Аюмі Ієйрі

Перший день в Японії виявився доволі нудним, в основному через те, що постійно падав дощ. Залишалось тільки те і робити, що дивитись із вікна не дуже дорогого мотелю на безлюдну вузеньку вулицю і рахувати спалахи блискавок та ударів грому. Навіть толком поговорити немає з ким, жителі та працівники мотелю не дуже добре розуміють англійську, здавалось би, інтернаціональну мову. Це вкотре підтверджує думку, що англійську мову добре знають тільки в Англії. Ну і Америці. Загалом, лишень у англомовних держав. Українською тут точно ніхто не володіє. Було б справжнім чудом, якби хоч на котромусь з цих островів знайшовся б хоч один, який зрозумів гостя.

Скільки років він мріяв про поїздку в країну сонця, що сходить, і нарешті, бажання здійснилось. Його родичі, двоюрідні брати, сестри, не до кінця розуміли цю затію, намагались якось відмовити, але це їм не вдавалось. Про цю державу знав достатньо, аби хоч трохи орієнтуватись. Ще із школи почав дивитись японські фільми, читати їх книги, а потім навіть і слухати їхні пісні. А коли виникла можливість "мандрувати" за допомогою Google-карт, часто це робив вулицями Токіо, Саппоро, Осаки, Кіото, Нагої та ще деякими містами цієї держави. Але для подорожі вибрав мало чим примітний населений пункт - Кобе. Толком тут немає ніяких пам'яток, бо і місто засноване тільки під кінець ХІХ століття, у славну епоху Мейдзі, коли епоха самураїв вже встигла пройти і даймьо не будував тут замок. Навіть у, так званій, історичній частині міста, знаходились модерні будинки, які перші жителі будували під віянням політики європеїзації. Натомість тут багато хмарочосів, навіть більше ніж у самій столиці. Загалом, не найкращий варіант для туризму, звісно, якщо турист не є урбаністом.

Він став цікавитись Японією після того, того, як дізнався, що його прадід, у далекому 1945 році, брав участь у Радянсько-японській війні, маловідомому етапі Другої світової війни, де Радянський Союз, після того, як розгромив Німеччину, згідно із договором союзників, таки оголосив війну Японії, яка на той час ще тримала свої війська на півночі Китаю, а також володіла Корейським півостровом. Та не дивлячись на те, що дана війна тривала менше місяця, вони таки зуміла відібрати життя у прадіда, хоча за це він і отримав посмертну медаль "За перемогу над Японією" із зображенням Сталіна, профіль якого спрямований праворуч.

Мабуть його прадід був би проти того, що один із нащадків цікавиться державою, діяльність якої позбавила його життя. Та мало ще, прагне бачити у якості своєї дружини і матері дітей не кого інакше, як представницю азійської раси, і було б не погано, якби нею стала якась Міцуко, Аяко, Томоко, Мегумі, Юкіко, Харука, або якась інша японка. Можливо це одна із причин, чому сюди приїхав. Хоча прекрасно розумів, що зі своїми дебільними комплексами неповноцінності та заниженою самооцінкою, це виявиться таки доволі важко. Хоча, чим там Аматерасу не жартує, можливо захоче, аби якась представниця її народу таки зійшлась із гайдзіном заморським.

Єдиною розвагою у дощовий день залишалось тільки споглядання телевізора. Навіть не знання мови робила цей процес доволі цікавим, оскільки майже на кожному каналі показувались знамениті японські телепередачі, які за своїм змістом доволі абсурдні, але разом з тим і кумедні. Навіть деякі із них - доволі еротичні, як та де, для чогось потрібно було симулювати статевий акт, при цьому повністю в одязі, і під сміх та оплески глядачів. Чи ще одна, де дівчата роздягаються до білизни, засовують між груди якийсь продовгуватий предмет і стрибають на батуті, намагаючись якомога довше втримати цей предмет. Або ж та, де дві дівчини дують у пластикову трубку, намагаючись таким чином заштовхнути противного таргана у рот своїй противниці.

Також весело дивитись звичайну рекламу, яка ще абсурдніші. Деякі з них таки викликали сміх, хоча більшість радше здивування. На інших каналах транслювали фільми, більшість з яких доволі добротні, але через мовний бар'єр, сюжет не повністю зрозумілий. А ще аніме. Багато, різних японських мультів, більшість з яких не заслуговували ніякої уваги. Але серед того всього мальованого безумства, знаходилось таке, що заставляло зупини свій погляд на собі.

Дощ припинився тільки вночі, коли самого туриста вже морило в сон, і явно не хотілось гуляти. Тим паче, краще не ризикувати нічними прогулянками незнайомим містом, мало що, можна натрапити на якихось японських гопників, яким не важко вчинити знаменитий гоп-стоп, або ж випадково зустріти якихось якудза, які проводять чергову не чисту справу, якій ніяким чином не потрібен свідок.

Він просто лежав, заклавши руки за голову дивився на стіни, на котрих світло від вуличних ліхтарів, а також тінь вимальовували незвичні образи, які турист, як би не старався, не міг зрозуміти, що то таке. Згодом, остаточно відкинувши спроби зрозуміти все те, йому здалось, що саме так японці могли б і придумати свої букви, просто дивлячись на те, що показують їм тіні. Хоча прекрасно знав, що це не правда, тільки жартівлива версія, яку ніхто  всерйоз не розглядатиме, як мінімум через те, що нікому її не розповість.

Він повернувся на бік, заплющив очі та дуже швидко заснув. Благо в будівлі ніхто не шумів, а звуки нічного міста, включно із автомобільними, звучали доволі далеко, наче у іншому світі.

Потім знову був у цій самій кімнаті, що може здатись цілком навіть логічним. Тільки, не розуміючи чому, але його, наче якоюсь силою тягло з цих чотирьох стін, на вулицю. Потрібно це зробити якомога скоріш, наче кудись не встигає. Не суперечачи цьому відчуттю, турист, дуже швидко одягнувся, взувшись у щось, не довго думаючи, відчинив вікно та вистрибнув на вулицю, благо кімната знаходилась на першому поверсі.