Розділ 4

  Несподіваний дзвінок вирвав Вікторію із роздумів. Вона глянула на екран і посміхнулася. Дзвонив Гнат. Хоч вона чекала дзвінка від Артура, але була рада, що телефонує саме Гнат. 

— Привіт, не розбудив? – запитав хлопець.

— Привіт, ні, рада тебе чути. 

— Я хотів поговорити, не хочеш прогулятися? – запитав несміливо хлопчина, боячись отримати відмову.

   Вікторія вагалася, не із-за того, що не хотіла. Їх не хотілося ускладнювати і без того складну ситуацію з Артуром. Вона монотонно поглянула у вікно, дощ вчух, лише поодинокі краплі падали з дерев. Але повітря було таким теплим та свіжим, що Вікторії нестримно хотілося освіжити і свою голову в цьому вечірньому оазисі.

Після кількох секунд мовчання вона все ж відповіла:

— А чому б і ні? Погода чудова. Я зайду за тобою за півгодини. Добре? Але одна умова…

— Яка? 

— Візьми з собою Джексона.

— Обов'язково, – усміхнувся сам про себе Гнат.

   Проте Гнат і не планував виходити ніде без Джексона. Коли той йшов на прогулянку, вони ставали одним цілим. Джексон допомагав йому бачити. Але, звісно, коли тебе під руку веде мила дівчина це, безперечно, приємніше.

   Вікторія сама не розуміла, чому їй хочеться виглядати гарно. Мало того, що Гнат не її хлопець, а просто друг, так він ще й всеодно нормально її не бачитиме. Але їй, чомусь, хотілося бути для нього красивою. Вона любила проводити час з Гнатом, їй було з ним так комфортно та просто. Це те, чого так не вистачало у стосунках із Артуром.

   Віка постукала у знайомі двері, їй відчинила усміхнена Рената.

— Проходь, Віко. Гнат зараз вийде.

   Хоч жінка і була засмучена через вибір Віки не на користь її сина, проте поважала його вибір. Якщо сину подобається ця дівчина, вона втручатися не буде. Жінка розуміла, що такі зустрічі не йдуть на користь її Гнату. Адже, ще більше нагадують про біль відмови, про нерозділене кохання. Але чомусь вірила, що відмова саме цієї дівчина була не через те, що її син осліп. Схоже, вона і справді просто кохає іншу людину.

— Дякую, я зачекаю в коридорі.

   Вікторія відчувала напругу між ними. Вона розуміла Ренату, її материнські почуття, її відчай.

— Джексон, привіт, Джексон! – радісно крикнула Вікторія, коли пес, побачивши Віку, кинувся на неї з облизуванням. — Постривай, хлопчику. А то зіпсуєш мені макіяж, – усміхалася Віка, чухаючи собаку за вушком. Той блаженно прикрив очі і радісно заскавулів.

— Джексон, ти вже зустрічаєш нашу гостю, – почувся голос Гната, що вийшов коридор. Віка подумала про себе, що Гнат дуже вродливий, жаль, що сліпне, поруч з ним повинна бути дівчина-модель, як мінімум. 

— Привіт, обожнюю твого Джексона, – сказала Віка, підводячись. 

— Він, схоже, теж тебе любить, – відповів Гнат, намагаючись відшукати свої кросівки серед купи взуття.

— Я допоможу, – вирішила підтримати його Вікторія, — ти що, хочеш взути кросівки?

Гнат лише ствердно кивнув.

— Які: жовті чи чорні? – запитує Віка і дивиться на Гната.

   Гнат теж з неї очей не зводить. Як же жаль, що він не може бачити її повноцінно. Він точно знає, що у неї великі очі, але якого ж вони кольору?

— Чорні, – коротко відповідає і нагинається, щоб взутися. Але Віка обережно зупиняє його руки.

— Дозволь, я сама, – просить ніжно і обережно бере його ногу. Акуратно зав'язує шнурівки і, підводячись, говорить: "Готово, тепер можна йти. А то Джексон вже зачекався".

###

   Я не люблю темряву, а особливо гуляти вечері. В темряві я почуваюся таким безпорадним і практично геть нічого не бачу. Ще вдень коли досить сонячно, я розрізняю силуети і хоч трішки світла, але вечір для мене, як вирок. Вирок, який мені винесли. 

— Зараз обережно, тут сходинки, – стиснула мою руку Вікторія.

— Гаразд, я тримаюся за тебе, – я стискаю її руку у відповідь.

— Я рахуватиму, щоб задати ритм…один…два….три…. – щебетала Вікторія, а мені видавалося, наче вона підспівує.

— Ти чудовий провідник…мені з тобою так легко, – кажу я щиро, бо так і справді є.

— Все, остання сходинка і ми вже в парку. Може відпустимо Джексона погуляти, я поки потурбуюся про тебе, – запропонувала Віка, ну а я був цьому безмежно радий.

— Так, звісно. 

   Я хотів спустити Джексона, але ніяк не міг знайти защіпку, щоб відщипнути поводок.

— Дозволь мені, – перехопила мої руки Вікторія. 

   За кілька секунд Джексон уже намотував круги навколо нас, радісно виляючи хвостом. 

— Ти, до речі, знаєш, що в нас в парку встановили нову фігуру у вигляді котика. Вона така вже мила. Ходімо, я тобі покажу, – радісно потягла вона мене кудись.

— Я якби…

— Тсс…Ти не будеш сліпим, коли поруч я, – тихо сказала вона, закриваючи мені рота вказівним пальцем. —Ти будеш бачити кінчиками моїх пальців. 

   Ми тихо йшли літнім парком, слухаючи цвіркотіння, що доносилося десь із трави. Я майже нічого не бачив, але чув дуже добре. Її дихання лоскотало мені вуха і ще більше серце. 

— Прийшли, дай свої руки.

   Я простягнув долоні і відчув, як до них торкнулися її пальці. Вона, тримаючи мої пальці, прислонила їх до холодного каменю. 

— Зараз ми гладимо котика по спині. Ти відчуваєш, в якій він позі зображений? – запитала Віка, ковзаючи нашими руками по холодному камені.

— Схоже, він сидить, – припустив я.

— Правильно, тепер торкнемося мордочки, – вона взяла мої пальці і перенесла їх до мордочки кам'яної тварини. Наші пальці, не відриваючись, малювали в моїй голові силует тварини.