Розділ 1

 Вікторія насолоджувалася теплим літнім ранком. Прохолода віяла в обличчя своїм приємним диханням. З кіосків доносилися аромати кави, а з пекарень - запах духмяної здоби. Усмішка не сходила з її обличчя. І це не через свіженький круасан чи гарну погоду. Її думки були зайняті лише одним. Лише одним єдиним хлопцем.

   Життя, на перший погляд, було прихильним до Вікторії. У неї були доволі приємні риси обличчя. Тендітні акуратні губи й такий же миленький носик. Лише великі очі не вписувалися у тендітні пропорції личка. Але саме вони робили її такою привабливою. Ці очі нагадували великі магніти, що притягували погляди усіх, хто її зустрічав.

— Привіт, — промовила Вікторія, кидаючись в обійми світловолосого парубка.

— Привіт, — почулося у відповідь не таким вже й радісним тоном. — Віко, а можна обережніше? Ти що не бачиш, у мене кава гаряча! — Сказав хлопець, вириваючись з задушливих обіймів.

— Ну пробач, пробач. Я просто така рада тебе бачити, така рада! – Щебетала Вікторія. 

— Ну все, а то ще задавиш ненароком. – Відповів парубок, намагаючись видати це за жарт. — Я теж радий тебе бачити. Сумувала за мною? – Запитав він дещо зверхньо, але Вікторія цього зовсім не помітила.

— Авжеж, авжеж я сумувала за тобою, Артуре, – радісно відповіла дівчина, даруючи йому нову порцію обіймів.

   Артур, здавалося, трохи роздратувався, але відповів взаємністю. 

— Круасан для мене? – Запитав він, дивлячись на духмяну випічку.

— Взагалі, я для себе купила, – ніяково відповіла Віка. — Але візьми собі до кави, я поснідала вдома, – сказала дівчина, простягаючи йому пакунок. 

— І хто ж ще про мене так буде піклуватися, як не ти, – радісно сказав він, відкушуючи шмат круасана. — Шкода, правда, що не шоколадний, але абрикосовий я теж люблю, – сказав він, наче на щось натякаючи.

— Завтра я куплю тобі шоколадний. Якщо ми побачимося, – благальними очима кинула на нього погляд дівчина. 

— Та ну, перестань, це я маю тебе пригощати, – став заперечувати хлопець.

— Ні, я наполягаю. Тільки скажи, що завтра ми побачимось, –  просила Віка з очима повними надії.

— Ну, звісно, моя крихітко. Хто ж любитиме мене сильніше за тебе? – Сказав Артур, запиваючи слова кавою. 

— Ніхто, ти ж знаєш. Правда, знаєш? – Штовхнула його у бік дівчина, заграючи.

— Знаю, знаю. А ще знаю, що ти знову підеш у той пансіон, де тебе чекає  Гнат, – невдоволено кинув хлопець. 

— Артуре, ну ти знову за це? Ти ж знаєш, що я змушена йти туди, бо це моя робота. Він лише мій підопічний, і все, – пояснила дівчина.

— Лише підопічний. Знаю я таких підопічних! – Дещо сердито відповів Артур.

— Артуре, ну не починай, будь ласка… – попросила його Віка.

— Вибач, просто я ніколи не зможу забути, як він зізнався тобі у коханні. Той букет із троянд і великого ведмедя.. Ти ж його не викинула, правда? Він же досі у тебе? – Люто дивився на неї той.

— Так, він у мене. Я не хотіла його викидати, бо він дуже сподобався моїй племінниці. Я пообіцяла подарувати їй його на День народження. 

— Завжди у тебе знайдуться якісь пояснення або відмазки, – сказав Артур, висмикуючи руку з її долоні.

— Артуре, ну чому ти так робиш? Чому? – сумно запитала дівчина. — Ти ж знаєш, що між нами нічого немає і бути не може. 

   Хлопець похмуро дивився десь вдалечінь, наче пропускаючи слова повз вуха.

— Любий, він же сліпий. Ти ж сам це знаєш, – сумно та з певною незручністю сказала Віка.

— Так, сліпий. Але якби не був? То що? Що б ти робила? Прийняла його пропозицію чи як? Як я маю це розуміти? – Гримнув він.

— Ні, звісно, ні, – відповіла Вікторія, намагаючись узяти його за руку. Ти ж знаєш: мені ніхто не потрібен, лише ти. Ти, Артуре! Я кохаю тебе! – Промовила вона, дивлячись йому прямо у вічі.

###

   Вікторія працювала у центрі для незрячих людей. Її там любили. Вона вміла підібрати потрібні слова для кожного. Там були люди різного віку. Хтось жив там, а хтось лише приходив туди, щоб поговорити чи просто відвідати друзів по нещастю. 

Дівчина була справжнім експертом у своїй справі. Нікому не вдавалося знайти такий особливий підхід до сліпих людей. Вона любила свою роботу, а пацієнти любили її. Але любити свою роботу і любити тих, з ким працюєш, зовсім різне. Та все ж вона була із ними щирою принаймні намагалася, принаймні, вона так думала.

   Гнат прийшов у центр майже рік тому. Йому поставили діагноз – глаукома. Але вже занадто пізно... Перебіг хвороби був майже непомітним, і, коли у хлопця почалися проблеми із зором, зоровий нерв вже був практично атрофованим. Гнат майже осліп, і лише праве око могло розрізняти нечіткі силуети. Смак до життя був втрачений, і тільки розмови з Вікторією не давали хлопцю накоїти дурниць. Він і сам не помітив, як закохався у дівчину. До того він не розумів, як це закохатися у душу, не просто в образ чи красиву обкладинку, а саме в людину. 

    Він забув, що сліпий каліка! До втрати зору зір і розум від нього втрачали дівчата. Виявляється, їм також була потрібна лише його картинка, лише його образ. А тепер він залишився один, зовсім самотній, поки не познайомився з Вікторією. Довгий час він боровся з сумнівами, чи варто зізнаватися, чи зрозуміє вона? Та їхнє спілкування було таким щирим та відвертим, що він повірив у них. Але чи варто було?