Розділ 4

Несподіваний дзвінок вирвав Вікторію з роздумів. Вона глянула на екран і посміхнулася. Дзвонив Гнат. Хоч вона чекала дзвінка від Артура, але була рада, що телефонує саме Гнат. 

— Привіт, не розбудив? – запитав хлопець.

— Привіт, ні. Я рада тебе чути. 

— Я хотів поговорити. Не хочеш прогулятися? – Запитав несміливо хлопчина, ризикуючи отримати відмову.

   Вікторія вагалася. Не тому, що не хотіла. Не мала бажання ускладнювати і без того складну ситуацію з Артуром. Вона мимовільно поглянула у вікно: дощ вщух, лише поодинокі краплі падали з дерев. Але повітря було таким теплим та свіжим, що дівчині нестримно закортіло освіжити і свою голову в цій вечірній оазі, позбутися поганих емоцій і тягаря, що сковував душу.

— А чому б і ні? Погода чудова. Я зайду за тобою за пів години. Добре?  — відповіла за кілька секунд мовчання.   — Але одна умова…

— Яка?  — Охоче підхопив хлопець.

— Візьми з собою Джексона.

— Обов'язково, – усміхнувся сам про себе Гнат.

   Проте Гнат і не планував виходити нікуди без Джексона. Йдучи на прогулянку, вони ставали одним цілим. Джексон тепер завжди допомагав Гнату бачити. Але коли тебе під руку веде мила дівчина це, безперечно, приємніше.

   Вікторія сама не розуміла, чому їй хочеться виглядати гарно. Мало того, що Гнат не її хлопець, а просто друг, так він ще й все одно нормально її не бачитиме. Але їй чомусь кортіло бути для нього гарною. Вона любила проводити час з Гнатом. З ним було так комфортно та просто. Саме цього відчуття легкості  так не бракувало у стосунках із Артуром.

   Віка постукала у знайомі двері. Їй відчинила усміхнена Рената.

— Проходь, Віко. Гнат зараз вийде.

   Хоч жінка і була засмучена через вибір Віки не на користь її сина, проте поважала його вибір. Якщо сину подобається ця дівчина, вона втручатися не буде. Жінка розуміла, що такі зустрічі не йдуть на користь Гнату. Адже ще більше нагадують про біль відмови, про нерозділене кохання. Але чомусь вірила, що відмова саме цієї дівчини була не через сліпоту. Схоже, вона, і справді, просто кохає іншу людину.

— Дякую, я зачекаю в коридорі.

   Вікторія відчувала напругу між ними. Вона розуміла Ренату, її материнські почуття, її відчай.

— Джексоне, привіт, Джексоне! – Радісно крикнула Вікторія, коли пес, побачивши дівчину, кинувся до неї, намагаючись  облизувати. — Постривай, хлопчику. А то зіпсуєш мені макіяж, – усміхалася Віка, чухаючи собаку за вушком. Той блаженно прикрив очі та радісно заскавчав.

— Джексоне, ти вже зустрічаєш нашу гостю? – Почувся голос Гната, що вийшов в коридор. Віка подумала про себе, який Гнат вродливий. І на превеликий жаль сліпне. Поруч з ним гідна бути дівчина-модель, як мінімум. 

— Привіт, обожнюю твого Джексона, – сказала Віка, підводячись. 

— Він, схоже, теж тебе любить, – відповів Гнат, намагаючись відшукати свої кросівки серед купи взуття.

— Я допоможу, – вирішила підтримати його. — Ти що хочеш взути? Кросівки?

Гнат лише ствердно кивнув.

— Які: жовті чи чорні? – Запитала Віка, дивлячись на Гната.

   Гнат теж з неї очей не зводив. Як же шкода, що не може бачити її повноцінно. Він точно знає, що у неї великі очі. Але якого ж вони кольору?

— Чорні, – коротко відповів та нагнувся, щоб взутися. Але Віка обережно зупинила його руки.

— Дозволь я сама, – попросила ніжно й обережно взяла його за ногу. Акуратно зав'язала шнурівки і, підводячись, констатувала: "Готово, тепер можна йти. А то Джексон вже зачекався".

###

   Я не люблю темряву, а особливо гуляти вечері. В темряві я почуваюся таким безпорадним і практично геть нічого не бачу. Ще вдень коли досить сонячно, я розрізняю силуети і хоч трішки світла. Але вечір для мене як вирок. Вирок, який мені винесли. 

— Зараз обережно, тут сходинки, – стиснула мою руку Вікторія.

— Гаразд, я тримаюся за тебе, – я стискаю її руку у відповідь.

— Я рахуватиму, щоб задати ритм… один…два….три…. – щебече моя кохана, а мені видається, наче вона підспівує.

— Ти - чудовий провідник…мені з тобою так легко, – кажу я щиро, бо так і справді є.

— Все, остання сходинка, і ми вже в парку. Може відпустимо Джексона погуляти? Я поки подбаю про тебе, – пропозиції Віки я  безмежно радію.

— Так, звісно.  — Намагаюсь відпустити Джексона, але ніяк не можу знайти защіпку на повідку.

— Дозволь мені, – перехоплює вона мої руки, і за кілька секунд Джексон уже намотує кола біля нас, радісно виляючи хвостом. 

— Ти, до речі, знаєш, що в нашому парку встановили нову фігуру у вигляді котика? Вона така вже мила. Ходімо, я тобі покажу, – радісно тягне  мене кудись дівчина.

— Я якби…

— Тсс…Ти не будеш сліпим, коли поруч я, – каже тихо, закриваючи мені рота вказівним пальцем. —Ти будеш бачити кінчиками моїх пальців. 

   Ми тихо йдемо літнім парком, слухаючи цвіркотіння, що доноситься десь із трави. Я майже нічого не бачу, але чую дуже добре. Її дихання лоскоче мої вуха, і ще більше серце.