Розділ 5

  Мама покликала до вечері. Батька вдома не було, тож ми вечеряли удвох. Ні, утрьох, бо Джексон теж сидів коло своєї тарілки на кухні.

— Відчуваю запах качки, – усміхнувся я.

— Сьогодні ж понеділок, – відповіла мама.

— Мам, коли ти все встигаєш зробити? – Щиро дивувався я.

— Бо я мама, а мами можуть все, – відповіла Рената, накладаючи мені вечерю. — Слухай, я хотіла поговорити з тобою про Віку, – почала якось нерішуче.

— Про Віку? – Я дещо здивувався такій пропозиції, адже мама навпаки уникала тем про неї.

— Так, у Віки якісь проблеми? – Запитала трохи стурбовано.

— Ні, наскільки я знаю. А з чого ти взяла? – Запитав я, непомітно ділячись із Джексоном качкою.

— Ти, мабуть, не помітив вчора, на її обличчі був синець.

— Ну так і що? – Щиро не розумів я, на що натякає мама, а Джексон задоволено бив мене хвостом у ноги. — Мабуть, десь вдарилася чи впала.

— Це синець від удару. Її хтось вдарив по обличчю, – твердо сказала Рената.

   Мій гарний настрій миттєво зник. Я не міг зрозуміти, хто мій скривдити цю милу дівчину? Ніколи не повірю, що це зробив її брат чи мати, хіба що Артур? 

— Мамо, ти впевнена, що цей слід саме від удару?

— Сину, я як медик і як мати, абсолютно впевнена, що Віку вдарили по обличчю. Вона намагалася це приховати під макіяжем, але ваша романтична прогулянка під дощем її видала. 

   Я ніколи не приймаю поспішних рішень. Завжди все звик обдумувати. Але сьогодні мені хотілося зірватися і бігти шукати того Артура. Надавати йому щедрих ударів за те, що посмів вдарити її. Бо сумнівів не залишилося, це міг зробити лише той пихатий вилупок. Чому Віка його не залишає, чому так тримається за це кохання, яке, по суті, коханням і не є?

— Думаю, це її хлопець Артур, – відповів я, стискаючи долоні в кулаки.

###

   Уже спливла доба після нашої сварки з Артуром, а він все не дзвонить. Все ще ображається?

   Я сиділа, опершись на лікті і дивилася десь у вікно. Мені все ще боліло і не тільки на обличчі, найбільше в серці. Тихі вібрації телефону вирвали з роздумів. На екрані висвітилось "коханий". Я радісно схопилася з місця і підняла слухавку.

— Алло, – відповіла з широкою посмішкою на обличчі. 

— Привіт, Вікусь. Ти як? – Почула в телефоні Артурів голос.

— Вже добре, адже ти зателефонував. Я вже думала, ти…

— І думати не смій, що я тебе колись залишу, – ті слова пестили мої вуха, тож я все сильніше посміхалася. —Ти моя, є і завжди будеш. Лише моя дівчинка, ти зрозуміла?

— Так, – тихо відповіла під гучний стукіт серця.

— Я хотів вибачитися, перестарався трохи. Але ці ревнощі з'їдають мене. Я не можу стриматися, коли на тебе дивляться інші. В мені здіймається вулкан. А коли ти на когось дивишся, крім мене, мені взагалі зносить дах. 

— Я знаю, знаю, Артурчику. Ти пробач мені. Дуже хочу тебе побачити, – говорила я.

— То чому сидиш? Одягайся, я під твоїм під'їздом.

  Я швидко встала і визирнула у вікно. Там на тротуарі стояв мій Артур з букетом троянд. Швидко обтерши залишки сліз, побігла у ванну. Вимила обличчя і швидко нанесла тональний крем, щоб приховати синець. Одягла легку сукню у квітковий принт, у якій я особливо подобалася Артурові, і побігла на зустріч з коханим.

   Я не дозволю собі його втратити. Триматимуся за наше кохання, за нас, за Артура.

— Привіт, – вимовляю,  кидаючись йому в обійми. Вкриваю поцілунками шию, обличчя, губи.

— Привіт, Вікуля. Радий тебе бачити. Дай добре роздивлюся тебе, – каже і бере мене за руку, крутячи навколо себе. —Ти наче схудла трохи.

— Ти помітив? – Запитую піднесено, адже весь тиждень я їла лише куряче філе та гречку. За винятком макарунів, які смакувала у кав'ярні з Гнатом, але про це йому краще не знати, і тої маминої пюрешки, що таки спокусила мене.

— Звісно, я все помічаю. І те, що ти схудла, і те, як ти посміхаєшся незнайомим барменам, і навіть ваші вогники в очах з тим інвалідом Гнатом. – Вимовляє він якось грубо, а мені стає дуже боляче. Боляче чути таке про свого друга, боляче чути таке від коханої людини. 

— Артуре, між нами нічого немає, я тобі вже це казала, – намагаюся знову його переконати.

— Це ти можеш своїй мамі розказати, мила моя Вікусю, – каже і бере моє обличчя в свою долоню, ривком підіймає погляд і змушує дивитися в очі. — Але я бачу навіть більше, ніж ти сама. Цей сліпий кріт хоче тебе забрати! Але ти належиш мені, зрозуміла? – Питає, пропалюючи мене поглядом, а я ледь не плачу від того, що моє підборіддя починає боліти від його сильних долонь.

— Артуре, мені боляче, – кажу тихо, не відводячи погляду.

— Ні, Віко, боляче ти робиш мені, коли так поводишся, розумієш?

   Я лише киваю на знак згоди, а Артур нарешті відпускає моє обличчя і усміхається.

— Хороша дівчинка. Лише моя, моя назавжди, – говорить і бере мене в оберемок своїх обіймів.