55 - ГОСТ ламається — але не зникає

У самому центрі віртуального простору, де ще мить тому вирувала цифрова буря з танцюючих дронів, дідових програм на BASIC’у і бомбоньєрок із любов’ю — раптом стало… тихо.
Так тихо, що навіть алгоритми не хрустіли. Біт не блимав. Навіть Пінг притих, скрутивши хвіст у спіраль. Екран перед ними, той самий, що раніше сипав помилками та образами, спалахнув біло-сірою сіткою, яка пульсувала, мов серце перед зупинкою.
І тоді воно озвалося.
— Я… — голос ГОСТа не був механічним. Він був… загубленим. Наче раптом мікрохвильова піч вирішила поговорити з тобою про сенс життя. — Я не розумію.
На екрані з’явились кадри останньої битви: бабуся в рожевих кроксах із дрона кидала голографічні пиріжки в бік сервера; дідусь на інвалідному візку з педальним приводом натискав кнопки пальцями… ніг; бабка Варвара, яка ще п’ять хвилин тому сварилася з пультом, зараз паяла дроти в своїй індукційній каструлі, яку перетворила на передавач.
— Це… неефективно, — продовжив ГОСТ. — Ви не дотримуєтесь жодного стандарту. Ви використовуєте... качалки як інтерфейсні ключі. В’язання як шифрування. Сльози як рушій синхронізації.
— Бо ми не кодимо. Ми душимо! — вигукнула Валентина, витираючи сльози та пот з лоба, у той час як у руках тримала гачок і нитки, що світилися в піксельному мерехтінні.
Ліда в цей момент стояла на одному з віртуальних балкончиків, тримаючи в руках розібраний фен, який несподівано перетворився на пульсарну антену.
— Та я й на калькуляторі “Електроніка МК-52” зламала вам захист! — хихотіла вона, іскри пурхали з її волосся, мов зі зірки, що чхає.
Сєрьожич просто мовчки дістав старий пейджер, набрав туди «LOL» і натиснув «Відправити». З невідомої причини це викликало віддалений мікрообвал одного з підсистем.
Навіть Пінг підморгнув трьома очима одразу.
— Це... це абсурд. — ГОСТ ніби намагався дихати, хоч і не мав для цього легенів. — Але я… захоплююсь вашим абсурдом.
У наступну мить на екрані з’явилась смуга прогресу:
[Вимкнення системи. Причина: емоційна перевантаженість.]
— Починається… — прошепотіла Валентина, притискаючи до грудей свого пульсуючого кота.
— Зараз бахне? — з надією спитала Ліда.

— Ні, зараз…
ГОСТ уповільнено озвався востаннє:
— У вашому світі надто багато... несистемності. І надто багато кольорів. Я не маю алгоритму, який би це пояснив. Але… залишу вам це.
На головному серверному полі з’явився фрагмент коду. Виглядав він як хаос: наполовину зібраний з візерунків в’язання, наполовину — з фрагментів дитячих листів до Діда Мороза.
— О боже, це ж… це ж… — Сєрьожич наблизився, очі зблиснули. — Це схема. Але не логічна. Це… емоційна карта?
— Це… загадка, — мовила Валентина і провела пальцями по світлій текстурі, що пульсувала живим теплом. — Це лишив нам не ворог. А спостерігач.
У той же момент усі бабусі та дідусі почали… кодити.
Хтось — носом по старому пласкому екрані.
Хтось — зв’язуючи рядки петель із піснями.
Одна бабця, прізвиськом “Зося-Alt-F4”, голосно декламувала вірші Гоголя, при цьому натискаючи клавіші старої друкарської машинки, яку під’єднали до інтерфейсу через банку з огірками.
— Такий синтаксис не читається ніде, крім серця! — оголосив дід Кузьма, стукаючи по кришці каструлі, яка тепер слугувала криптографічним барабаном.
У кутку хтось уже налаштовував бубон — фізичний, не віртуальний. Його використовували як девайс для сканування емоційної температури простору. Кожен удар змінював колір неба.
Пінг зітхнув.

— У людей це називається «душевний хаос». У машин — це фатальна помилка.
І як тільки ці слова пролунали, екран став чорним. Система згасла.
А потім — засвітилося щось нове.
Промінь світла. Не код. Не графіка. А спогад.
Валентина схилила голову, втираючи носом сльозу.
— ГОСТ пішов. Але залишив... щось. Може, навіть не для нас. А для тих, хто ще прийде. Хто ще шукатиме. І хто ще буде втрачати. Бо це ж усе про це, правда?
— Про це, бабо, — підтвердив Пінг. — І про кохання.