Аюдаг

Хвилю за хвилею долав корабель,
А вітер ламав вітрила.
І як не пручавсь, та побіля скель
Морськая сила згубила.
Тут вже вщух вітрюган,
Заспокоїлось Чорнеє море.
І прийшов ведмідь-хан
Поглядіти на горе.
Раптом, бачить, лежить
Щось маленьке на березі:
То дитинонька спить,
Що на тому ковчезі
Єдина лишилась в живих
Серед нещасних пасажирів отих.
***
Спливали роки і росло те дівча
Серед звірів, як серед своїх.
І розквітла дівоча її краса
Неземная, сказати б не гріх.
Всі любили її, особливо отець,
Над усіма ватажок величавий.
Він не був тоді в людях ще спець,
Але очі світились ласкаво
До малої царівни своєї людського роду.
І було б усе добре у них, однак
Заплив у лиху погоду якийсь неборак
Й аж заглядівся на дівочу вроду.
Ревнував Михайло доню,
Аж серце стискалось.
Не хотів й на мить пускати,
Щоби що не сталось.
Вона ж нишком приносила
Юнакові воду
Аби тільки поглядіти
На чудную вроду.
Все гляділа та гляділа
Й слухала, мов казки
Розповіді про міста,
Щастя людей і поразки.
І ось коли нарешті
Він на ноги став,
Човна почав собі клепати
Та усе ж чекав
Поки любка кине стадо
І лишиться з ним
Аби море аж до щастя
Переплисти їм.
Все вагалась та плакала,
Не знала як буть.
« - Як, скажи мені на милість,
Батечка забуть?»
« - Він не батько, звір лиш дикий,
До людей лихий»
« - А життя моє він скрасив,
Вмерти не лишив…»
« - Полетіли, моя любко,
Чайками над морем,
Нема життя без кохання,
Лишень тільки горе!»
« - Добре, добре… На світанку
Скидай чайку в воду.
Прибіжу я, лиш у Бога
Попрошу нам згоду.»
І пішла мала царівна,
Гірськая орлиця
Поплакати над званим батьком,
І не для годиться,
А від болю, від любові
Й приязні до нього,
Бо, рятуючи дівчину,
Був вісником Бога.
Поплакала, сльози втерла,
Лиш сліди лишила
На каменях, де ступнями
Востаннє ступила.
Прокинувся пан Михайло,
Душа не на місці,
Бо де ж його доня люба,
В червонім намисті?
Де та мила, чорноброва,
Русява дівчина,
Що дивилась – море грало,
Блакитними очима.
Шукав її понад берегом,
Шукав і на скелях,
І угледів човник з хлопцем
Й дівчиной тією.
Лихо, лихо… Не догнати
Втікачів – далеко.
Та ще й сонце палить землю:
Пекельная спека.
Серце нудить, тяжко б’ється,
Душа аж нидіє:
Любу доню, тиху старість,
Забрали, забрали!
Б’є ведмідь лапою,
Аж скрипить каміння,
Просить аби море всохло
З Божого веління.
Не всихає.. Плаче, біга,
Стає біля хвилі
І глядить на човничок,
Що тіка за милі.
Що ж робити? Воду пити,
Відчерпувати, бити?
Ой, не знає наш ведмедик!
« - А най буду пити!»
П’є пожадливо, як ворог
Ворога хапає.
А ненависть з ковтком кожним
Лишень приростає.
Безупинно хлеще воду,
Повен вже як міхур.
А човен далі пливе!
Лихо моє, лихо.
Плаче батько за званою донею,
Та за її сирітською долею.
Сьорба воду, наче в бездну
Вона кане й кане.
Може досить? Бо і цього
Для тебе вже стане.
Ні, він мусить повернути
Втікачку додому.
І не чує ані болю,
Ні горя, ні втому.
День збігає, все ще цідить
Воду ту крізь зуби.
А не треба, ведмедику!
Вода ж бо погубить!
Не послухав, не повірив.
Вода погубила.
І на місці ведмедя
Гора скам’яніла.
Стоїть гора, сірий камінь,
Що душі ж не має,
Та все дівку виглядає –
Немає, немає!