Розділ 6

 Завтра я їду в Київ. Я вже нічого не боюся. Навіть до остаточної втрати зору я готовий. Чоловіки не плачуть. Так завжди батько мені казав. Брехав…бо я сам чув, як він плакав. Він не хотів, щоб ми з мамою бачили. Батько плакав вночі, на кухні. Із-за мене, я впевнений. Винив себе, але от я його не виню. В чому його вина? Він ховався від нас у темряві, а я втікав від неї. От тільки втекти не вдавалося.

  Мені хотілося ще раз зустрітися з Вікою перед від'їздом, тож я дістав телефон і набрав її номер.

###

   Я якраз гуляла з Артуром, коли мені подзвонив Гнат. Весела мелодія змусила нас зупинитися.

— Хто дзвонить? – поцікавився Артур, заглядаючи мені в долоні.

— Це Гнат, – відповіла я, вагаючись, чи брати.

— Той сліпий кріт! – реготнув він.

— Не кажи так! – обурилася я.

— А то що? Відколи це ти його захищаєш? Відколи це тобі на нього не все одно?...Га, моя люба Віка? — сказав, а я відчула, як змінився тон його голосу.

— Артуре, не починай, – відповіла я розстроєно, все ще слухаючи веселу мелодію.

— Я починаю??...А мені от здається, що це все розпочала ти! Ти змушуєш мене злитися, ревнувати до цього сліпого крота! …не бери слухавку! – прокричав він явно роздратованим голосом.

— Але Артуре…

— Якщо візьмеш зараз трубку, між нами усе скінчено…ти мене зрозуміла?

— Про що ти кажеш? – запитала я перелякано, дивлячись в його очі, що палають вогнем злості.

— Ти мусиш обрати: або він, або я. Якщо піднімеш слухавку, можеш забути про мене назавжди! – сказав він остаточно і твердо.

   Мелодія затихла, як і моя радість, що була від нашої зустрічі. На очі набігли непрохані сльози. Я говорила собі, не плач, не час плакати. Не знаю, чому, але Артура злили мої сльози, тому я зазвичай плакала потай від нього. Екран знову засвітився, видаючи ту саму мелодію, але я вже була доведена до краю, тож з глибоким відчаєм дала відбій.

###
 

   Віка не брала слухавку. Може, просто не почула, тож вирішив набрати ще раз. Дала відбій. Певно з Артуром. Укол здогадки боляче вразив серце. Джексон певно відчув мій настрій, бо прийшов і ліг поруч. Я почав його гладити і ставало трохи легше. Відчуваючи його тепло під своїми пальцями холод серця трохи попускав. 

— Джексоне, ми знову з тобою лише удвох, друже. Знаєш, я буду  сумувати за тобою. Мені не дозволили взяти тебе із собою. Але я мушу поїхати, розумієш? –  запитав я, почухуючи його за вушком. 

— Звісно, розумієш, хлопчику. Ти все розумієш. Мама права, варто спробувати, я хочу спробувати. Чому я ризикую, запитаєш ти? Бо я не хочу бути сліпим. Не хочу, Джексон…не хочу, Джексон, – тихо сказав я, обіймаючи свого найвірнішого друга серця. 

— Я сумуватиму, дуже сильно, але знаєш, я повернуся, і повернуся вже зрячим. І нарешті зможу тебе побачити повноцінно, і тоді ми підемо з тобою гуляти довго-довго. Наїмося вкусняшок, — посміхнуся я, а Джексон задоволено завиляв хвостом. — Лише ти і я, ну, може, ще Віку візьмемо, якщо вона звісно захоче, – Джексон задоволено гавкнув, схвалюючи мою пропозицію.

   Нас перервав дзвінок мобільного і я посміхнувся, бо телефонувала Віка.

Але від усмішки не залишилося і сліду, коли я почув її голос. 

— Вікусь, що сталося? – стривожено запитав я.

— Гнат, ти вибач, що я не брала телефон…я… – говорила Віка, відчайдушно намагаючись приховати відчай в голосі.

— Ти плачеш, Віка?

— Ні, ні, все добре, – говорила швидко, але я був впевнений, що вона зараз ковтає сльози.

— Де ти? 

— Я…

— Скажи мені, де ти? – наполягав я, стискаючи руки в кулаки, бо був певен, що це все Артур.

— Я в парку, коло статуї котика, – тихо сказала, а я вже одягав на Джексона повідок.

— Я зараз прийду, дочекайся мене, чуєш?...Я зараз буду! – наголошував я в надії, що вона все-таки послухає мене.

   Віка дала відбій, а я вже йшов в парк. Йшов швидким кроком, періодично спотикаючись об каміння. Один раз навіть впав, але продовжував швидко йти. Зараз ніщо не мало значення, лише Віка. Я так хотів, щоб вона дочекалася мене.

   Джексон привів мене на місце і я вже руками ковзав по кам'яному котику, переконуючись, що я там, де треба.

— Віка, Вік, ти тут? – запитав я, оглядаючись по сторонах, в надії відшукати знайомий силует. 

— Я тут, –  почулося позаду. — Привіт, Джексоне, – сказала Віка, погладжуючи його по голові.

— Вік, що сталося? – захопив я її тендітні долоні у свої.

   Віка несміливо висмикнула свої долоньки із моїх. Від цього мені стало трохи неприємно, але я не подав вигляду. Я лиш хотів її підтримати.

— Я…ти пробач, що я не брала. Не було як. Пам'ятаю, що ти завтра їдеш до Києва, – почала Віка, явно намагаючись уникнути моїх запитань.

— Їду, – не став розпитувати я. — Може, присядем на лавку? – запропонував я. 

— Давай.

— Допоможеш мені? 

— Звісно, – відповіла вона, а я по її голосі зрозумів, що її настрій покращується.

— Джексон, ти з нами? – запитала вона беручи мене під руку.

— Нехай ще побігає собі, – сказав я їй, відчувши тепло її пальців. — Вік, то що сталося? – запитав знову, коли ми сіли на лавку.

— Все добре, просто трохи посварилася з Артуром, – несміливо відповіла.

— Він ображає тебе?

— Не те, щоб ображає. Швидше, не розуміє. Він страшенно мене ревнує і із-за цього ми постійно сваримося, – пояснювала Віка, а я сидів поруч і відчував, як вона тремтить.

— Вік, він б'є тебе?

— Що? – спантеличено перепитала, але потім стала заперечувати, — Ні, ні, ти що!

— Мама казала, на тобі був синець. 

— Це…просто непорозуміння, – намагалася щось пояснити вона, а я всередині вже просто кипів на Артура. Як йому вдається вкласти Віці в голову, що у тому, що він її б'є, винна вона сама? —Це було випадково і то один раз… – говорила вона, а я не вірив своїм вухам.