Розділ 5

   Мама покликала до вечері. Батька вдома не було, тож ми вечеряли удвох. Ні, утрьох, бо Джексон теж сидів коло своєї тарілки на кухні.

— Відчуваю запах качки, – усміхнувся я.

— Сьогодні ж понеділок, – відповіла мама.

— Мам, коли ти все встигаєш зробити? – щиро дивувався я.

— Бо я мама, а мами можуть все, – відповіла Рената, набираючи мені вечерю. — Слухай, я хотіла поговорити з тобою про Віку, – почала якось несміливо.

— Про Віку? – я дещо здивувався такому питанню, адже мама навпаки уникала теми про цю дівчину.

— Так, у Віки якісь проблеми? – запитала дещо стурбовано.

— Ні, наскільки я знаю. А з чого ти взяла? – запитав я, непомітно ділячись із Джексоном качкою.

— Ти, мабуть, не помітив вчора, на її обличчі був синець.

— Ну так і що? – щиро не розумів я, до чого схиляє мама, а Джексон задоволено бив мене хвостом у ноги. — Мабуть, десь вдарилася чи впала.

— Це синець від удару. Її хтось вдарив по обличчі, – твердо сказала Рената.

   Мій хороший настрій кудись зник. Я не міг зрозуміти, хто мій скривдити цю милу дівчину. Ніколи не повірю, що це зробив її брат чи мати, хіба що Артур? 

— Мам, ти впевнена, що це саме від удару?

— Сину, я, як медик і як мати, абсолютно впевнена, що Віку вдарили по обличчю. Вона намагалася це приховати під макіяжем, але ваша романтична прогулянка під дощем її видала. 

   Я ніколи не приймаю поспішних рішень. Завжди все звик обдумувати. Але сьогодні мені хотілося зірватися і бігти шукати того Артура. Надавати йому щедрих ударів за те, що посмів вдарити її. Бо сумнівів не залишилося, це міг зробити лише той пихатий вилупок. Чому Віка його не залишає, чому так тримається за це кохання, яке, по суті, коханням і не є?

— Думаю, це її хлопець Артур, – відповів я, стискаючи долоні у кулаки.

###

   Уже спливла доба після нашої сварки з Артуром, а він все не дзвонить. Все ще ображається?

   Я сиділа, опершись на лікті і дивилася десь у вікно. Мені все ще боліло і не тільки на обличчі, найбільше в серці. Тихі вібрації телефону вирвали з роздумів. На екрані висвітилось "коханий". Я радісно схопилася з місця і підняла слухавку.

— Алло, – відповіла з широкою посмішкою на обличчі. 

— Привіт, Вікусь. Ти як? – почула у телефоні Артурів голос.

— Вже добре, якщо ти подзвонив. Я вже думала ти…

— І думати не смій, що я тебе колись залишу, – такі слова пестили мої вуха, тож я все сильніше посміхалася. —Ти моя, є і завжди будеш. Лише моя дівчинка, ти зрозуміла?

— Так, – тихо відповіла під гучний стукіт серця.

— Я хотів вибачитися, перестарався трохи. Але ця ревність з'їдає мене, я не можу стриматися, коли на тебе дивляться інші. В мені здіймається вулкан. А коли ти на когось дивишся, крім мене, мені взагалі зносить дах. 

— Я знаю, знаю, Артурчик. Ти пробач мене. Дуже хочу тебе побачити, – говорила я.

— То чому сидиш? Одягайся, я під твоїм під'їздом.

  Я швидко встала і визирнула у вікно. Там на тротуарі стояв її Артур з букетом троянд. Швидко обтерши залишки сліз, побігла у ванну. Помила лице і швидко нанесла тоналку, щоб приховати синець. Одягла легку сукню у квітковий принт, у якій я особливо подобалася Артуру, і побігла на зустріч з коханим.

   Я не дозволю собі його втратити. Триматимуся за наше кохання, за нас, за Артура.

— Привіт, – говорю і кидаюся йому в обійми. Покриваю поцілунками шию, обличчя, губи.

— Привіт, Вікуля. Радий тебе бачити. Дай добре роздивлюся тебе, – каже і бере мене за руку, крутячи навколо себе. —Ти наче схудла трохи.

— Ти помітив? – запитую піднесено, адже весь тиждень я їла лише куряче філе та гречку. За винятком макарунів, які смакувала у кав'ярні з Гнатом, але про це йому краще не знати, і тої маминої пюрешки, що таки спокусила мене.

— Звісно, я все помічаю. І те, що ти схудла, і те, як ти посміхаєшся незнайомим барменам, і навіть ваші вогники в очах з тим інвалідом Гнатом, – мовив він якось грубо, але мені стало так боляче. Боляче чути таке про свого друга, боляче чути таке від коханої людини. 

— Артуре, між нами нічого немає, я тобі вже це казала, – намагаюся знову його переконати.

— Це ти можеш своїй мамі розказати, мила моя Вікуся, – каже і бере моє обличчя в свою долоню, ривком підіймає погляд і змушує дивитися в очі. — Але я бачу навіть більше, ніж ти сама. Цей сліпий кріт хоче тебе забрати! Але ти належиш мені, зрозуміла? – запитує, пропалюючи мене поглядом, а я ледь не плачу від того, що моє підборіддя починає боліти від його сильних долонь.

— Артуре, мені боляче, – кажу тихо, не відводячи погляду.

— Ні, Віко, боляче ти робиш мені, коли так поводишся, розумієш?

   Я лише киваю на знак згоди, а Артур нарешті відпускає моє обличчя і усміхається.

— Хороша дівчинка. Лише моя, моя назавжди, – говорить і бере мене в оберемок своїх обіймів. 

— Які гарні троянди, – кажу я, нарешті наобіймавшись з Артуром. 

— Все для тебе, моя мила. А в обмін мені нічого не треба, лише, щоб ти була тільки моєю. 

   Як же я любила отакі наші зустрічі, без сварок, з купою обіймів та поцілунків. Зазвичай так було після якоїсь великої сварки. Сьогодні наші "американські гірки відносин" мчали у гору. Артур турбувався про мене і сипав компліментами, а я ніжилася у його турботі і була найщасливішою на світі.

###

   Мені хотілося, щоб Артур зник. Просто розчинився в повітрі, не знаю, грузовик переїхав, ну хоч б, щоб Артур переїхав в інше місто. Але, щоб його не стало. Гнів за його вчинок переповнював мене. 

Не втручатися! Не втручатися! — вдавлював я собі цю думку в голову. Віка його любить! Не тебе, не тебе, чуєш, Гнате! Ти чуєш себе?

Мої думки кричали у моїй голові, розривали її. Я намагався довести щось самому собі, але не виходило, от зовсім не виходило. 

   Вирішив сходити на прогулянку. Джексон склав мені компанію. Весело біг попереду, проводячи за собою.