Розділ 1

     Вікторія насолоджувалася теплим літнім ранком. Прохолода віяла в обличчя своїм приємним диханням. З ларьків доносилися аромати кави, а із пекарень - запах духмяної здоби. Усмішка не сходила з її обличчя. І це не через свіженький круасан чи хорошу погоду, її думки були зайняті лише одним. Лише одним єдиним хлопцем.

   Життя було прихильним до Вікторії. У неї були доволі приємні риси обличчя. Тендітні акуратні губи і такий же миленький носик. Лише великі очі не вписувалися у тендітні пропорції личка. Але саме вони робили її такою привабливою. Ці очі нагадували великі магніти, що притягували погляди усіх, хто її зустрічав.

— Привіт, — промовила Вікторія, кидаючись в обійми темноволосого парубка.

— Привіт, — почулося у відповідь не таким вже й радісним тоном. — Вік, а можна обережніше, ти що, не бачиш, у мене кава гаряча! — сказав хлопець, висмикуючись з задушливих обіймів.

— Ну пробач, пробач. Я просто така рада тебе бачити, така рада! – щебетала Вікторія. 

— Ну все, а то ще задавиш ненароком, – відповів парубок, намагаючись видати це за жарт. — Я теж радий тебе бачити. Скучала за мною? –запитав він дещо зверхньо, але Вікторія цього зовсім не помічала.

— Авжеж, авжеж я сумувала за тобою, Артуре, – радісно відповіла дівчина, даруючи йому нову порцію обіймів.

   Артур роздратовано чавкнув, але відповів взаємністю. 

— Круасан для мене? – запитав він, дивлячись на духмяну випічку.

— Взагалі, я для себе купила, – ніяково відповіла Віка, — Але візьми собі до кави, я поснідала вдома, – сказала дівчина, простягаючи йому пакунок. 

— І хто ж ще про мене так буде піклуватися, як не ти, – радісно сказав Артур, відкусуючи шмат круасана, — Жаль, правда, що не шоколадний, але абрикосовий я теж люблю, – сказав він, наче на щось натякаючи.

— Завтра я куплю тобі шоколадний. Якщо ми побачимося? – благальними очима кинула на нього дівчина. 

— Та ну, перестань, це я маю тебе пригощати, – став заперечувати хлопець.

— Ні, я наполягаю, тільки скажи, що завтра ми побачимось, –  запитала Віка з очима повними надії.

— Ну звісно, моя крихітко. Хто ж любитиме мене сильніше за тебе? – сказав Артур, запиваючи слова кавою. 

— Ніхто, ти ж знаєш. Правда, знаєш? – штовхнула його у бік дівчина, заграючи.

— Знаю, знаю. А ще знаю, що ти знову підеш у той пансіон, де тебе чекає той Гнат, – невдоволено кинув хлопець. 

— Артуре, ну ти знову за це. Ти ж знаєш, що я змушена йти туди, бо це моя робота. Він лише мій підопічний і все, – пояснила дівчина.

— Лише підопічний, знаю я таких підопічних, – дещо сердито відповів Артур.

— Артур, ну не починай, будь ласка… – попросила його Віка.

— Вибач, просто я ніколи не зможу забути, як він зізнавався тобі у коханні. Той букет із троянд і великого ведмедя.. Ти ж його не викинула, правда, він ж досі у тебе? – люто дивився на неї той.

— Так, він у мене. Я не хотіла його викидати, бо він дуже сподобався моїй племінниці, я пообіцяла подарувати їй його на день народження. 

— Завжди у тебе знайдуться якісь пояснення або відмазки, – сказав Артур, висмикуючи руку з її долоні.

— Артуре, ну чому ти так робиш, чому? – сумно запитала дівчина. — Ти ж знаєш, що між нами нічого немає і бути не може. 

   Хлопець похмуро дивився десь вдалечінь, наче пропускаючи слова крізь вуха.

— Любий, він же сліпий. Ти ж сам це знаєш, – сумно та з певною незручністю сказала Віка.

— Так, сліпий. Але якщо би не був? То що? Що би ти робила, прийняла його пропозицію чи як? Як я маю це розуміти? – гримнув він.

— Ні, звісно ні, – сказала Вікторія, намагаючись схопити його руку. Ти ж знаєш, мені ніхто не потрібен, лише ти. Ти, Артуре, я кохаю тебе, – промовила вона, дивлячись йому прямо у вічі.

###

   Вікторія працювала у центрі для незрячих людей. Її там любили. Вона вміла підібрати потрібні слова для кожного. Там були люди різного віку. Хтось проживав там, а хтось лише приходив туди, щоб поговорити чи просто відвідати друзів по нещастю. 

Дівчина була справжнім експертом у своїй справі. Нікому не вдавалося знайти такий особливий підхід до сліпих людей. Вона любила свою роботу, а пацієнти любили її. Але любити свою роботу і любити тих, з ким працюєш, зовсім різне. Та все ж вона була із ними щирою, принаймні, намагалася, принаймні, вона так думала.

   Рік тому у центрі з'явився Гнат. Йому поставили діагноз – глаукома. Але вже занадто пізно... Хвороба протікала майже непомітно і, коли у хлопця почалися проблеми із зором, зоровий нерв вже був практично атрофованим. Гнат майже осліп і лише праве око могло розрізняти нечіткі силуети. Смак до життя був втрачений і тільки розмови з Вікторією не давали хлопцю накоїти дурниць. Він і сам не помітив, як закохався у дівчину. До того, він не розумів, як це закохатися у душу, не просто у образ чи красиву обкладинку, а саме в людину. 

   Але його мрії швидко розбилися на дрібні друзки. Він забув,що сліпий каліка! До втрати зору, зір і розум від нього втрачали дівчата. Виявляється, їм також була потрібна лише його картинка, лише його образ. А тепер він залишився один, зовсім один. Поки він не познайомився з Вікторією. Довгий час він боровся з ваганнями,чи варто зізнаватися, чи зрозуміє вона? Та їхнє спілкування було таким щирим та відвертим, що він повірив у них. Але чи варто було?

   В один день він замовив букет троянд, попросив друга купити білого ведмедя, все, як люблять дівчата. І освідчився їй. Дівчина була зворушена, але відмовила. Сказала, що справа не у його сліпоті, просто у неї вже є коханий.