Розділ 2

   Гнат ніколи не залишався у центрі на ніч. Туди він приходив, щоб розбавити свою самотність, щоб зрозуміти, як це жити без зору. Тут були такі ж, як він, обділені життям, позбавлені кольорів. 

  У нього була повноцінна сім'я. Батьки сильно любили його і не могли змиритися з тим, що їхній син осліп. Вони носили в собі тягар вини, і робили все, щоб допомогти Гнату. Найпровідніші лікарі та сучасні клініки розводили руками, мовляв, вже занадто пізно. 

   "Пізно, надто пізно. Та якби ж та хвороба хоч якось проявляла себе, мама точно завела б мене до лікаря. Але ми ж не знали, навіть не здогадувалися. А потім в один день я це почув. Почув те кляте слово "пізно". Ніколи не забуду маминих очей повних сліз, повних безнадії. Це те, що я завжди бачу навіть крізь темряву, навіть без зору," – роздумував Гнат, очікуючи на матір, яка завжди забирала його. Хлопець міг розрізнити її силует, навіть такий нечіткий, навіть ледь помітний для нього.

— Привіт, синку. Вибач, затримали на роботі, тому трохи запізнилася, – сказала Рената, обіймаючи сина.

   Гнат знав, що це вона, але завжди перевіряв обличчя пальцями. Він готувався до того,що скоро остаточно осліпне і навіть туманний силует він не зможе впізнати. Кінчики пальців – ось усе, чим він володітиме, щоб бачити.

— Привіт, та це нічого. Як день пройшов у тебе? – запитав Гнат, міцно беручи матір за руку, щоб без пригод дістатися авто.

— Все добре, синку. Сьогодні були хороші пацієнти, усі ввічливі та доброзичливі. Ти ж знаєш, як це для мене важливо, – сказала мати, обережно допомагаючи сину зайняти місце в машині. 

   Мати Гната Рената працювала терапевтом у місцевій лікарні.

   Ось так-то воно буває, кожен день ставиш комусь діагнози, зупиняєш чиїсь хвороби, придивляючись до симптомів. А у власного сина не помітила, пропустила. Яка вона після цього мати? Хіба може після цього носити гідно білий халат? Це все через її неуважность до сина, до його життя. Із-за її цього білого халата, якому вона присвятила всю себе, при цьому ставши халатною матір'ю, – подумки боролася із собою Рената.

— Знаю, мам, я радий. 

   Ренаті було важко на серці. Вона знала про закоханість сина. Про те нерозділене кохання, яке він зустрів у тому центрі для сліпих. Саме вона наполягла на тому, щоб син відвідував його. Вона хотіла як краще, а вийшло? А вийшло ще гірше. 

   Рената часто сперечалася із сином. Вона дивилася на життя крізь свій прожитий досвід, а син крізь свої юнацькі мрії. Вона часто не розуміла його гарячих вчинків, а він її пекучих слів. Але після того, як Гнат став сліпнути, Рената пообіцяла собі, що тепер завжди підтримуватиме свого сина, його рішення та бажання. Можливо, це хоча б трохи зробить його щасливішим.

   І от, коли вона дізналася про те, що її син закохався, спочатку, злякалася. Злякалася, бо боялася, що її сину зроблять боляче. І таки зробили, але…Але вона не могла допустити такого, щоб Гнат перестав вірити у себе через те, що сліпий. Ні, не могла таке допустити, тож підтримала його. Сказала, що у нього все вийде, що, якщо це його доля, то він з тією дівчиною обов'язково будуть разом. Але видно, не доля була. Все його життя – суцільна недоля, – намагалася приборкати думки Рената.

— Синку, у мене для тебе є одна новина, – несміливо почала розмову жінка.

   Гнат уже по її голосі зрозумів, що мова йтиме про ще одну спробу вилікувати його. Він трохи втомився від цього, а точніше, від марної надії, яка несподівано з'являлася і так само несподівано зникала. 

— І яка ж? – без особливої цікавості запитав хлопець, дивлячись у вікно за мерехтливими тінями. 

— Сьогодні мені телефонував один мій знайомий. Він працює у фармацевтичній компанії "Санком", зараз вони знаходяться на стадії розробки нового лікарського препарату. Цей препарат успішно пройшов доклінічні випробування і зараз вони шукають добровольців на клінічну фазу. Ти ідеальний кандидат, – легко та невимушено говорила матір.

— І ти хочеш, щоб я взяв участь у тестуванні препарату, я правильно тебе зрозумів? – запитав Гнат, все ще слідкуючи за плином тіней за вікном, із усіх сил намагаючись спіймати у них бодай якісь барви.

— Сину, я знаю, що не раз розчарувала тебе, давала марні сподівання. Але, якщо у нас залишилася бодай ця соломинка, то хіба ми не вхопимося за неї? Я тебе дуже прошу ради мене.

   Мати була права, хоч і Гнату набридли уже всі ці обстеження та тяганина по клініках, проте здаватися ніколи не треба. Потрібно боротися до останнього, вона завжди так казала. Та хіба йому є що втрачати? Хто знає, за скільки часу він остаточно осліпне? Місяць, два, чи, можливо, кілька днів? 

— Що потрібно робити? 

   Рената відчула, як полегшення холодним комом скотилося по тілу. Він таки погодився, погодився! В її душі бриніли хороші передчуття, але навіть, якщо нічого не вийде, вона знатиме, що зробила все. Все можливе для свого сина.

— Потрібно буде приймати ліки, які тобі дадуть і ретельно усе нотувати. Вчасно здавати всі аналізи і проходити тести. Ти маєш розуміти, що це експериментальні ліки і ще достеменно не відомо, як вони впливатимуть на організм. Допоможуть чи ні? А, можливо, і навпаки нашкодять? На всі ці запитання маєш дати відповідь ти, як піддослідний. Для цього потрібно підписати договір. Ти готовий?

   Що ж, варто віддати матері належне. Можливо, це вперше вона така відверта зі мною. І не говорить "цього разу точно все вийде." Ну що ж, мені, крім зору, втрачати нічого. 

— Я зможу це приймати вдома чи потрібно кудись їхати? – запитав Гнат.

— Потрібно їхати в Київ. Ти маєш бути під наглядом, я вже пояснила чому, – відповіла Рената, розуміючи, чому Гнат це питає.