Подія 6

Азад народився після початку радянської війни. Але все одно значна частина його дитинства припала на неї. І радістю було, коли прибульці вивели війська… а через вісім років Кабул пав під тиском Талібану. Тож родина Мунадів, з Азада, його батька і матері, виїхала з Батьківщини. Вони поїхали в Україну, бо знайомий українець знайшов Мунаді-старшому роботу за його фахом. А згодом і матуся влаштувалася на роботу, і загалом життя налагодилося. І коли Азаду настав час вступати у виш, то йому проплатили навчання у КНУ. Він пішов на міжнародні відносини – молодий афганець мав запал до змінення світу.

Ганна же потрапила до КНУ, на політичну спеціальність, теж із запалом; але змінити Україну, а не світ. Тож, коли роки навчання закінчилися, то закінчилася і багаторічна історія їхнього кохання: Мунаді влаштувався на дипломатичну службу в ООН, у Парижі, а Морозець вступила в опозиційну до Кутьми партію, у Києві.

Зараз же, Морозець та Мунаді, політикиня і дипломат, вони сиділи за невеликим столом, один навпроти іншого.

Сиділи у підземному бункері, через заходи безпеки. Ті заходи, через котрі Морозець майже і не бачила білого світу – тільки білі стіни мінімалістично облаштованих бункерів. І зараз, знаходячись у просторій, але аскетично обставленій перемовній, вона і того бачила тільки дві стіни.

Ту, що за спиною – не бачила, бо вона була за спиною; другу ж не бачила, зліва від себе, бо там на всю ту стіну розпластався великий екран. Проте, він показував такий жаданий білий світ. Щоправда, не стільки білий, скільки зелений, бо відображав карпатський ліс:

Зелені буки росли зліва на право, впритул та подалі. Неширокі стовбури тягнулися угору, а в боки розквітали тонкими гілками з листям. Земля зеленіла маленькими кущиками, та покритими шаром моху кругляками. А динаміки негучно відтворювали звуки того лісу.

Два таких різних світи: осточортілі Морозець мінімалізм та білість, і жива зелень живого лісу – вони зустрілися у цій кімнаті. Прямо як вона, Ганна Морозець, і він, Азад Мунаді.

– Що ж, – Азад обережно поклав руки на стільницю, при цьому ледь чутно брязнувши металом наручних годинників. Після чого сказав: – Спочатку пропоную обговорити ситуацію, щоб зрозуміти, чи однаково ми її бачимо.

Від перспективи вкотре обговорювати давно відому інформацію, президентка легенько зморщилася. Вона неохоче подивилася на годинники в інтерфейсі доповненої реальності, що відображався на лінзах окулярів. Час ще був, адже бомбу вирішили скидати о шостій вечора, а зараз тільки перша година дня.

Втім, це ж час був, а бажання…

Пані президентка кивнула, та сказала:

– Звичайно, Азаде, це буде розумно.

– Файно, – чоловік коротко усміхнувся. Він помовчав, збираючись з думками, та згодом почав: – Ви та Росія дві країни, що мають власні технології та заводи для виробництва усіх видів зброї. Втім, Росія виробляє дещо більше зброї ніж ви, і ще отримує її від своїх союзників, таємними шляхами. Проте ваші союзники компенсують це, тож загалом по виробництву зброї та за її кількістю на полі бою у вас паритет. Але ядерної зброї у Росії все ж таки незрівнянно більше. Тож, при масованому обстрілі, хай навіть і носіями старого покоління, ваше ППО може не витримати. Десять відсотків – така ймовірність? – перемовник із питанням подивився на президентку.

– Так, – кивнула вона.

– Так… – Мунаді покивав. – Щодо вашої та їхньої залежності від союзників: вони мають набагато більше власних ресурсів для виробництва зброї, тоді як ви у цьому сенсі відчутно залежите від постачання союзників, – він кивнув, і цього разу без очікування підтвердження. – Щодо ступеня мобілізації суспільства на потреби війни, то у вас все населення, навіть певною мірою діти, бере участь у забезпеченні війни потрібними ресурсами. Тоді як звичайні росіяни живуть своїм життям, тільки сплачують великі податки. Втім, це не означає, що російський уряд має можливість мобілізовувати населення ще більше – якщо війна незвично сильно вплине на життя цивільних, вони можуть почати протестувати… – Азад перервався, бо Ганна зневажливо хмикнула.

Афганець подивився в очі українки, та вкрадливо сказав:

– Я кажу не про сліпу віру в те, що росіяни коли-небудь будуть протестувати – я кажу про те, що всі люди люди, і при певних обставинах усі готові ризикнути своїм життям на протесті… – він зробив невеличку павзу, – особливо тоді, коли погрожують вбити квантовою зброєю, – Мунаді легенько розвів руками.

Морозець же незадоволено хмикнула, але більше зневаги словам співрозмовника не виказала.

– Загалом, – продовжив перемовник, – можна констатувати, що ви та Росія на межі своїх спроможностей, але не можете досягти перемоги, і знаходитеся у патовій ситуації. Так?

Президентка зітхнула, а потім згідливо кивнула:

– Так, ви маєте рацію.

– Так, – Азад теж кивнув, після чого повів поглядом убік та повільно потер руками, збираючись із думками; через декілька секунд він повернувся до нормального стану, подивився на українку, і перейшов до головної частини розмови: – Усі вірять, що у вас є повноцінна бомба заявленої потужності. Щоправда, і ми, і союзники Росії упевнені, що бомба у вас тільки одна… та і квантовий носій, згідно з теоріями та напрацюваннями НАТО, може працювати тільки з нею… – перемовник секунду придивлявся до безвиразного обличчя президентки, намагаючись зрозуміти правильність припущення, але тільки секунду – наступної же секунди він мотнув головою, та негучно, із ноткою розпачу в голосі, сказав: – Усі готові до перемовин… вбивати мільйони людей не обов’язково.