Не мала можливості. Пам'ятаю, що ти завтра їдеш до Києва. – Почала Віка, намагаючись уникнути моїх запитань.

— Їду, – не став розпитувати я. — Може, присядемо на лавку? – Запропонував.